"...Собирає в розсіянні сущих"

03.09.2019 13:14 3

Розмовляв Андрій ГРИНИХА

"Zbruc", 2 вересня 2019

Цими днями тисячі українських паломників прибули до Рима, де відзначається 50-ліття з часу освячення собору Святої Софії, що його збудували на вулиці Боччеа 478. За цією ж адресою розміщена й історична будівля Українського католицького університету св. Климента Папи, яку звели і освятили трьома роками раніше.

І собор, і університет є дітищами патріарха УГКЦ (на той час іще митрополита) Йосифа Сліпого. У своєму «Заповіті» він писав, що собор Святої Софії є живим нагадуванням про «знищені й збезчещені українські храми Божі» та «знаком відродження й побудови нових храмів на Рідній Землі». А головним завданням Українського католицького університету було «вишколювати і виховувати нові покоління священиків і мирських апостолів, борців за вільні від насилля правду і науку».

Більше про постання Українського католицького університету та громаду собору Святої Софії говоримо з Олегом Турієм, істориком і проректором УКУ, який також працює над упорядкуванням Історичного архіву УГКЦ в Римі.

Відзначаємо п’ятдесятиліття освячення собору Святої Софії у Римі. Якими були історичні передумови його будівництва, а також постання Українського католицького університету в Римі?

— Події навколо урочистостей, пов’язаних із ювілеєм освячення собору Святої Софії у Римі, мають, без сумніву, допомогти нам зрозуміти, яке місце ця святиня займає в історії українського (і вселенського) християнства, але також і в історії світового українства. Будівництво цього храму у 60-х роках ХХ століття ініціював тоді ще митрополит, а згодом патріарх Йосиф Сліпий після того, як він 18 років провів у радянських таборах, на засланні. Завдяки клопотанню св. Папи Івана ХХІІІ та за посередництвом американського президента Джона Кеннеді, а також із певних кон’юнктурних причин, якими керувався радянський керманич Микита Хрущов, предстоятель забороненої в СРСР Української Греко-Католицької Церкви був звільнений із ув’язнення і зміг приїхати до Рима, щоби взяти участь у ІІ Ватиканському соборі. Митрополита фактично було депортовано з СРСР та заборонено повертатися в Україну, хоча він не переставав вимагати від радянської влади звільнення своєї Церкви та ніколи не покидав надії повернутися до пастви на Батьківщині.

Потрапивши до вільного світу, він розумів, що його служіння триває і тут, лиш міняються його форми. Іншими словами – Йосиф Сліпий був людиною, що використовує найменші нагоди та можливості, а не нарікає на обставини. Знаючи про всі труднощі виживання УГКЦ в підпіллі та віддалені перспективи її легалізації, усвідомлючи реалії розсіяння та неминучі загрози асиміляції українців у діаспорі, він насамперед постарався закласти певні точки опори й консолідації як церковоного, так і культурно-національного життя. Тому першими декретами, які були оприлюднені ще у грудні 1963 року, а саме 8 грудня на свято Климента Папи, були ухвали про заснування двох інституцій – собору Святої Софії та Українського католицького університету.

Це поєднання дуже символічне не лише з огляду на тогочасні потреби, а й дуже промовисте в контексті біографії самого Йосифа Сліпого. Ще дитиною він вагався, яку дорогу йому обрати – шлях науковця чи душпастиря. За порадою митрополита Шептицького вступив до семінарії, але з певністю, що також буде займатися наукою. І так упродовж цілого життя служіння пастирське у нього поєднувалося з науковою працею — хоч обставини дуже часто не давали займатися вповні ні одним, ні іншим. Здобувши блискучу освіту й наукові ступені з філософії та богослов’я за кордоном, він став першим ректором Львівської богословської академії, яку заснував митрополит Андрей у 1928/29 роках — у час, коли тодішня польська влада фактично позбавила українців у Галичині можливості здобувати вищу освіту рідною мовою. У грудні 1939 року, під час першої радянської окупації, прийняв обов’язки єпископа-коад’ютора, тобто наступника самого Андрея Шептицького, і перебрав провід Церкви, коли почалася акція офіційної «ліквідації» УГКЦ шляхом її насильницького «возз’єднання» з підконтрольною сталінському режимові РПЦ. Навіть у радянській неволі він не покидав наукової праці, підготувавши кілька томів «Історії Вселенської Церкви на Україні», за написання якої отримав черговий термін ув’язнення.

