«Церква має відповідати на виклики урбанізації»: інтерв'ю з єпископом Київсько-Житомирської дієцезії Віталієм Кривицьким

03.08.2017 23:06 9

«Церква має відповідати на виклики урбанізації»: інтерв'ю з єпископом Київсько-Житомирської дієцезії Віталієм Кривицьким

Розмовляв Олексій Браславець

КМЦ, 31 липня - 1 серпня 2017

У журналістиці поширений штамп про «сто перших днів» того чи іншого діяча. Ця традиція бере початок від президента США Франкліна Д. Рузвельта, який протягом перших ста днів свого правління змушений був удатися до надзвичайних і рішучих заходів в умовах Великої депресії. Ситуація в Київсько-Житомирській дієцезії далека від стану, який нагадував би Велику депресію – саме такий висновок можна зробити з інтерв'ю, яке владика Віталій Кривицький дав КМЦ після першого місяця свого перебування на столичній кафедрі.


– Часто про реальний стан справ у тій чи іншій сфері ми судимо з особистого досвіду. Чи Ваше Преосвященство вже мали нагоду особисто познайомитися з ситуацією в дієцезії? Чи вже намічені напрямки її життя, які потребують найпильнішої уваги?

Я не переживаю якогось інформаційного шоку від стану дієцезії, бо ж із попереднього священицького служіння трохи знайомий із нею. Може, не знав її певних «кулуарів» – але зараз саме пізнаю їх. Тому й не відчуваю ні збентеження, ні захвату. Щодня до мене приходять люди зі своїми проблемами, про які я не здогадувався. І так складається, що найчастіше до єпископа звертаються не для того, щоб ділитися радістю: мовляв, все у нас розвивається добре – хоча, треба визнати, і так трапляється. Але здебільшого люди приходять із проблемами, які протягом попереднього року, поки кафедра була вакантна, просто залишались у підвішеному стані. Цілком зрозуміла позиція Апостольського адміністратора єпископа Віталія Скомаровського, який не міг торкатися певних тем, бо вони потребують продовження. Я розумію, чому він казав: «Наступний єпископ прийде – він і поведе далі», – слова, яких не мав права говорити про свою Луцьку дієцезію, де він повноправний ординарій. І тому сьогодні майже кожен мій день наповнений зустрічами з різними людьми. Напевно, зараз більше йдуть священики та сестри, але десь третина відвідувачів – це миряни.

Щодо вражень… Не можу сказати, що побачив щось таке, що вже аж тікати хочеться, або що все так добре, що далі нічого робити (усміхається). Аж ніяк. Та весь час приходять думки, чи ці обов'язки, бува, не перевищують моїх сил і можливостей. З людської точки зору враження маю таке, що клопотатися справами дієцезії – це справа важкувата; у маленькій парафії, наприклад, працювати було значно легше. Але повсякчас згадую про те, що, зрештою, це Бог керує всією дієцезією. Я ж маю лише з Ним співпрацювати.

– Особисті враження й досвід – це суб'єктивний бік справи. Об'єктивну ситуацію ж часто допомагає побачити та проаналізувати статистика. Папський щорічник «Annuario Pontificio» публікує інформацію про дієцезії всього світу. Чи Ваші враження від дієцезії відрізняються від сухих статистичних даних

Тут варто пам'ятати про недосконалість статистики. Приміром, на папері є дані про певну кількість парафій, а в реальності є такі парафії, про які священики всерйоз запитують: закривати її чи ні. Візьмімо якесь мале село неподалік від, приміром, Києва. Зрозуміло, що все його доросле населення заробляє на прожиття саме тут, у столиці, а в самому селі й, відповідно, парафії життя неначе завмирає. А бувають інші парафії, які справді розвиваються. Статистика не завжди показує реальний стан справ, а тому потребує так званої «легенди» – визначення, які показники й чому були обрані тощо. Бо самі по собі дані – це мертві цифри, які не показують справжньої ситуації. Так, загальну кількість вірних можна пропорційно поділити на кількість парафій і отримати якийсь середній розмір парафії. Та, наприклад, Апостольський Нунцій казав, що, за його прикидками, у київському храмі святого Олександра на Великодній службі було не менш ніж дві з половиною тисячі вірян. А є такі парафії, – я служив у такій, не в цій дієцезії, – куди доїжджаєш, а там на Великодній літургії десятеро вірних. І виводити тут середній показник – це певною мірою абстрактні розрахунки. Приблизно те саме можна сказати про кількість священиків на одну парафію: буває, що на парафії є п'ятеро священиків, які, умовно кажучи, сидять на місці й нікуди не доїжджають. А в інших парафіях один священик може обслуговувати додатково ще чотири. Тому я був би дуже обережний зі статистичними узагальненнями.

