«У Різдвяний вечір тиша є особливою…», — єромонах Лука (Михайлович)

06.01.2018 16:04 12

«У Різдвяний вечір тиша є особливою…», — єромонах Лука (Михайлович)

Розмовляла Ірина Кушинська

«Не бійтеся говорити з Ісусом, Він не є десь далеко на небесах. Він поряд, поруч… Він дуже близько…», — єромонах, студит, духівник Українського Католицького УніверситетуЛука (Михайлович) у храмі святого Юра перед Різдвом розповідає про Христа, запитує, хто сьогодні читав Святе Письмо, — і кілька рук тягнуться догори. Люди принишкли і слухають, як глибоко і водночас дуже доступно отець Лука розповідаєпро Ісуса, який от-от має народитися…


— ОтчеЛуко, монахи –студити,до яких ви належите– це ті, хто молиться по вісім годин? – запитую сходу в отця Луки, до якого напросилася на зустріч.

— Так, — усміхається, — мають так молитися, або принаймні мали б намагатися це робити. Я належу до чернечої спільноти монахів студійського уставу, але в даний час мене запросили до праці в Українському Католицькому Університеті працювати у духовно-пасторальному відділі зі студентами закладу, – і цей час для мене є дуже особливим, бо перебуваю поза стінами монастиря, хоча водночас намагаюся провадити чернече життя там, де мене Бог поставив у даний час.

Бо чернецтво – це назавжди?

— У чернецтва, як у житті, є свої фази. Особа, яка приходить до монастирської обителі не відразу стає монахом. Спочатку має пройти тривалий шлях випробування свого наміру. І щойно тоді кандидат до монашества добровільно складає довічні чернечі обітниці. Чернецтво – це добровільна відповідь людини на запрошення Христа.

Важливо розуміти, що це тільки одна із форм християнського життя. Тобто ченці – в ідеалі це всього лиш досконалі християни. Отож, вважаю некорисно розділяти усіх віруючих у Христа на якісь окремі касти у лоні християнства. Бо ми насправді є один Божий народ, відкуплений Христом. Люди, котрі охрещені в Ісусі Христі, є християнами, але монахи мають окремі обов’язки перед Церквою, які вони на себе з доброї волі і свідомо беруть, стаючи на шлях чернече життя.

Алгоритм християнського життя – спільний для усіх. І для ченців і для людей, які не живуть у монастирі. Принципове покликання всіх – це шлях святості, яким мають йти і ченці, і не ченці. Бо всі зобов’язані зберігати Заповіді Божі, вести християнський спосіб життя, відвідувати храм, причащатися, бути вірними: миряни у шлюбі, а монахи у чернечому житті. Кожна форма християнського життя, у тому числі й подружній стан, має свою глибину і повноту. Отож, це зовсім не означає, що той, хто став монахом, автоматично є глибоким, досконалим і безгрішним. Це не так. У Греції є дуже знаний вислів: «Не всі монахи в монастирі спасуться і не всі віряни у світі загинуть».

Різні служіння у лоні християнства можна порівняти зі столом, на котрому покладено різні страви і всі вони мають свій смак і цінність: так само є чернече життя, є подружнє, а є й такі, котрі живуть звичайним життям, але не мають, наприклад, сімей. Є окремі форми християнського служіння, котрі розвинуті особливо у західній традиції, у Римо-Католицькій Церкві. Існують згромадження богопосвячених осіб, де люди не мають повних монаших обітниць, але живуть життям, посвяченим Богові, виконують різні важливі служіння у церкві і суспільстві. Але всі вони – народ Божий, відкуплений Христом.

— Різдво – одне із найбільших свят для християн. Навіть найбільші грішники ідуть до церкви на Різдво. А що для Вас є Різдво?

— Насамперед передаю усім грішникам вітання, — усміхається, — нехай приходять на Різдво до храму. Часто ми самі є великими грішниками, навіть якщо ходимо до храму щонеділі. Тому все дуже відносне. Важливо себе вважати грішником, щоб не бачити гріхи інших. Це так, до слова.

