Фото авторства братів з Унева
Настоятель Свято-Успенської Унівської Лаври, єромонах Макарій (Дутка) власним прикладом показав, що гармонійне і здорове життя – духовне разом з фізичним — реальність: отець Макарій став унікальним в Україні монахом, котрий завоював звання майстра спорту України з пауерліфтингу. Саме так – монах і спорт, жодної помилки. Попереду – змагання міжнародного рівня. Про вибір у житті, про те, що є за монастирськими стінами, про піст і молитву, досягнення, витривалість і високі планки, які треба піднімати, – у відвертій розмові з отцем Макарієм.
— Двадцять років вже я тут, в Унівській Лаврі, — скромний й усміхнений, з дивовижним блиском в очах, отець Макарій показує нам чудодійне джерело Матінки Божої і запрошує на територію монастиря, у якому живуть монахи-студити. – Так вийшло, що народився я у родині, в якій є спортсмени. Насамперед, батько – кандидат у майстри спорту зі спринтерського бігу, який завше був і є прикладом для мене. Зараз, коли батькові вже шістдесят років, він бере активну участь у «Козацьких забавах» і змагається у рукоборстві (армреслінг – автор). Дуже вдячний татові за те, що брав нас з братом до Дрогобича, бо жили ми неподалік у селі Доброгостів, показував нам стадіони зі справжніми біговими доріжками, турніками, ямами для стрибків у довжину… Тато прививав нам з братом любов до спорту і фізичних навантажень.
Займався я усіма доступними для мене видами спорту, ходив на карате, дзюдо. Згодом брат обрав Інститут фізкультури і спорт для нього став професією. Мав за приклад я і маминого брата, який є кандидатом у майстри спорту з піднімання гирі. Але натхнення у спорті – таки без сумніву мій батько. Вдома у нас були деякі знаряддя для спорту. Школярем я метав ядро, диск, спис, засмакував цим і займався із задоволенням. Але тато завжди наголошував на біг. Хотів, аби я бігав короткі і довгі дистанції.
— А релігія? У часи, коли Ви навчалися у школі, УГКЦ була у підпіллі.
— Так, школярем ходив до церкви Московського патріархату, прислуговував біля нашого православного священика у селі. Родина у нас віруюча – до церкви ходили всі, дотримувалися постів. Так вийшло, що я змалку захопився спортом, а церква стала улюбленим місцем.
У 1989-90 роках у нашому селі появився майстер спорту Іслам Ахмедов, футболіст «Пахтакору» (Азербайджан). Він мав травму і лікувався у Трускавці, а село наше — поряд з Трускавцем. Тому довгий час був у нас. Зі сільських наших хлопців він створив команду юніорів, займався дітьми-школярами. Я теж там був у команді юніорів, але сталося так, що отримав травму і на тому кар’єра футболіста у мене закінчилася.
Дідо мій дуже сварився. Казав: «Ти дурний, аж сі крутиш… Повір мені на слові, шо ти з того спорту хліба їсти не будеш. Працювати треба, а не дурницями займатися». А я відказував: «Та шо Ви, діду, таке говорите…». Але дідо таки правду казав. (усміхається)
Було так, що коли я був у команді юніорів, то поєднував виїзди на матчі з тим, щоб ходити до церкви. У неділю, коли треба було йти на Службу Божу, автобус їхав в інші райони грати футбол. Постав вибір – футбол чи Служба Божа. Подумав і вирішив, що — Служба Божа. Сказав тренеру, що бігати буду, але їздити по неділях — ні. І коли я вирішив, що не піду на футбол, а буду триматися церкви, сталася травма коліна, яка і поставила крапку на цьому рішенні. Так я поставив Церкву на передній план і продовжив собі займатися спортом у своє задоволення.
Церква і спорт – те, що я завжди любив і те, що мені завжди давалося. У нашому селі за радянських часів було 4 тисячі населення. З них — я і одна дівчина, моя ровесниця, завжди ходили до церкви. Тільки нас двоє ходили часто і регулярно. Не було прийнято йти до церкви. Коли ходили колядувати, за нами вчителі бігали, забороняли нам. Ішов таємно цілувати Плащаницю. Такі часи були. У той час до спорту було значно більше охочих, аніж до церкви.
