«Україна була і залишається матрицею мого життя», — митрополит Борис (Ґудзяк)

31.05.2019 22:15 3

Розмовляли Ліда Мідик і Мар’яна Карапінка

– Владико, у одному з інтерв’ю світлої пам’яті Блаженнішого Любомира запитали про його перші враження від України. Не знаю, чи вас питали про таке, але ж цікаво дізнатися…

– Славної пам’яті Блаженніший Любомир народився у Львові. Він повертався до країни свого дитинства, яку пам’ятав, тому його перші враження мали певне закорінення в пам’яті. Вони були позначені певною ностальгією за тим, що було. Я ж приїхав до України в 1978 році уперше, без упереджень. І тоді мене, 18-річного юнака, вразив уже той факт – наскрізь позитивний, що Україна існує! Це не країна з книжок, легенд, казок, розповідей батьків та інших дорослих. Якась ефемерна. Ні! Вона реальна. У ній звучить українська мова, можна побачити золотоверхий Київ (зараз, на жаль, досить прихований новобудовами), помолитися у Святому Юрі у Львові, зустрітися з родиною. Очевидно, запам’ятав комуністичні лозунги і всюди присутній нагляд за нашою групою, яка була під опікою «Інтуриста». Але це все було другорядне. Україна, про яку мені змалечку розказувала мама, виявилася наскрізь реальною. І це вразило та надихало.

В Америці ми майже не мали родини, і зустріч із родичами, особливо з боку батька – це був особливий особистий момент. Як і спілкування з Катериною Зарицькою, яка відсиділа 25 років, її сином Богданом Сорокою та його дружиною Любою, що частувала нас смачними суницями. З таких побутових і дуже конкретних спогадів склалися мої перші враження про Україну.

Радянський Союз видавався мені якимось «дерев’яним», але оскільки візит тривав лише два тижні, годі було знудитися, бо кожен день був насичений новизною та знайомствами.

– Америка, Італія, Україна, в якій ви прожили майже чверть століття… Кожна з цих країн щось вам дала, якось на вас вплинула. Як саме?

– Кожна країна давала щось своє. В Італії я зустрівся з різними виявами вселенськості Церкви Христової, навчився готувати пасту карбонару і здобув глобальних друзів, зв’язки з якими проніс через усе доросле життя. У Франції навчився починати життя спочатку, опановувати нову мову, полюбив нових людей, яких дало життя. Америка – країна мого народження, вона завжди була зі мною, країна свободи, відкритості на культури, мігрантів, країна, яка винагороджувала за чесну працю. Як і Україна, яка пов’язана з усім, що передає мама з молоком, рідний дім, своя Церква.

Неможливо сказати, що Україна на мене вплинула, бо впливає щось зовнішнє, а Україна такою не була і не стане. Вона була і залишається матрицею мого життя. І цей вимір не затирається. В Україні тривала академічна підготовка дозволила причинитися до великого духовно-інтелектуального проекту Митрополита Андрея і Патріарха Йосифа –Українського католицького університету. І це триватиме.

– Коли на початку 1990-их в Україну приїхало чимало діаспорного духовенства, виникали конфлікти з колишнім підпільним духовенством, було нерозуміння через зростання в кардинально різних середовищах. Вас це оминуло, бо ви приїхали сюди геть молодим. Що допомогло влитися у середовище? Що ви переосмислювали в якісь моменти з удару ментальностей? У чомусь себе «ламали»?

– Мабуть кілька моментів вплинули на моє безболісне вливання в українські реалії. По-перше, мій ентузіазм щодо всього українського – історії, культури, церковного життя, мови, людей, зокрема дівчат (Сміється). Адже я вдруге приїхав, будучи докторантом Гарвардського університету. Захоплювався пробудженням України і цілим процесом, який завершився незалежністю в 1991-ому. Я мав привілей бути його свідком і учасником. Взагалі намагаюся не зосереджуватися на негативах, які неодмінно присутні в усіх контекстах, а шукати те, що є живе і життєдайне, конструктивно і творчо з ним працювати. В кожному контексті можна конфліктувати і нарікати. Це особистий вибір, особиста дисципліна.

Якщо ж говорити про діаспорне і підпільне духовенство, то, на мою думку, зіткнення могло бути складнішим, боліснішим. А навпаки – вони навчилися доповнювати одні одних. Діаспорного духовенства не було аж так багато. Ті, що не могли влитися в українське життя чи не могли спокійно плисти проти його течії, просто поверталися в країни свого поселення. Цього питання я б не драматизував. Думаю, всі зробили свій вклад, причому вагомий. Історія всіх розсудить, а може, вже розсудила.

– Юдейський народ після виходу із землі свого рабства блукав пустелею 40 років. Як, за вашими спостереженнями, змінилася Україна за останні 30 років своїх блукань?