Для мене ж образ Різдва часто асоціюється з образом дитячих років, — буває, що приходять такі спогади. Але пульс і динаміку Різдва дуже особливо відчуваю у двох моментах. Насамперед коли приходжу після Служби до келії, вмикаю світло на ялинці, беру в руки молитовник, Боже слово, — і чую… тишу. У вечір Різдва тиша є особливою, онтологічною. Звісно, що кожен день має свій вечір, але у Різдвяний вечір відчуваю якусь особливу умиротвореність, немовби, молячись, приходжу до Вифлеємських ясел. Це глибоко-інтимне відчуття, бо торкається нутра людини, серця, пережиттів.

У Різдві завжди відчуваю, що я не один, що я є люблений Богом, що Він прийшов задля мене.

Другий аспект Різдва – давні піснеспіви. Особливий момент, коли співаю: «З нами Бог!», коли співаю і слухаю чудові славословія наших колядок.

Читайте також: Літургійні піснепіви Різдва Христового

Ви керуєте хором «Клірос»?

— Донедавна керував цим хором, зараз ми теж співпрацюємо. Але маю також нові завдання в УКУ і нові проекти. Давні піснеспіви Різдва – це особливі відчуття, бо саме під час церковних відправ до нас приходить явлення Христа.

В українській традиції існують дві форми християнського вітання на Різдво: «Христос народився» і «Христос рождається». Думаю більш точно говорити – «Христос рождається!». Тому що ця подія, яка сталася понад дві тисячі років таїнственно і містично, знову і знову щороку відбувається. Ми немовби знову входимо у цю динаміку. Грецьке слово з Нового Завіту «сімерон», яке ми перекладаємо «днесь», глибоко актуалізує й уприсутнює людину у цій події Різдва – мовби дозволяє доторкнутися до Таїнства і Благодаті, яку пережили пастухи, прийшовши поклонитися Христу, царі з Персії, ангели, які співали про Божу славу.

У дні Різдва ми відчуваємо особливу якість нашого життя, мовби світ по-новому відроджується, по-новому починає дихати. Є особлива атмосфера цієї таємниці віри, про яку говорить апостол Павло: “Велика є таємниця віри – Бог явився у тілі”. Цей стан часто відчувають і люди невіруючі. Можливо, і не усвідомлюючи, що з ними відбувається. Це момент особливого трепету. Бо Бог став людиною не задля якоїсь вибраної категорії людей. А за всіх. І за тебе також. Це так важливо розуміти.

На Різдво українці традиційно вносять до хати дідуха, ставлять на столі дванадцять страв, які символізують дванадцять апостолів, збираються родиною, ходять один до одного у гості, йдуть до церкви, колядують, ходять з вертепами... Де шукати Благодать, про яку Ви кажете? Що є найважливішим?

— Усі народні традиції, які з віками накопичилися у Різдвяному дійстві є дуже гарними, однак не суттєвими. Вони не складають осердя події народження Христа. Різдво має свою зовнішню оболонку і прояв: ми ходимо у гості, йдемо на Свят-вечір одні до одних, збираємося родинами, кладемо дідуха… Це усе і багато іншого, даруйте за вислів, — антураж, — певна зовнішня оболонка. Бо суть Різдва полягає у тому, щоб людина відкрила своє серце для Божественного немовлятка. І пампушки з кутею тут не завжди допомагають:).

В одному з літургійних піснеспівів Різдва є риторичний і зовсім не банальний вислів: «Що принесемо Тобі, Христе?» Що ми принесемо? А що взагалі ми здатні принести? У текстах богослужінь часто звучить «чисте серце». Саме воно є найблагороднішим даром для Вифлеємських ясел.