Тож сама постать Йосифа Сліпого дуже тісно пов’язує науку й духовне служіння, і тому заснування ним Собору та Університету в Римі не є випадковим. У розбудові цих інституцій можна вбачати втілення двох його відомих гасел: «Великого бажайте!» та «Будьмо собою!» Глибинна сутність цих закликів полягала у тому, щоб через розвиток церковних і наукових осередків позбутися отого відчуття меншовартості, подолати оте розгублення, яке було у головах багатьох українців після поразки визвольних змагань та вимушеної еміграції. І напис на фронтоні УКУ в Римі «Істина і любов до науки собирає в розсіянні сущих» якнайкраще передає це велике бажання його засновника прислужитися до згуртування українців та збереження їхньої національної й еклезіальної ідентичності. Очевидно, що й будівництво собору Святої Софії у самому серці західного християнського світу мало засвідчувати як специфіку християнського Сходу, так і його відкритість до Заходу, нагадувати про візантійські корені українського християнства — і водночас підкреслювати зв’язок із київською еклезіальною традицією. Не лише минулий, а й майбутній. Адже у своїй останній волі патріарх заповідав, щоб його тлінні останки знайшли вічний спокій у Софії Київській, якщо Україна стане вільною, а Українська Церква — єдиною.

Отже, заснування Університету мало закласти камінь національної консолідації світового українства, а будівництво Собору — духовної?

— Мені здається, що таке «вузькофункціональне» розділення було б у цьому випадку досить штучним, як досить часто трапляється з іншими нашими спробами розділяти чи навіть протиставляти духовне і секулярне, клерикальне й інтелектуальне... Насправді і собор Святої Софії мав стати місцем зустрічі не лише з Богом, але й між людьми. Не випадково цей храм був посвячений Премудрості Божій, якою сотворений світ. Й Університет також творився насамперед з метою відродження і розвитку української богословської науки, а фундаментом для цього послужило відновлення Львівської богословської академії. Тут маємо ще один цікавий парадокс історії. За словами самого патріаха Йосифа: «Перші думки і почини для постання і творення Українського католицького університету припадають на дуже важні повоєнні часи 1926-1927 рр. […] і знайшли тоді свій вияв під назвою Богословської академії. Нинішній Університет [УКУ] є її дальшим етапом».

Основна діяльність УКУ в Римі та заснованих згодом філіях у Вашинґтоні, Чикаґо, Філадельфії, Монреалі, Лондоні, Буенос-Айресі також була пов’язана із підготовкою священичих кадрів і дослідженнями та публікаціями в галузі церковної історії, літургіки, канонічного права тощо. Водночас мусимо пам’ятати, що ця науково-освітня інституція так і не стала повноправним університетом, не отримавши визнаня цього статусу ні від Ватикану, ні від італійської держави. УКУ в Римі у часи патріарха Йосифа був радше науково-дослідним, видавничим осередком, де також відбувалися літні школи, семінари, конференції на богословську та ширшу українознавчу тематику. Тому я б радше акцентував не на розділенні функцій собору та Університету, а на їхньому досить вдалому і цілком логічному поєднанні та взаємодоповненні.

Виглядає, що патріарх Йосиф Сліпий був відчайдушною людиною — наважився організувати український науково-духовний центр у місті та країні, де в 60-ті роки ХХ століття було ще дуже мало українців.

— Чого-чого, а сміливості патріархові не бракувало ніколи. Звісно, що до Риму він прибув без будь-якого бізнес-плану та валізи грошей, з пожитками каторжника та ореолом ісповідника віри. Але у нього була велика ідея, яку плекав ще митрополит Андрей, – українці мусять мати свій університет для того, щоб бути гідним народом серед інших. Й українська Церква його теж потребує, щоб належно служити своїм людям та бути достойною посеред інших помісних Церков. Ось ця ідея університету, яку не вдалося втілити в Галичині за австрійського та польського панування, зрештою була реалізована за межами України в такий незвичний спосіб, силою Божого Провидіння.

Це не дуже відомо, але першим (хоч і тимчасовим) осідком УКУ було помешкання кир Йосифа Сліпого у Ватикані. З архівних джерел знаємо, що упродовж 1963 року він намагався придбати якісь доступні приміщення в Римі, які можна було б пристосувати для навчально-просвітницьких потреб. Але після розгляду різних варіантів у травні 1964 року вирішив купити для університету земельну ділянку, прилеглу до Папської української малої семінарії на вул. Боччеа 480. Далі події розвивалися просто блискавично. Ще в тому ж таки році починається спорудження будівлі УКУ, а 1967 року — собору Святої Софії. Відповідно, у 1966-му та 1969 роках обидві споруди було освячено. У 1970 році створено, а в 1972-го зареєстровано Релігійне товариство «Свята Софія» для українців-католиків на чолі з Йосифом Сліпим, яке згодом перебрало від Ватикану право власності та взяло на себе відповідальність за утримання і фінансове забезпечення патріарших фундацій у Вічному місті.