– Якщо судити за статистикою Папського щорічника, станом на 2013 рік (на жаль, свіжіших даних іще не маємо) у Київсько-Житомирській дієцезії спостерігалося зменшення кількості католиків і їхньої питомої ваги у структурі населення. Про що, на Вашу думку, це може свідчити? Де поділися наші вірні – адже з 2009 до 2013 року «зникло» майже 30 тисяч осіб (а порівняно з 2002 роком – 50 тисяч)? І це на тлі поступового зростання кількості священиків.

Я тут бачу дві основні причини. По-перше, демографічну. Ідеться про зниження народжуваності. І хоча останніми роками стан справ не виглядає аж так погано, але родина, в якій, наприклад, двоє дітей, нічого не змінює в демографічному балансі. Не забуваймо також про показники смертності: ті старші люди, які становили кістяк спільнот у попередні роки, потроху відходять. Крім того, багато молодих людей виїздить за кордон – це друга, на мій погляд, причина. Хтось їде спочатку на навчання, а згодом залишається там жити. Хтось, не знаходячи джерел утримання себе та родини, їде на заробітки. На превеликий жаль, державна політика, зокрема економічна, мало сприяє тому, щоб люди залишалися в Україні. Тому мені здається, що значна частина молоді й людей середнього віку виїздить за кордон і збільшує кількість парафіян там.

Ще інша ймовірна причина – свідомий відхід вірян від Церкви. Думаю, такі процеси були, є і будуть завжди. Тобто є люди, які, умовно кажучи, зникають. Можна придивитися до дітей, які колись приступали до першого Причастя, згодом до Миропомазання, а потім виїздили зі свого маленького містечка до великого міста, – і зауважити, що в результаті вони неначе десь щезли. Такі ситуації я назвав би класичним випробуванням віри. Вважати їх чимось глобальним не можу й не маю права. Бо навіть якщо хтось на певний час відходить від Церкви, губиться в сьогоднішніх пошуках грошей, навіть не виїжджаючи за кордон, то все одно на цьому парафіяльне життя не закінчується – до Церкви приходять люди з наступних поколінь, неофіти, які впевнено готуються і приступають до перших Таїнств.

Але ви сказали, що вірних меншає на тлі зростання кількості священиків. Я не пов'язував би цих показників, оскільки тут маємо говорити про зовсім різні площини.

З одного боку, зараз рівень урбанізації дуже високий – люди тягнуться до міста. І якщо ми згадуємо про можливе закриття парафій, то йдеться не про міські. Парафіян меншає в невеличких містечках і селах, де старші люди відходять, а молоді виїздять або за кордон, або у великі міста й дуже, наголошую, дуже рідко повертаються додому. Зрозуміло, що саме така парафія поступово вигасає. Проте це не означає, що у місцевого священика від цього з'являється багато вільного часу. Бо на таких парафіях священик ніколи на стало й не перебував, лише доїжджав туди, наприклад, щонеділі. А от більша кількість священиків не означає, що кожен із них має заснувати нову спільноту. Можливо, колись так і було – і хто знає, чи такі часи не повернуться. Проте сьогодні священики, особливо представники чернечих згромаджень, відмовляються від практики самостійного перебування богопосвяченої особи в парафії. Це я можу стверджувати вже як представник чернечого згромадження: останніми роками ми прагнули до того, аби богопосвячена особа, служачи в парафії, не залишалася сама, поза чернечою спільнотою. Відповідно, у парафії, яку обслуговує священик-чернець, має бути ще один його співбрат. Так і зростає кількість священиків на певному місці. З одного боку, це полегшує працю, а з іншого, збільшує можливості. І якщо раніше люди знали, що священик не завжди встигне вділити Таїнство Сповіді, то тепер ситуація змінюється.

А є ще й церковні інституції, які зовсім не провадять парафіяльної діяльності, як, наприклад, Інститут релігійних наук святого Томи Аквінського отців-домініканців або благодійні церковні організації, але які потребують праці священиків, цілковито заангажованих у справу.