Тому у передріздвяний період існує піст, який є часом стриманості, коли людина намагається очищувати своє серце, переображатися Божою силою, ставати більш благородною, милосердною. Адже піст, стриманість, духовні старання, які ми прикладаємо на шляху християнського життя, відкривають людину для Божої благодаті. Це щось схоже до того, як ми хочемо, щоб до нас у гості хтось прийшов, то мусимо насамперед відчинити двері, бо ніхто не зможе зайти до хати. Різдвяним гостем, який стукає до воріт нашого серця, є Ісус.

Піст є дуже важливим перед Різдвом, але кажуть, можна їсти що завгодно, лише аби не їсти один одного…

— Піст — це не практика, яка передбачає стриманість виключно у їжі. Думати так – це надто спрощувати розуміння посту. Насправді це дуже глобальний й універсальний морально-аскетичний принцип, який торкає цілої людської особи і покликаний в розумну норму життя людини: її почуття, слух, нюх, дотик, смак… Коли ми стримуємося від їжі, то треба одночасно стриматися від засудження, гніву, заздрості, самовивищення, гордості…

Насправді піст — це в духовному сенсі багатовекторний процес, через який людина здатна звільняти місце для Христа. Уявіть, що у кімнаті багато крісел, але вони усі зайняті. Хтось прийшов, а сісти ніде, бо місця зайняті. Так ось цими місцями є частинки нашої душі. Наприклад, якщо одна з її територій зайнята гордістю або самовихвалянням, чи заздрістю, то там немає місця для чогось іншого. Отже, для того, щоб Христос міг зайти, треба очистити Йому місце. Відмовитися від духовно згубних пристрастей і гріхів. А для цього важливою є внутрішня праця.

Звичайно, піст тілесний – стриманість – є теж дуже корисним, бо саме він є своєрідним барометром, оскільки передбачає певний внутрішній тренінг, екзамен, тест: чи я готовий у чомусь бодай дуже маленькому і приємному відмовити собі? Чи я готовий? Часом ми стверджуємо, що, мовляв, любимо Бога, готові заради Нього на великі речі. А Бог каже: «Ок, гаразд. Давай в оцей піст спробуй відмовитись бодай від чогось …». І ми перед обличчям власної совісті можемо визнати, що нам інколи дуже непросто є дотриматися бодай цього мінімуму.

Насправді піст тільки показує нам наш реальний стан. Не треба боятися, коли нам не вдалося досконало дотриматися посту. Бо це можливість побачити ще раз, ким ми є насправді. Першооснова нашого руху до Бога – зрозуміти, яким я є насправді, побачити себе перед лицем Божої правди. Це — усвідомлення себе реального, не надуманого, не придуманого. Ми ж в Євангелії не раз бачимо дуже живі образи, коли до Христа приходила блудниця, блудний син чи митар – це були, так би мовити, люди з духовного маргінесу, морально недосконалі, але ми бачимо з якою любов’ю Христос приймає цих людей, — не тому, що вони були грішні, а тому, що у певний момент глибоко усвідомили, ким вони є. Коли людина це розуміє і визнає, на неї сходить велика зцілююча сила Божої любові. І протилежно найзгубніше, коли людина не лукавить перед собою і Богом, бо Христос є Правдою. У Різдвяних піснеспівах, до речі, Христос саме так і називається Сонцем Правди.

— Священики у храмах напередодні Різдва наголошують на темі явлення у світі Божого Словау тілі…

— Так, перед Різдвом і святом Богоявління ці слова є дуже особливими, бо по-суті ми святкуємо таїнство з’явлення у світ Слова (Логоса), другої іпостасі Пресвятої Тройці. У ранній церкві Різдво і Богоявління, до речі, були єдиним Празником. У деяких християнських церквах інших традицій так є до цього часу. Тобто це – явлення Бога-Слова у справжньому людському тілі. Як велично і які важливі інтуїції воно несе. Матеріальний і духовний світ стають єдиними. Подолано онтологічну прірву між Богом і людиною. Весь цей задум здійснюється завдяки Христу – Слову. Євангеліє від Йоана називає Його Логосом, втіленим Словом. Тобто Ісус є досконалим Висловом Бога-Отця. Христос приходить у світ, як Боже Слово. Саме у Божому Слові ми зустрічаємося з Христом, який, завершивши свою місію на землі і, вознісшись на небо, з нами і далі повсякчас перебуває у Слові – у Євангелії. Це особлива характеристика християнського життя – жити у Слові. Жити вартостями і духом Божого Слова. Наповнювати також нашу здатність висловлюватись особливою силою і мудрістю. Це для нас водночас і завдання і дар.

