Церква за франшизою?

24.11.2017 16:08 0

Дмитро ГОРЄВОЙ

Яку модель церковного буття відстоюють релігійні лідери? Парафії це дочірні підприємства чи добровільно об’єднанні громади зі спільним віровченням? Церква це пірамідальна єрархічна структура чи конгломерат рівних громад?

22 листопада 2017 року відбулось вже друге судове засідання у справі УПЦ (МП) проти Міністерства культури України. Суть позову – державний орган не зареєстрував статути. Чиновники бачать у запропонованих проектах статутів порушення українського законодавства. Церква наполягає, що ці пункти – її принципова позиція. На інтернет-ресурсах, пов’язаних з цією конфесією, вже з’явились численні публікації щодо суперечки.

Насправді ж все зводиться до різного бачення сторонами державно-церковних стосунків. В УПЦ (МП) наполягають, що Церква має свою єрархічну структуру: митрополія-єпархія-парафія. І держава в принципі проти цього нічого немає. Згідно з Конституцією в нас релігійні організації відокремлені від держави, а відтак остання немає права втручатись в їхню діяльність. Причому цей принцип працює і в зворотному порядку, про що іноді забувають (чи свідомо ігнорують?) окремі релігійні діячі. А відтак влада не може диктувати Церквам, які структури в середині своєї організації мати. Більше того, в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» вказано, що Держава визнає право громади на підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-якому центру (ст. 8).

Тобто згідно із законом, центром релігійного життя є громада, яка сама обирає підпорядкованість та має право на її вільну зміну. А відтак вся церковна структура – це конгломерат добровільно об’єднаних під єдиним центром громад. Принципово, що всі ці громади юридично є рівними між собою. Така собі схема представленості на Вселенських соборах. Правда там виступали єпископи, представляючи думку певної церковної області. Однак голос кожного єпископа був рівний за силою голосу іншого єпископа. Важливо, що в практиці Вселенських соборів прийняття рішення відбувалось не за сучасним принципом – одна помісна церква має один голос. Тоді єпископ, а не структура (патріархат чи помісна церква) мав право голосу. Власне схожу позицію відстоює Мінкульт, спираючись на українське законодавство. Є церковна одиниця – парафія, яка є суб’єктом права і тому сама вирішує свою підлеглість.

Дещо іншу позицію має Українська Православна Церква. Згідно з поданими статутами, а також з аргументації голови юридичного відділу прот. Олександра Бахова, в юридичному полі Церква має виглядати як пірамідальна структура, яка має розгалужену мережу регіональних представництв. До певної міри так і є. Є центральний офіс – Київська митрополія, є рада директорів – Синод, є загальні збори з регіональними директорами – Архиєрейський собор. На місцях всім керують регіональні директори, які наймають на роботу персонал – рядове духовенство. Так було би, якщо б робітники нижчого рівня (священики) отримували гроші від структури. Тоді цілком логічно, що змінити підпорядкованість громади неможна, бо вона є майном організації. Не подобається наш менеджер (священик) – в кращому випадку можемо замінити. В гіршому, не подобаються послуги фірми – не користуйтеся ними.

Однак, як відомо, священики не отримують зарплати від єпархіальних центрів, а живуть лише від пожертв віруючих. Більше того, в православних юрисдикціях існує певний податок, який священики мають сплачувати в єпархію щомісячно. Таким чином модель відносин в середині церкви нагадує франчайзинг. Є володар ексклюзивних прав (наприклад на використання бренду «канонічний» на території України). Він може за певного розміру роялті користуватись в своїй діяльності цією маркою. Умовний підприємець за свої гроші будує своє робоче місце, купує франшизу і потім нею користується. Власника торгової марки не турбує як йде твій бізнес, чи успішно ти побудував діло чи «прогорів». Керівник зайнятий лише пошуком нових покупців франшизи. Володар бренду не тільки нічого не сплачує підприємцеві, а ще й отримує від нього щомісячні роялті. Приблизно така система взаємин єрархічних рівнів в Православних Церков в Україні.

Так ось при таких обставинах неможливо насильно змушувати підприємців користуватися тільки твоїм брендом. Якщо у нього виникне бажання змінити торгівельну марку, то не вийде йому в цьому завадити (я не беру до увагу зобов’язань по підписаним контрактам, оскільки в церковній сфері такого немає). Таким чином і стає безглуздим втримувати парафії, які ніяк не залежать від центру при їхньому бажанні змінити підлеглість. Це при тому, що за законом парафія право на таку зміну.

В УПЦ (МП) знають, що закон змінити вони не в силах, свою політику вони проводитимуть й надалі, а тому розуміють, що процес перетікання невдоволених громад продовжиться. У Церкві вирішили піти обхідним шляхом і реєструвати такі статути, в яких будь-які рішення не можуть бути реалізовані без візи керівництва. Навіть більше, в деяких навіть майно переписують на керівництво, а громада яка будувала храм, записується як тимчасовий орендатор. Робиться це все формально на зборах громади, проте не спокушені юридичними та релігійними тонкощами віруючі погоджуються з тим, що пропонує їм авторитетна особа (священик чи архиєрей). Відтак громада стає повністю залежною від волі вищестоящого керівництва.

Цікаво, що вже існує прецедент судового рішення по цій темі – справа «Свято-Михайлівська парафія проти України». Європейський суд з прав людини виніс рішення на користь громади, підтвердивши її право на вільну зміну юрисдикції. Більше того, страсбурзькі судді зазначили, що подібна конфліктна ситуація виникла внаслідок того, що в законі немає чітко визначеної процедури зміни юрисдикції. Також вони висловили рекомендації українським законодавцям врегулювати цю лакуну. Принциповим для страсбурзької Феміди було відстоювання принципу автономії релігійної громади. В зазначеному судовому рішенні громада розглядається як суб’єкт приватного права, а тому в своїй діяльності керується власним установчим документом (статутом) і не залежить від інших суб’єктів права. Проте цей документ має не протирічити українському законодавству. Детально про нюанси рішення ЄСПЛ та його апробації в українській судовій практиці можна прочитати на сайті РІСУ.

Таким чином в суперечці між УПЦ (МП) та Мінкультом зіштовхнулись два різні погляди на внутрішньо церковну структуру. В УПЦ (МП) обстоюють російську модель церкви за франшизою, з розширеним розумінням корпоративних майнових прав. В Міністерстві культури України, відповідно до профільного закону, розглядають церковні структури як конгломерати добровільно об’єднаних громад. Звичайно, що справа кожної парафії самостійно визначати, у відповідності до власних вподобань, підлеглість та ступінь залежності від релігійного центру. Проте, в моделі українській є місто і для тих, хто хоче користуватись правом вибору підлеглості, і для тих, кому це право не потрібно. В той час, як в російській моделі є місце лише для тих, кому це право не потрібно. Виходить, що відстоюючи нині існуючу модель державно-церковних стосунків, Міністерство культури воліє та відстоює право парафій мати більше прав і свободу ніж хочуть для них їхні ж всечесні отці. Однак в церковному середовищі це йменується «гоніннями та практикою переслідувань за віру».

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/open_theme/69121/

Следующая новость
Предыдущая новость

Сайт о неопознанном и неизведанном Священник УПЦ в Крыму просит оккупационные власти открыть нудистский пляж Міністр з питань тимчасово окупованих територій обговорив з архієреями УПЦ КП ситуацію в Криму і Донбасі Футбольна команда "Архангели" стала у Хмельницькому чемпіоном римо-католицької єпархії Впливовий український політик, прихожанин і меценат УПЦ, підтримав бажання президента прискорити автокефалію

Публикации