Українська автокефалія: активність нашої дипломатії

21.06.2018 18:20 12

Українська автокефалія: активність нашої дипломатії

Дмитро ГОРЄВОЙ

Ні для кого не є секретом, що українська влада протягом всіх років незалежності намагалась вирішити церковне питання в Україні. Президент Кравчук всіляко симпатизував незалежності української Церкви від Москви. Леонід Кучма у свою другу каденцію також перейнявся цим питанням.

Як зазначають релігієзнавці, переламний момент для другого Президента України стався на святкуванні 2000-ліття Різдва Христового. Саме тоді на саміті в Єрусалимі Кучма опинився на самоті. Президенти Сербії, Болгарії, Румунії, Росії були разом зі своїми патріархами, а Кучма – ні. Більше того, очільник УПЦ (МП) тоді був у складі делегації РПЦ, а значить йшов разом з президентом Путіним. Питанням автокефалії переймався і Віктор Ющенко. Він навіть запросив у 2008 році до Києва Патріарха Варфоломія. Як кажуть поінформовані особи, тоді Україна була буквально за крок від церковної незалежності. Однак Росія тоді задіяла дипломатичні канали і змогла зірвати надання Україні Томосу.

Єдиним українським Президентом, який не сприяв церковній незалежності, був Віктор Янукович. Проте це не значить, що в нього не було власної політики стосовно релігії. Він теж хотів вирішити питання розділення Православ’я, однак за російським сценарієм – привести всіх в лоно Московського Патріархату. Чим така політика обернулась всі пам’ятають.

Не виключенням серед інших став і п’ятий Президент України. За словами самого Порошенка, протягом декількох років на найвищому рівні велись переговори, приховані від очей сторонніх. Це дуже схоже на правду, адже якби про це знало широке коло осіб, то навряд чи би ми змогли вийти на фінішну пряму. Суто з психологічних причин, як то кажуть: «Де два українця, там три гетьмани». Кожен суб’єкт залучений до перемовин почав би виставляти свої безкомпромісні умови.

З публічних заяв Президента та його підлеглих стає зрозумілим, що була проведена висококласна закулісна гра. Те, що вдалось вмовити Вселенського Патріарха і Синод офіційно прийняв звернення до розгляду – вже досягнення дипломатії. Більше того – стаханівські темпи вояжів представників РПЦ до інших Помісних Церков свідчать, що вони не знали про переговори Києва та Константинополя. І це при їхній мережі «своїх людей» у Помісних Церквах.

Однак вважати, що наші дипломати здобули і склали руки та чекають на Томос в той час, поки росіяни «працюють» з єрархами – є неправильним. Схоже, що українська влада остаточно вирішила розв’язати проблему розділення та покласти край, за висловом Кураєва, «церковній безпритульності України».

Так, відомий український дипломат Андрій Дещиця, який нині представляє Україну в Польщі, 26 квітня зустрівся з митрополитом Варшавським Савою. Наш Посол на Кіпрі 14 травня відвідав очільника місцевої Церкви – архиєпископа Хризостома II. Спікер Верховної Ради Андрій Парубій 26 травня відвідав Грузинську Православну Церкву, а 29 травня Єрусалимського Патріарха. З цим же єрархом пізніше зустрівся також і міністр закордонних справ України Павло Клімкін.

До очільника Чеської і Словацької Церкви Растислава 30 травня завітали екс-президенти Кравчук і Кучма. 15 червня до Болгарського Патріарха Неофіта приїхав заступник Голови адміністрації Президента Ростислав Павленко. Цікаво, що окремі ЗМІ перекрутили слова Патріарха і заявили про начебто не підтримку ним української автокефалії, чого насправді не було.

Паралельно з Павленком, посол України в Сербії Олександр Александрович відвідав Сербського Патріарха Іринея. Через декілька днів, 18 червня, тимчасово повірена у справах України в Греції зустрілась з митрополитом Пірейським Серафимом.

Серед іншого обговорювались питання взаємодії народів України та Греції, а також питання приазовських греків. Про «приазовську карту» у відносинах Києва та Афін можна прочитати в матеріалі Тетяни Деркач на сайті РІСУ. В контексті греків треба згадати про нещодавній візит Посла США Джефрі Пайетта до очільника Елладської Церкви.

Українська автокефалія: активність нашої дипломатії

Як бачимо, українська влада не перебуває у стані перманентного «почекуна», а активно співпрацює з Помісними Церквами. І в цьому немає нічого дивного чи протизаконного. Опоненти церковної незалежності постійно твердять про начебто втручання держави у церковні справи. Однак це свідома маніпуляція, оскільки влада не диктує і не торкається питання внутрішнього церковного життя, віровчення, канонів, догматики чи обрядових практик. Держава в особі Президента та дипломатичного корпусу лише сприяє налагодженню контактів між окремими релігійними організаціями в Україні та закордонними центрами. І таке право у держави є. Достатньо уважно прочитати статтю 30 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», щоби пересвідчитись в тому, що держава має право реалізувати політику, зокрема і в такому напрямку:

«сприяння участі релігійних організацій у міжнародних релігійних рухах, форумах, ділових контактах із міжнародними релігійними центрами та зарубіжними релігійними організаціями»

Більше того, дуже часто ті, хто виступає проти начебто втручання української влади у церковні справи, спокійно ставляться та навіть толерують реальне втручання російської влади в українську релігійну ситуацію. В наслідок чого порушується суверенне право влади України самостійно діяти на власній території. А оскільки, відповідно до Конституції, гарантом суверенітету є саме Президент, тому він і ініціював вирішення цього питання.

Речник Президента РФ Дмитро Пєсков, коментуючи ситуації навколо УПЦ (МП), постійно вживає слова «наша Церква», очевидно, що в Путіна вважають це своїм інструментом впливу на Україну. Так, ще в 2014 році, після перших перемог української армії, Патріарх Кирило написав православним Патріархам гнівного листа про «уніатів та розкольників, що воюють проти канонічних православних». Він намагався подати агресію Росії проти України як громадянський конфлікт, джерелом якого є релігійний фактор. Ідея полягала в тому, щоби створити картинку «геноциду православних», проти яких повстали інші релігійні групи. Але ці ідеї потерпіли крах, бо і в лавах захисників України були і є представники УПЦ (МП), які вочевидь проти підпорядкування їхньої Церкви Москві. Однак керівництво митрополії, на жаль, живе в паралельному світі і не відчуває настроїв пастви.

Урешті-решт, вирішення церковного питання лише дозволить кожному вчинити так, як він хоче. Хто не бажає Московського Патріархату – увійде до нової Церкви. Для тих, кому підпорядкування Росії є важливим – матимуть право лишитись в своїй Церкві. Непорозуміння виникає тому, що нинішній статус-кво задовольняє єпископат УПЦ (МП), але є неприйнятним для більшості пастви. Ось і складається ситуація, про яку писав Володя Ульянов – «верхи не можуть, а низи не хочуть». Як вважав «вождь світового пролетаріату», така ситуація демонструє, що в спільноті (в нашому випадку – Церкві) назрівають передумови для революції. Чи призведе це до реального вибуху залежатиме виключно від дій митрополит-бюро.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/71557/

Следующая новость
Предыдущая новость

Выбираем качественные часы - Rolex Daytona Акційний пакет для нових абонентів “Волі” Відомості про релігійну та етнічну приналежність українців як виняток можуть передаватися в Європол Профессионалы позаботятся о вашем женском здоровье У Сімферополі протестують проти приватного будівництва на місці палацу калги-султана XV–XVI ст.

Публикации