— Що було після закінчення школи?
— У десятому класі закінчив курс малої семінарії при Самбірсько-Дрогобицькій єпархії. Тоді ще покійний владика Вороновський був правлячим архиєреєм. Він створив цю семінарію. То перед великою Львівською духовною семінарією я закінчив дворічний курс малої семінарії. Згодом вступив у Львівську богословську академію. У 2002 році, коли я її закінчив, вона стала називатися Українським католицьким університетом. На четвертому році семінарії взяв академвідпустку і вступив до Унівської лаври.
— Серед світських людей побутує думка, що у монахи йдуть, коли у житті щось стається: нещасливе кохання, якась особиста драма, що відштовхує від світу і людина мовби ховається від себе і своїх думок за стінами монастиря…
— Моя мама так і думала, що дівчина мене покинула. Кілька років так вона думала і декотрі мої родичі. Вважалося, що у монастир ідуть скривджені долею люди, яким у житті не повезло і вони з того горя і біди робили такий крок. Зараз, маючи 20-річний досвід у монастирі, скажу вам, що це дуже рідкісні випадки, коли люди приходять до монастиря з якоїсь біди. Тому що Господь Бог кличе людей в особливий спосіб, бо хоче, аби деякі відріклися від світу і служили тільки Йому.
Коли я прийшов до монастиря, у мене була лише одна думка – пізнати більше. Мені було мало того, що у семінарії. Хотілося більше і глибше молитися, більше провадити духовного життя. У семінарії більше часу віддавалося навчанню, а мені хотілося саме молитви. Тому вирішив радикально спробувати пожити у монастирі і спізнати таке життя. Спрагу до духовності почав втамовувати тут, в Уневі. Настоятель монастиря після року новіціяту (випробувального терміну – автор) сказав, що варто закінчити навчання у семінарії, бо за спиною таки чотири роки навчання. Шкода залишати. Тоді я жив у нашому монастирі в Рудно і ходив на лекції до УКУ. Провчився ще три з половиною роки, закінчив університет і повернувся до Унева.
— Спорту у час навчання не було?
— Ні, спортом не займався, але був натренованим у дитинстві і, коли у 90-ті роки в монастирі було багато господарки, то фізичних навантажень було достатньо. У нас було 22 корови, багато свиней, вівці, кури, гуси. Роботи було дуже багато. Але мушу сказати, що я не втомлювався. Не раз приходили з ферми, з поля, коли возили сіно до стодол, то вночі, дванадцята-півперша, купалися у ставку, а на першу треба було йти на Молитву і на 5.30 – Утреня. І так було часто – пізно лягав, рано вставав і не змучувався.
Завжди хотів жити з Богом, любити Його, але фізична підготовка дуже придалася, бо помітив, що часом брати монахи не витримували, просипляли, змучувалися… Спорт і фізичні навантаження дають витривалість. Розумію і знаю, що мене Божа поміч скріплювала, тому я сили у собі завжди знаходив.
— Ви – монах-студит, а студити, наскільки я знаю, дуже багато моляться…
— Згідно з нашим Студійським типіконом день розбитий на три рівні частини: 8 годин молитви, 8 годин праці і 8 годин відпочинку.
— Вісім годин для відпочинку – це нічний сон?
— Не зовсім так. Вісім годин монахи не сплять (сміється). Це – щастя – вісім годин сну. (Сміється) Адже щодня треба вставати о пятій тридцять. Ніхто не лягає спати раніше десятої-одинадцятої… Порахуйте, скільки спимо.
— А спортом монахи займаються?