— Тобто частіше відкривати і читати Біблію...

— Ісус каже: «Коли ви у слові моєму перебуватимете, а слова Мої позостануться у вас, просіть в Моє ім’я все, що хочете, — і буде вам». Ісус є завжди з нами. Він перебуває в житті Церкви у формі свого євангельського Слова. Дуже важливо у період Різдвяних свят (і не тільки) відкрити Євангелію і запросити Слово Предвічне, яке приходить народитися у Вифлеємі у своє життя. Бо коли Слово входить у наше життя, — воно змінює нас. Ми часто живемо у полоні власних концепцій, уяв, яким наповнена наша свідомість. Ми їх черпаємо із телебачення, інтернету, на основі наших людських ідеалів. Натомість якщо б людина частіше живилася поживою Божого Слова, Божою енергією, благодаттю, вона ставала би щоразу іншою, бо Слово перемінює особу. І що найважливіше, отримала б правдиві принципи для власного життя, для прийняття вірних рішень, почала б мислити по-новому. Це так важливо розуміти тепер, коли ми, українці, очікуємо чудо-реформ. Може варто аби кожен “зреформував” свої власні поняття у світлі Божого Слово. Думаю, це могло б вплинути на життя наших середовищ також на глобальному національному рівні.

— Читати треба тоді, коли хочеться чи треба себе дисциплінувати, виділяючи певний час для читання Божого Слова?

— Як ви думаєте, що було б з людиною, якби вона робила лише те, що їй хочеться і тоді, коли хочеться?

— Єж такі думки: піду до церкви, якщо захочеться, церкви ж відкриті… А помолитися можу і вдома, якщо мені захочеться…

— Людина – істота свобідна. Свобода – Богом даний дар. Звичайно, ніхто великою різкою до церкви не заганяє. Це добровільний вибір, але було би дуже добре, якби ми почали вірити усвідомлено. Щоб ми справді запросили Христа у своє життя. Якщо хтось зараз перебуває у важких життєвих обставинах, відчуває, що є покинутим Богом, думає, що є непотрібний іншим або, можливо, переживає якусь особисту життєву драму, просто у тихий вечір Різдва нехай відкриє Боже Слово. Запросить Ісуса через молитву до свого життя і почне читати святі рядки Божого Слова. Саме так може відбутися діалог Бога з нашою свідомістю – коли ми наповнимо полички нашого внутрішнього світу Його смислами і сенсами. Ми починаємо мислити Божим Словом. Поміркуйте, як десь колись почута пісня починає відлунюватися у нашій свідомості. Так само і Боже Слово. Коли ми читаємо, воно починає засідати у наших думках, словах і проявляти до нас в особливо складних моментах життя. Важливо читати Новий Завіт. Священики, духівники можуть допомогти у тлумаченнях, якщо є щось незрозуміле. Щоп’ятниці о 19:00 тут, в УКУ, на вул. Козельницькій, 2а проводимо Біблійні Зустрічі. Усі охочі можуть не лише прийти, послухати, а й поставити свої запитання, діалогувати, духовно збагачуватися.

— Перед Різдвом варто піти до Сповіді, очистити свою душу й отримати від священика, який одночасно є психологом, фахову і необхідну пораду.