– Україна – колосальна. Я не належу до когорти розчарованих після Помаранчевої революції чи Революції Гідності. Навпаки, вважаю, що паломництво від страху тоталітаризму геноцидальної системи до правдивої Богом даної гідності не може бути коротким. Воно виміряється не роками, а поколіннями.

В Україні змінилося майже все. Ще ніколи не було стільки українських книг, фільмів, культурних явищ. Українці ще ніколи не були такими вільними, щоб подорожувати і досвідом різних країн та культур збагачувати Україну. 30 років тому УГКЦ в Україні мала 300 священиків, сьогодні – близько трьох тисяч. Кількість університетів зросла в більш ніж десять разів. Кількість автомобілів, мабуть, у двадцять разів. Прагматично і банально, але розмаїття товарів на полицях просто приголомшило б радянського обивателя кінця 1980-их. Очевидно, наявність нових поколінь, які не знають, що таке Радянський Союз, є найбільшим гарантом того, що Україна не повернеться до «совка», хоча його рецидиви ще тривають.

Є різні глобальні впливи. Очевидно, не всі позитивні. Комерціалізація життя, індивідуалізм, який доводить до самотності, постмодерна деконструкція позитивних традиційних констант – з усім цим доводиться стикатися Україні. Українці сьогодні можуть і мусять вибирати. Ця свобода вимагає відповідальності, а до них українці все ще доростають, дорослішають. І я дивлюся на ці процеси з надією.

В українцях 1990-их я бачив багато страху, непевності щодо себе, почуття меншовартості, надмірну обережність у міжособистісних стосунках, стриманість у висловлюванні щирої думки. Але за тим усім, однак, залишалася здатність до глибокої дружби, в якій проявлялася щира взаємна жертовність. Також була спроможність тішитися дрібними здобутками і простими речами. Сьогодні українці щораз більше перенасичені, часом знуджені добробутом.

За ці роки, особливо коли я працював зі студентами, помічав, як українці скидали із себе радянську людину. Змінювалися старші покоління, з’являлися нові. Змінювалися під впливом свободи, відкритості кордонів, можливостей і терапії травм минулого, яка відбувалася через пізнання історичної правди, відродження духовного життя і просто практичні побутові зміни.

– Відчуваєте себе сполучною ланкою між Україною та поселеннями?

– Мабуть, відчуваю себе і сполучною ланкою, і представником обох світів. Оскільки десятиліттями перебуваю в постійному русі та подорожах, моя тотожність не визначається географією. Тож, будучи поза Україною, не почуваюся поза українським контекстом і, будучи в Україні, зберігаю людей та скарби інших країн, у яких жив.

– Період, коли ви жили у Франції, це така собі нагода дещо з віддалі подивитися і на Україну, і на УГКЦ, змінити ракурс? Що ви побачили доброго з тої відстані, над якими проблемами радили б працювати негайно?

– УГКЦ по-особливому служила суспільству в часи президентства Януковича і Майдану. Апогею свого статусу морального авторитета вона досягла в 2014 році. Опісля, мені видається, почали проявлятися певні рефлекси належності: наша Церква терпіла в радянський час, була активна на Майдані, і їй щось за це належиться. Принаймні таке наставлення часом спостерігаю. Це відчуття навряд чи є до кінця позитивним духовним явищем. Заслуги минулого не виправдовують майбутнього. Його треба постійно творити в послуху до Божого слова.

– Ви брали участь в обох українських революціях, як єпископ теж мусите глибше занурюватися в розуміння політичних процесів, які вирують в Україні та світі, бо вас питають про вашу позицію. Але переважно українське духовенство тему політики оминає, може, щоб не зробити хибного кроку, а може, вважає цю тему такою, що не стосується духовних осіб, бо Царство Боже не від цього світу?

– У вашому питанні вже є відповідь (Сміється). Треба, щоб і вовк був ситий, і коза ціла. Важливо, щоб Церква і християни свідчили про Євангеліє в соціальних питаннях, і це включає політичні процеси. Але клир і церковне керівництво не може нав’язувати партійну позицію чи вболівати за певну політичну кандидатуру. Ми покликані говорити про принципи, втілювати їх, свідчити в усіх сферах людського життя.

– А наскільки важливо не тільки єпископам, а й парафіяльним священикам стежити за тим, що відбувається в світі? Наскільки вони мають впливати на вірних щодо розуміння ними того, хто є хто у політиці? Де межі, які критерії?

– Папа Іван Павло ІІ казав, що душпастир повинен мати Святе Письмо в одній руці, а газету в другій. Ісус Христос воплотився в часі та просторі. Час та простір є місцем нашого спасіння, і ми мусимо їх всебічно розуміти. Очевидно, Євангеліє переважає над газетою, однак важливо розуміти світ, у якому ми живемо, намагатися виходити за кордони своєї «вежі зі слонової кістки», зі свого «окопу», зі своєї «бульбашки», дивитися ширше і глибше. Клир має для цього безліч інструментів, апробованих століттями.