Дуже важливо зауважити, що у цій справі кир Йосиф діяв не одноосібно, а заручився підтримкою греко-католицького єпископату і Римської апостольської столиці. Та й сам не покладав рук, розпочавши з 1967 року пастирські візитації до вірних Західної Європи, Північної та Південної Америки, Австралії та Нової Зеландії, де провідною темою була та ж таки розбудова українського духовно-освітнього центру в Римі. Це важко уявити, але чоловік у віці 75 років освоїв цілком нову для нього та популярну й тепер професію «фандрейзера»! І то досить успішного. Але головний його успіх полягав у тому, що справа його життя в Римі стала справою його Церкви та інших людей доброї волі. Хоч і тут не бракувало критиків та скептиків — насамперед серед своїх…

Чи можемо ми стверджувати, що УКУ та собор Святої Софії у Римі були своєрідним центром української діаспори в Європі у ці роки?

— Не думаю, що таке формулювання цілком коректне. Адже свої осередки та інституції у діаспорі були і в українських християн інших конфесій, зокрема у православних. Не кажучи вже про численні центри, спілки та об’єднання політичної еміграції, жіночі, молодіжні, спортивні, культурні та інші товариства. Інша річ, що римський осередок творила Українська Греко-Католицька Церква не лише для власних вузькоконфесійних потреб — він був відкритим для всього українства. Водночас те, що він знаходився в Римі, перебував у тісній взаємодії з Римським Апостольським престолом, чернечими згромадженнями, іншими католицькими організаціями, дипломатичним корпусом відкривало величезні можливості для представлення української проблематики широкій міжнародній аудиторії. Першочергову роль тут відігравала й особистість патріарха Йосифа, який на той час був чи не єдиним українцем, з яким зустрічалися лідери багатьох держав, до голосу якого прислухалася світова громадськість. Чи не найкращим доказом такої ролі «українського Риму» може послужити та злоба і ненависть, з якою говорили про його діяльність засоби радянської пропаганди. І вони мали рацію! Чи радше інтуїцію.

Недільна літургія у соборі Святої Софії в Римі, яку очолив очолив Блаженніший Святослав у співслужінні з єпископами УГКЦ з усього світу

Бо остаточна мета усіх старань і діянь патріарха Йосифа та його помічників і однодумців у Римі була дуже виразна — не лише консолідувати розпорошених у світі українців, а й спрямувати їхні зусилля та міжнародну підтримку на відстоювання прав людини, релігійної й національної свободи в Україні та на всьому підконтрольному радянському режимові просторі. Тому і римський собор Святої Софії мав бути не просто тимчасовим прихистком екзильного ієрарха чи величною «кардинальською базилікою», а живим нагадуванням про «знищені й збезчещені українські храми Божі» та «знаком відродження й побудови нових храмів на Рідній Землі». А головним завданням Українського католицького університету було «вишколювати і виховувати нові покоління священиків і мирських апостолів, борців за вільні від насилля правду і науку», як писав Йосиф Сліпий у своєму «Заповіті».

Якою була і є співпраця між римським осередком УКУ та відновленими ЛБА/УКУ у Львові?

— Ми вже говорили, що в часи патріарха Йосифа у Римі не було багато українців. Ще менше їх безпосередньо були задіяні у розбудові заснованих ним інституцій. Чимало (зокрема й досить відомих) осіб, натхнених ідеями та планами Сліпого, приходило до нього — але небагато (з різних причин) залишалося. Сила «українського Риму» полягала не в кількості, а в неймовірній активності, працьовитості, жертовності та самовідданості самого засновника і його співпрацівників. Тому мусимо розуміти, що після смерті Йосифа Сліпого в Університеті, при соборі, у товаристві «Свята Софія» працювало невелике гроно його соратників, до того ж практично кожен з них обіймав якусь «посаду» чи, радше, мав відповідальність в усіх цих та ще кількох інших інституціях. Тож людський ресурс був доволі обмежений. Невдовзі він став і зовсім крихітним… Як не парадоксально, спричинилися до цього саме ті зміни, заради яких творився цей осередок.