— Священик молиться за людину, яка до нього приходить, віддає її в руки Богу — і цим відрізняється від психолога. Прикликає Божу благодать, уділяє Таїнства, які є мовби каналами Божої благодаті і огортають людину, здатні її оновити, відродити духовно. Священики є душпастирями, але інколи за необхідності людям рекомендують звернутися до психологів по допомогу чи психотерапевтів. Є випадки, коли людині потрібна, окрім допомоги духовної, звичайна психологічна підтримка. Спілкування з досвідченим священиком, святі Тайни – це ліки для душі, але окрім того корисно є також вдавати інколи до добрих психологів, фахівців, які добре розуміються на тому, як можна допомогти у тому чи іншому випадку. Священик має велику довіру, бо відомо, що не може розголошувати того, що каже людина у сповіді або під час приватних бесід. Власне довіра може робити великі речі, коли людина відкривається. Завдяки цьому Бог може глибоко торкнутися душі людини і перемінити її.

— Цього року багато обговорюють дату Різдва і те, що на часі святкувати Різдво з усім світом…

— Питання жваво обговорюється в нашому суспільстві, на телебаченні, у соціальних мережах. Є дискусія, полеміка. Це ще раз підкреслює, що питання важливе, але воно водночас дуже непросте.

Григоріанський календар або так званий новий стиль, за яким живе майже весь християнський світ і більшість православних християн у світі, в українському контексті є дуже особливим. Ми зараз досвідчуємо болісний період нашої новітньої історії – війну з Росією. Нам потрібна єдність, консолідація. І як би це не банально виглядало, усталені традиції святкування Різдва є фактором, що єднає більшість українців.

Звісно, святкування Різдва за новим стилем є більш точним у першу чергу з астрономії. Від цього нікуди не дітися. У 2100 році Юліанський календар змусить нас змінити дату Різдва. В XXII столітті Різдво припадатиме на 8 січня – і ця дата ще на один день віддалятиме нас від астрономічної точності. Властиво святкування Різдва Христового припадає не на 7 чи 8 січня, а завжди на 25 грудня. Просто для тих, хто використовує Юліанський календар для релігійних празників, 25 грудня випадає за світським календарем на 7 січня. Так було в XX столітті, є в XXI, у XIX ст. це було 6 січня, а в XXII буде 8 січня.

Однак, ми всі дотримуємося Григоріанського календаря у нашому щоденному житті. Ми, українці, живемо у такому календарному каламбурі хто сто років, а хто більше чотириста.

Важливо усвідомлювати, що календар – це всього лиш традиція, людська умовність. Ставити питання, яке Різдво більш правильне, – це щось з ряду банального примітивізму, звичайної необізнаності і невоцерковленості. Однак, є одне важливе «але». Це сучасний контекст. Українцям потрібні знаки єдності. Єдиний календар дуже важливий. Питання в іншому – чи стане перехід на новий календар справді єдиним для абсолютного загалу традиційних українських Церков. Це є питання. Тому потрібно бути дуже обережними. Потрібна зваженість і поспішати тут не треба. Важлива дискусія. Вважаю, що питання можливої календарної реформи мало би мотивувати очільників Церков, богословів, представників суспільства до дискусії і обговорення. Я переконаний, що зміна дати святкування Різдва – це всього лиш питання наступних десятків років.

— Чеський філософ і богослов Томаш Галік каже, що християнство у Європі вже не є релігією просвітницькою, а релігією Любові. Тобто змінюється сприйняття релігії європейцями.

— Папа Бенедикт ХVI вперше ввів термін «постхристиянська Європа». Пригадую для багатьох на Заході це викликало шок, бо вказало на те, що цінності сучасних європейців зміщені у напрямку секуляризму, відхід від вартостей віри. Сучасна Європа, як і кожне суспільство, має свої виклики. Люди шукають універсальних вартостей. Кажуть: «Християнство – це добре, але нам потрібне щось, щоб нас об’єднувало також з людьми інших релігій і культур”. Європа, як і зрештою сучасний світ, є глобалістичним середовищем з мультикультуральною формою виразу свого світогляду. Ці тенденції щораз то більше транслюються також через законодавчу сферу. Закон – це не те, що стає обов’язковою парадигмою суспільства. У цьому небезпека. Здається, це поки що зрозуміло не всім.