— З наших 35 монахів близько десяти займаються. Хтось крос бігає – помалу, легенько, бо має проблеми зі здоров’ям, хтось хоче схуднути – і для того маємо орбітрек. Є брат, який, як я, тягає залізо таке тяжче, але спортзал у нашому монастирі з’явився дуже недавно – років чотири п’ять тому. Самотужки його створюємо. Якось мені брат запропонував створити спортзал і знаєте, саме я був найбільшим противником того, аби це робити. (Сміється). Переконував, що не варто, бо для спорту треба приділяти час, а ми понакупляємо знаряддя — і воно буде роками стояти – до нього ніхто не доторкнеться. Та вийшло так, що я сам почав все збирати і розкручувати… (Сміється).
— Тіло – Храм Духа Святого. Отже, фізичне тіло треба зберігати у такому стані, аби у ньому міг перебувати Святий Дух. Піст як невід’ємна складова монастирського життя і підтримки здорового способу життя, — допомагає вам зберігати фізичну форму? Адже Піст придумали недурні люди. Значить, якби ми дотримувалися посту, були б значно здоровішими і мудрішими. Як кажете? Якщо витримувати регулярні очищення від м’яса і тяжкої їжі, додати помірних фізичних навантажень, користь для організму певно неймовірна? Здоровий спосіб життя пропагує насамперед монашество?
— Запитайте у будь-кого, хто такі монахи? Скажуть: той, що постить і молиться. Частково це так. У традиційних великих монастирях, таких, як Унівська Лавра, Посту дотримуються. Бо зараз у багатьох монастирях дозволяють лише у п’ятницю утриматися від мясних страв. У нас такого нема. У нас є строгі пости — на воді, без споживання їжі. Якщо не їсти лише в п’ятницю, не схуднете. (сміється). А в нашому монастирі, як бачите, монахи худорляві. Маємо свої правила щодо Посту. Ці правила стосуються усіх студійських монастирів і тих, хто спасається за Студійським Уставом: ми не вживаємо мясних страв. Дивіться самі: у Різдвяний Піст 40 днів ми не споживаємо мяса, також — 55 днів перед Великоднем, два тижні перед Успенням і 3-4 тижні перед Петром і Павлом. М'ясо є тільки по суботах і неділях під час року, якщо не випадає час Посту: Петрівка, Спасівка, передріздвяний і передвеликодній Пости. І це не значить, що якщо є в суботу м'ясо, то воно є тричі на день. Ні. (Сміється). Воно може бути в обід одна котлета.
Коли почав займатися спортом, то переживав, як буде, що нема м’яса у раціоні. Було, що відразу по Великодню випали змагання з пауерліфтингу. Тиждень після Пасхи. Я не міг за тиждень сильно від’їстися і думав, що змагання завалю. Але Бог так дає, що результати у спорті вищі були саме тоді, коли дотримувався Посту. Захистив кандидата у майстри спорту, тепер майстра спорту.
— Каву п’єте?
— Так. (Сміється) Без кави не можу. Починаю день з води і кави. Далі – Утреня. Тренер мені каже, що води треба пити дуже багато. П’ю на день півторалітрову пляшку води. Це попри каву і чаї.
— А що ви їсте у монастирі? Яких продуктів є найбільше?
— Скажімо, молочні продукти – сир, сметана, масло, молоко. Але у понеділок молочного нема нічого, бо — Піст за мир в Україні. Вже четвертий рік у понеділок ми не їмо молочних продуктів. Так запровадив Блаженніший для наших митрополій – упродовж тижня щодня монастирі постять і моляться за мир в Україні. У вівторок, коли ми вже можемо вживати молочні продукти, Івано-Франківська митрополія постить і молиться, середа – наступні монастирі продовжують… Так молитва і піст за мир в Україні не припиняються вже четвертий рік. І це не лише день без молочного. У ці дні ми лише вечеряємо. Цілий день не їмо нічого. А так ми вирощуємо пшеницю і печемо свій хліб. Маємо свою картоплю, яку нічим не підживлюємо, бо то є для нас і для тих людей, які до нас приходять. Маємо свої фрукти. Влітку варимо компоти. Маємо під боком ліс, де є ягоди (сміється).