– Зауважте цікаву річ: у великому місті парафія може бути одна, а спільнот – кілька…

І кожна потребує душпастирської опіки! У великих парафіях праця має особливий характер. І якщо в місті ми чуємо, що в парафії працюють п'ять священиків, то не можна цього порівнювати з тим, що якийсь священик обслуговує три парафії сам. Бо ця одна парафія з її спільнотами й ті три парафії – це, як кажуть у нас в Одесі, дві великі різниці. І я це усвідомлюю й не можу ігнорувати! Адже сьогодні не Церква зумовлює урбаністичні процеси, а політична й економічна ситуація в країні та світі. А ми, Церква, мусимо відповідати на ті виклики, які ставить перед нами урбанізація. Аби люди, які приїздять до Києва з маленьких парафій і опиняються у «великій», не наразилися на ризик розчинитися в анонімності. Вони вийшли з парафії, яка була родиною, і їм вкрай необхідно потрапити до спільноти, відчути себе у спільноті, щоб усвідомити належність до Церкви. Бо інакше відвідини храму ризикують перетворитися на щось подібне до відвідин театральної вистави або концерту. Ще раз наголошую: сьогодні я не маю сприяти урбанізації – я мушу відповідати на її виклики.

– Духовенство дієцезії приблизно на третину дієцезіальне, решта ж належить до різних інститутів богопосвяченого життя. І ця пропорція за останні роки не змінюється. Але ж не всі інститути богопосвяченого життя мають харизму сталого парафіяльного служіння.

Найгірша справа, коли Церква починає встановлювати дуже суворі рами, вихід за які штучно заборонений. Кажу зараз не про догматику, а про наш спосіб діяльності. Як єпископ, дієцезіальний ординарій, я розумію, що те чи інше згромадження має певну харизму. Скажімо, брати-кармеліти покликані до того, щоби проводити час у монастирі, сягати висот духовного життя, визначених духовними провідниками, і показувати приклад іншим. Але, окрім сестер-кармеліток, покажіть мені сьогодні кармелітів, які не провадять парафій. Зі власного досвіду можу згадати, що святий Дон Боско наголошував: ми, салезіяни, здебільш не приймаємо парафій. І покажіть мені сьогодні салезіянську спільноту в Україні, яка не провадить парафії. Тут ідеться не про порушення настанов і харизми засновника, а лише про те, що служити в парафії – це актуальний виклик для згромаджень. Коли салезіяни прийшли в Україну, то єпископи просили їх, як і інших: візьміть, будь ласка, оце місто й зорганізуйте там парафію. Ми йшли й організовували. При парафії були наш ораторій і молодіжний центр; кармеліти запроваджували елементи своєї духовності, францисканці – своєї… Це нормально. Звісно, кожна парафія належить до юрисдикції єпископа, а згромадження йому допомагають. Але через оцю допомогу ми спільно, не забуваючи про специфічні харизми, розбудовуємо Церкву. І якщо тепер потрібно будувати храми та вкладати в них кошти, то це також виклик – і ми на нього маємо відповідати спільно.

Добре, коли спільноти насправді розвивають свою харизму. У Києві є згромадження, які годують безхатченків, одягають бідних, допомагають нужденним. Вони теж опікуються парафією, але трохи іншою: їхня парафія неначе розпорошена станціями метро, підземними переходами, тротуарами міста. Це інша парафія, де так само треба діяти, але зовсім по-іншому, ніж у парафіях традиційних і статичних.

Як єпископ, хочу ще раз нагадати, що ми вдячні кожному згромадженню за дух, який воно привносить у життя місцевої Церкви, за дар, який допомагає відповісти на виклики, що стоять перед нами. Потрібно навчитися виходити поза негнучкі організаційні рами, коли священик трактується як урядовець, який сидить в офісі й чекає, щоб до нього прийшли. Мені подобається вислів про те, що сьогодні нам потрібно бути не тільки пастирями, які чекають на своїх овець, а й рибалками, про яких каже Ісус Христос: «Я зроблю тебе рибалкою людей». Важливо не втрачати цього другого покликання, яке стосується кожного – і згромаджень, і дієцезіальних священиків, які гублять його, коли виконують тільки служіння урядовця.

– То знайомство з харизмами різних чернечих традицій стає необхідною частиною вишколу духовенства?