Європейський істеблішмент шукає якусь іншу модель вартостей. На цьому фоні зроджується дуже багато небезпечних антропологічних акцентів, де тіло, людська сексуальність, вартості свободи, гендерні питання набувають фальшивих інтерпретацій. Це великий виклик. Європа – це така собі стара сеньйора, дуже солідна пані, що народилася і виросла на міцних фундаментах віри. Але в дім тої пані у певний момент прийшли її внуки, які не бажають вірити у те, на чому виросла їхня бабуся і немов би, даруйте, чекають останнього дня цієї сеньйори. Це мій образ.

У Венеції (і не тільки) якось мене дуже вразило, що майже кожна вуличка названа на честь якогось святого. Релігія настільки увійшла у ментальне тіло європейців, що виражалася фактично у всіх царинах життя. Віра європейців середньовіччя, ранньомодерного часу проектувала також цінності – взаємоповагу, толерантність, ідеал вченості, особистої культури, модель відкритості тощо. Ось таку Європу ми знаємо. Тому ми хочемо жити саме в такій Європі. Але оця стара сеньйора, як виглядає, має трохи інших внуків. Час покаже.

Чому Європа мала потужний розвиток? Бо мала потужний науковий потенціал, ядром якого були християнські середовища. Наприклад, ранні університети. Монахи-бенедиктинці винайшли перші азбуки для багатьох германських племен. Численні інновації у галузі сільського господарства, перші унікальні форми парків і садоводства – першість вели чернечі громади. Тому коли ми говоримо про сучасну Європу, то слід мати на увазі, що вона у значній мірі живе на християнських дивідендах минулого, які, як на мене, не помножуюються, а глибоко модифікуються у щось, що є дуже небезпечне.

Отож, ваша цитату Томаша Галіка про сучасну релігію Любові, у яку бажають вірити сучасні європейці, мабуть, важливо уточнити. Не існує любові без джерела любові. Не існує просто цінностей. Важливо розуміти звідки вони транслюються. Для християн єдиним джерелом любові і правдивих вартостей є Бог. Ми, українці, входячи у Європу маємо дуже особливу місію: бути знаком цінностей традиційної християнської культури, яка глибоко вкорінена у нашу національну і духовну матрицю: культуру, звичаї тощо. У Європу потрібно йти з власним обличчям. Насамперед слід звільнитися від ілюзії про те, що ми є меншовартісними і що мусимо безпринципно брати усе, що нам пропонують. Йти в Європу слід, як на ринок. Звідти можна не тільки щось привезти, але можна також запропонувати щось своє. Отож, вибір за нами.

Я переконаний, що у нас є свої духовні культурні скарби, ідеали, надбання, культура. Це наше обличчя. Маємо чудових талановитих людей, молодь. Багато українців, котрі їдуть до Європи, мають дуже добре реноме.

— Що би Ви побажали українцямв Україні і за кордоном?

— Бажаю усім знайти можливість під час Різдва відкритися на тихе світло Вифлеємських ясел, — щоб відкрити ворота власної свідомості до Новонародженого Немовлятка через молитву, через діяльне служіння людям, які зараз перебувають у важких життєвих обставинах. Бажаю, аби жодна людина у цей час у селі чи в місті не чулася самотньою! Щоб ми розділили тепло Божого світла з тими, хто поруч біля нас або, можливо, є відсунутим на маргінес суспільства. Щоб ми змогли поділитися не тільки пампушком, але теплою посмішкою і молитвою за усіх українців! Христос рождається!

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/69621/

Следующая новость
Предыдущая новость

Во Львове студентов программы по экуменизму обучат менеджменту Канадская печь «Булерьян» - это самое выгодное решение! Адвентисти готують наукову конференцію «Журналістика, медіа служіння і медіаосвіта» Выбор и правильный уход за гидрокостюмом Близкий к РПЦ телеканал «Царьград» начал кампанию в поддержку создания «Малороссии»

Публикации