(Саме у той час до нас підходить з маленькою пластиковою мисочкою брат монах і пропонує щойно зібрану ожину. Отець Макарій усміхається і каже, що брат усім встигає за день назбирати ожини і всіх пригостити. Всім її вистачає. Брат віддає нам ожину і тихо, з усмішкою йде собі далі, а ми продовжуємо розмову.)
— Отче, відома в Україні дієтолог Оксана Скиталінська каже, що обмежуватися від мяса, особливо у віці після сорока років – це подовжувати собі життя і відтерміновувати старість. Ви дуже молодо виглядаєте, що підтверджує слова дієтолога. Результат обмежень у м’ясі, Пости Вам на користь! Розкажіть, як сталося, що ви зайнялися спортом професійно?
— До мене на сповідь якось прийшов чоловік і, коли сповідь завершилася, ми з ним розговорилися. Він розповів, що займається пауерліфтингом, піднімає штангу. Я запитав: «А скільки піднімаєте?» Каже – 110 кг. А я йому кажу: «Я трохи більше піднімаю». (Сміється) Він не міг повірити, що це правда, бо займався спортом професійно давно. Цей чоловік попросився пожити у нас, у монастирі – мав таку духовну потребу. Побачив наш спортзал, як ми займаємося і почав мене переконувати зайнятися серйозно тренуваннями. Каже: «Отче, я маю у Львові гарного тренера, я Вам його пораджу». Але я тоді подякував і подумав, що — не треба. Хоча владика Венедикт, теперішній архиєпископ Чикагської архиєпархії у США, а тоді – наш львівський єпископ-помічник, казав мені йти до тренера і займатися. Я соромився якось і не відважувався.
Але якось було так, що закінчилися Різдвяні свята і напала на мене така нудьга, що зателефонував до того чоловіка і кажу: «Ну, покажи мені свого тренера». Так ми поїхали на зустріч і з того часу все закрутилося. Мене представили як монаха, який піднімає поза сто кілограм. Тренер не повірив, але каже: «Ану покажіть, що Ви можете». А я в підряснику стою одягнутий. Він каже: роздягайтеся. Чи Ви так будете? Та я кажу, так буду… Підняв тоді 120 кг, вбраний у підряснику. То всі усміхалися присутні. Тренер відразу запропонував їхати з ним на кубок Києва. До змагань залишалося три місяці зими.
— Яка у вас вагова категорія? І чому саме штанга?
— До 75 кг. Батько мене скеровував на біг чи щось таке більш певно придатне до моєї комплекції, але мені завше хотілося підняти таке щось тяжке. Не підйомне. (Сміється). Колоду хотілося двигнути, хоч з вигляду я не є такої богатирської статури…
— Але ж сила духу…
— Тренер мій каже, що все у нашій голові і свідомості. Потенціал весь. Готуюся до міжнародних змагань. Завоював титул майстра спорту з пауерліфтингу в Україні і виходимо на міжнародну арену. Норматив майстра спорту міжнародного класу – 155 кг. Дуже хочеться це завоювати. Зараз готовий вже на 130 і трохи більше. Готуюся у монастирі, а до тренера їжджу, щоб показати, чого вже навчився. У монастирських умовах стараюся і готуюся. Як Бог дасть… Ну як мені Господь не дасть того звання, то я спокійно це прийму.
Спорт є корисно, я його люблю, але не поставлю його над духовним життям. Люблю себе випробовувати: ставлю планку, скажімо, кандидата у майстри спорту і працюю над досягненням. Вдалося – планку посуваємо вище. І так не тільки у спорті. Якось постив на воді 40 днів. Витримав. Ще малим, коли постив, було мені часом слабо, але зумів дотримати посту і перейти такі випробування. Молитва і піст оздоровлюють тіло і душу, дають сили йти далі, навіть коли важко. Але боюся критики. Поставив на фейсбуку відео зі змагань і перед тим багато молився, аби люди то добре сприйняли. Часом думка приходить: так, отче, вистачить вже тої штанги і тих біцепсів, бо що люди скажуть. Наше суспільство не готове до сприйняття…
Скорочена версія інтерв'ю вийшла в газеті "Високий замок" за 31 серпня 2017 р.
Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/68098/