Падіння Берлінського муру і демократичні зміни в країнах Центрально-Східної Європи, розвал Радянського Союзу і здобуття Україною незалежності, вихід УГКЦ з підпілля та утвердження принципів релігійної свободи уможливили повернення осідку предстоятеля Церкви — патріарха і кардинала Мирослава Івана Любачівського та переїзд його адміністрації до Львова. Подібно й спільнота монахів-студитів з монастиря «Студіон» біля Рима на початку 1990-х на чолі з архимандритом Любомиром Гузаром перенеслася в Україну. Тож УКУ в Римі у цей період продовжує діяти як видавничий осередок та як колегія для студентів і докторантів, що досить численно почали прибувати з України на навчання в італійських та ватиканських університетах. Серед осіб, на яких упав основний тягар цієї праці та які до кінця своїх днів залишалися в «українському Римі», варто згадати владику Івана Хому — довголітнього секретаря та вірного хранителя спадщини патріарха Йосифа, й о. Івана Музичку — талановитого редактора й останнього ректора Українського католицького університету св. Климента Папи в Римі.

Але вирішальне значення у контексті відповіді на ваше запитання мало те, що УКУ в Римі підготував людей, які хотіли і прийшли працювати в Україні з ідеєю Університету. Тому заснування Інституту історії Церкви (1992) та відродження Богословської академії у Львові (1994) було вже частиною плану перенесення й розбудови повноправного вищого навчального закладу не лише із назвою «Український католицький університет», а й із його духом та місією й новими викликами і завданнями. Серед зачинателів і натхненників відновлення католицької богословської освіти в Україні варто згадати о. Івана Дацька, о. Михайла Димида, теперішнього митрополита Бориса Ґудзяка, владику Гліба Лончину, Михайла Петровича. Велику практичну допомогу надавали інші вихованці римського УКУ: оо. Петро Ґаладза, Андрій Онуферко, Андрій Чировський. Ця жива традиція, яка розпочинається з митрополита Андрея і передається з рук в руки через патріархів Йосифа Сліпого, Мирослава Івана Любачівського, Любомира Гузара та інших осіб з молодшого покоління, про яких я вже згадував і яких ще варто було б згадати, є засадничою і формотворчою для ідентичності УКУ у Львові та в Києві (а дасть Бог, і в інших містах України!).

Чим зараз є УКУ в Римі? Його місія, а відтак і діяльність, очевидно, мусили змінитися?

— У зв’язку з усіма тими змінами, що відбулися у 1990-х — першій половині 2000-х років в Україні, а зокрема реорганізацією Львівської богословської академії у Вищий навчальний заклад «Український католицький університет» (2002) та державним визнанням богослов’я як наукової та навчальної дисципліни (2005), у грудні 2008 р. з благословення Блаженнішого Любомира Гузара було прийнято рішення про створення Інституту св. Климента Папи в Римі як структурного підрозділу львівського УКУ. Діяльність інституту полягає у проведенні міжнародних семінарів та конференцій у співпраці з римськими й іншими іноземними університетами, літніх шкіл за участю переважно молодих науковців з України та діаспори (остання з них була приурочена до 125-ліття від народження патрарха Йосифа); стажувань студентів та викладачів УКУ та інших українських навчальних і наукових закладів (з використанням і опрацюванням матеріалів біблітеки й архіву); тренінгів та виїзних модулів окремих програм (як, наприклад, Львівської бізнесшколи та Інституту лідерства й управління УКУ), культурно-мистецьких акцій. Ще однією відповідальною ділянкою діяльності, до якої залучені співпрацівники УКУ, є упорядкування Історичного архіву УГКЦ в Римі. На сьогоднішній день кілька важливих колекцій з цього архіву не лише опрацьовано і відреставровано, а й оцифровано (зокрема збірки Уряду ЗУНР та В’ячеслава Липинського), практично завершено систематизацію фонду патріарха Йосифа Сліпого, розпочато підготовку їхніх докладних описів.

Та все ж, на моє глибоке переконання, УКУ в Римі має значно більший потенціал і можливості, які ще не до кінця використані. І нашим завданням сьогодні є питання, яким чином переформатувати його діяльність так, щоби вона якнайкраще служила промоції України у світі. Коли патріарх Йосиф Сліпий створював цей осередок, він думав, як він має прислужитися для України. Сьогодні настав час, щоб і Університет, і Церква (а може, й Українська держава) спільно подумали і вирішили, як можна і треба використовувати цей майданчик для поширення наукових, церковних та культурних контактів і налагодження систематичної міжнародної співпраці.

Українські паломники з'їхалися цими днями до Рима з різних кутків світу

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/77042/

Следующая новость
Предыдущая новость

Выбираем обувь под платье: совет эксперта Качественный ремонт холодильников Диваны современные, модульные, модные и необычные Возможный запрет онлайн Ирландской национальной лотереи Отопительно - варочная печь буржуйка премиум класса в Украине

Публикации