– У західноєвропейських країнах схожі стосунки між духовенством та політиками, чи навпаки? І якщо так, то що на це впливає?

– У кожній країні стосунки між духовенством та політиками, відносини між Церквою і державою мають свої особливості. Годі узагальнювати. Є не лише географічна відмінність, але й хронологічні зміни. В кожній країні ці стосунки змінюються. Наприклад, у Бельгії Католицька Церква має офіційний статус, але в цій країні високий рівень антиклерикалізму. Не менше антицерковного ставлення у Голландії, де Церква не має жодної державної підтримки. США характеризує радикальне відділення Церкви від держави, однак не релігії від суспільства. Є багато країн, у яких християн переслідують, наприклад, в Індії, не кажучи вже про Китай чи інші комуністичні країни.

Чи навчають у семінаріях основ політології, скажімо, чи вистачає критичного мислення загалом?

– Залежить у котрій. Ці питання потребують глибшого і уважного опрацювання. Критичного мисленням не бракує щодо зовнішнього. Мабуть, треба його посилити у відношенні до свого, стосовно самого себе. Не мовиться про якесь «самогноблення», радше про пильну увагу до моментів і місць, де ми можемо вдосконалювати, поглиблювати духовне, церковне життя, будучи вдячними за благодаті, які вже маємо.

Чи не вважаєте, що духовенство мало б узяти на себе роль просвітителів, як це було в міжвоєнні часи?

– Багато що змінилося. Грамотність серед населення майже стовідсоткова, є багато освітніх і культурних інституцій, які відкриті для українців, тому Церква не мусить робити того, що робила в 20-30-их роках минулого століття. Однак наголошувати на цінностях і світогляді Церква має завжди, і сьогодні потреба такої праці нічим не менша, аніж сто років тому.

– Які форми і методи праці духовенства та мирян для добра суспільства, на вашу думку, зараз особливо актуальні, а які відверто недооцінені, хоча мають потенціал?

– Є вічно актуальні речі: серед нас завжди були, є і будуть убогі. Бути близько до бідних – це заповідь Христова, яку Він передавав своїм прикладом. Захищати життя від зачаття до природної смерті. Нові виклики, які стають щораз гострішими, – питання біоетики і штучного інтелекту. Дехто з аналітиків вважає, що небезпека штучного інтелекту перевищує загрозу від ядерної зброї. Існують виклики і завдання Церкви, які є константами, а інші зникають і з’являються. Тому нічого нового, окрім як бути чутливими до знаків часу та глибоко і уважно слухати, у методиці Церкви немає.

– Який потенціал бачите у митрополії, управління якою приймаєте?

– Духовний потенціал є всюди, де ми намагаємося жити з Богом. Очевидно, є різні труднощі – розсіяння, міграція, асиміляція чергових поколінь нашої Церкви, предки яких приїхали ще наприкінці позаминулого століття. Але Божий дух, наша віра і церковне життя є актуальними завжди і в усіх обставинах.

Мученицький шлях нашої Церкви показав, що не існує обставин, у яких не можна духовно жити, тому я переконаний, що наша Церква не у винятковий спосіб, а саме тому, що є Божою Церквою і відкрита на силу Духа Святого, має бути донором. Ми не бідненькі вигнанці, позбавлені Божої любові. Від синдрому «мене ніхто не любить, ніхто не приголубить» треба рішуче відійти. Він некорисний і неправдивий.

Я їду до Філадельфії, почуваючи Боже покликання допомагати братам і сестрам мужньо свідчити про своє життя у Христі. Годі зараз сказати, якими будуть плоди, однак я спокійно і твердо переконаний, що наша Філадельфійська митрополія може і має зробити внесок у життя Америки, життя складного суспільства XXI століття, у новітню культуру, яка визначається цифровими вимірами, але в ній живе людина, яка, як завжди, прагне любові, гідності, шукає відповіді на питання, які ми вповні знаходимо лише у Господі. Сьогодні ґрунт плідний – людина щораз більше усвідомлює свою самотність і те, що віртуальний ерзац не може заповнити її серце. Він може заманити, обманути, але остаточно ми прагнемо зустрічі віч-на-віч, розмови від серця до серця, правдивого дотику Божого цілющого пальця. Зцілювати Божою силою, промовляти Божими словами і плекати правдиві стосунки від душі до душі є нашим покликанням, яке я приймаю з певністю, що з нами Господь!

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/kaleido_digest/76014/

Следующая новость
Предыдущая новость

"Карітас Київ" і Рада молодих вчених Інституту філософії НАНУ проводять літню філософську школу про мир, діалог і філософію Адвентисты доставили в зону АТО более 12 тысяч литров питьевой воды Купив дизельный компрессор, вы будете на шаг впереди Только качественный и оригинальный инструмент на любой вкус Оформление патента на работу иностранцам в Москве

Публикации