Звісно. І тут, я вважаю, усе залежить від формації й того, як священик дивиться на Церкву. Чи розглядає її різноманіття як багатство, чи трактує його з позицій провінційного мудрагеля, вважаючи, що існують думки «моя і неправильна». Було б чудово, якби, приймаючи від попередника спільноту, виховану та сформовану в певній духовній традиції, священик чи сам продовжував намічений шлях, чи подбав про те, щоб запрошувати когось іншого – аби справа, яка вже «палала» в парафії, не згасла й надалі приносила плоди. Але все залежить від інтелектуальної, духовної, людської підготовки священика, який приходить у живий і діяльний організм парафії, що нині лише потребує подальшого розвитку. Це стосується не лише дієцезіального духовенства, а й усіх настоятелів парафій, які, поза сумнівом, відрізняються одна від іншої. Настоятель мусить увійти у специфіку парафії, добрі речі продовжувати, а недоречності виправити. Але оцінювати ситуацію не зі своєї «провінційної дзвіниці», а з позицій Церкви.

– І про підготовку майбутніх священиків. Чи Ви вже зорієнтувались у цьому напрямку? Чи буде вишкіл дієцезіального духовенства одним із Ваших пріоритетів?

Якщо йдеться про моє ставлення до семінарії, то далі вважаю це завдання пріоритетним. Семінарія – це фундамент у подальшому служінні пастиря Церкви.

Я мав нагоду побувати в семінарії й узяти участь у педагогічній раді, де на практиці познайомився з особливостями роботи. Просив ректора керувати зустріччю, а сам поки намагався спостерігати. Семінарія – це дуже важлива інституція в житті всієї дієцезії, і побачене в нашій мене втішило.

Загалом ситуація виглядає так. У нашій семінарії на різних курсах є четверо осіб із самої дієцезії; також одинадцятеро тих, які походять із дієцезії, а навчаються в семінарії Неокатехуменальної Дороги «Redemptoris Mater»; а крім них – іще семінаристи з Одесько-Сімферопольської дієцезії й від місіонерів-вікентійців. Семінарія відтак більше не винятково дієцезіальна – і це не якийсь місцевий винахід. У світі існують семінарії, які об'єднують не тільки кандидатів із різних дієцезій, а й із різних згромаджень. Адже сама форма навчання й так звані «Ratio studiorum» (навчальні плани – прим. ред.) приблизно однакові, а формація представників чернечих згромаджень відбувається вже в їхніх формаційних домах. Ця практика на сьогодні себе виправдала, тому сподіваюся, що й надалі вона триватиме.

Якщо ж говорити про статистику, то спадає на думку історія про одного священика, який поставив співрозмовникам запитання-загадку. Мовляв, як гадаєте, скільки в нашій семінарії було студентів у XVIII столітті? Ми ж стереотипно вважаємо, що в далекі часи й покликань було більше, і духовність глибша… Прозвучало кілька версій: і десятки, й сотні. Зрештою виявилося, що четверо. І для мене це показово. Час іде – й кількість семінаристів змінюється. Бувають періоди, коли покликань стає більше, бувають, коли менше.

Утім, якщо в нас менше, то цього не можна сказати, приміром, про країни Азії. І покликань, і вірян там багато. В Азії нині можемо спостерігати своєрідну «весну Церкви». Нещодавно з'явилася статистика про те, що салезіяни у В'єтнамі щороку приймають тридцятьох кандидатів – а про вступ до згромадження клопочуться три сотні. Тобто конкурс на вступ до салезіян становить десять осіб на місце. Інша справа, з яких мотивів люди йдуть до нашого згромадження, але не про це йдеться. Я веду до того, що завтра можемо отримати ще один виклик – наприклад, люди з Азії почнуть приїздити в Європу, щоб допомагати з євангелізацією та душпастирством. Тут, зрештою, не буде чогось аж такого нового – колись євреї, люди з Азії, євангелізували Рим, столицю імперії. Мені здається, це нормальна справа, треба бути відкритими й до такого повороту подій. І кожен із нас має на своєму місці робити те, чого від нас вимагає і до чого кличе Господь.

– Дякую за розмову.

Источник

Следующая новость
Предыдущая новость

Самая точная информация об офшорах Єдиний у світі вишитий іконостас встановили на Тернопільщині Екс-депутат Житомирської міськради під виглядом клірика вимагає з людей гроші Виртуальный мир сказочных приключений Высококвалифицированные стоматологические услуги в Киеве

Публикации