Священик наших часів

07.08.2018 17:15 0

о.Олег Гірник

"Збруч", 03 серпня 2018

Після видання збірника вибраних творів о. Гавриїла Костельника «Ultra posse» (Ужгород, 2008) я розпочав укладати наступний під провокативною назвою «Sine ulla religione», де планував включити рукописи з царини релігійної філософії, що хронологічно охоплювали драматичний період 1940-1946 рр. А саме, «Упадок релігії», «Логіка», «Віра в Бога», «Покликання уніатської церкви», «Священик наших часів». Останній твір є найбільш цитований, передовсім у вступній статті до збірника «Ultra posse», нещодавно опублікованій у цьому інтернет-виданні¹. Це стало однією з причин, чому я погодився на публікацію рукопису «Священик наших часів» в мережі без попередньої публікації в друкованому виданні. Натомість головна причина – після збірника «Ultra posse» я зустрівся з неймовірною інертністю, якщо не радикальним спротивом, щодо найменших спроб поставити під сумнів т. зв. «послідовну й цілеспрямовану еволюцію о. Г. Костельника в напрямку православ’я», і не будь-якого, а саме московського штибу. Натомість текст рукопису «Священик наших часів», який вперше публікується у повному обсязі, дає підстави на розгортання гіпотези, що на певному етапі о. Гавриїл Костельник погодився на нав’язану йому совєтськими спецслужбами роль «козла відпущення» в подіях 1946 року, щоб стати «троянським конем» католицизму в лавах православних. Зрештою, ширше про це можна прочитати у моєму коментарі «Троянський кінь» vs «козел відпущення».

о.Гавриїл Костельник

І. Вибір звання

Учні середніх шкіл, після матури, звичайно надумуються, яке їм звання вибрати? І я так надумувався. Тільки два звання стояли передо мною, над якими я бився з думками: чи мені стати священиком, чи професором? Право, інженерство, медицину я вже згори відкидав. Право було для мене занадто сухе, занадто людське, відорване від природи, і занадто спеціальне (вузьке). Ніколи не анімозувала мене та ціль, щоб «гроші робити». Я собі думав: добрий адвокат може дійти до майна (а я мав почуття, що я, чим не був би, то був би «добрий», визначний). Але на це не відкликалось моє серце голосом: хочу! Інженерство – щось занадто спеціальне, це більш ніж право. Не хочу! Медицина – рятувати хворих людей, це кожному молодому серцю симпатичне, та я не міг (і донині не можу) знести тієї уяви, щоб ціле життя приглядатись людським хворобам, трупам, ранам, гниттю тіла...

Як я сказав, лишилась для мене тільки дилема: буду або священиком, або професором. А ця дилема для мене не була легка!

Я вже як гімназійний учень був «письменник» (уже в VI гімн. клясі я видав друком томик поезій «З мойого валала» (села) в бачванському діалекті), і за всяку ціну хотів бути письменником. Дякувати Богові, я вже зразу мав ту реалістично уґрунтовану свідомість, що не вільно мені ані мріяти про те, щоб я був «тільки письменник» – просто тому, що в моїх умовах з того не можна б жити. А я розумів, що письменник, битий нуждою, не може задержати свобідної думки, бо свобода в думанні запевнена аж тоді, коли людина настільки незалежна, що не мусить бути жебраком ні лестуном. Тому вже зразу я з тим погодився, що мушу мати якесь звання, щоб жити, а письменником буду додатково, хоч у душі в мене це на першому місці.

Я гімназію скінчив у Загребі, і міг писати або по-хорватському, або в бачвансько-українському діалекті. Хорвати (тоді ще не було Югославії) – малий і убогий народець. А писати тільки в бачвансько-українському діалекті – це означало писати для 25 000 селюхів. І одне і друге було замалим полем для моєї душі!

Моєю мрією було стати професором університету, і то професором філософії як предмету, щоб «проповідувати» нові, одначе «нереволюційні» (неатеїстичні, несоціалістичні і т. д.) погляди. Які це мали б бути погляди в подробицях, я тоді ще того не знав, тільки прочував, що щось таке я світові дам. Але якби я лишився в Хорватії, то я мусів би писати по-хорватському. Хоч я почувався на пів хорватом, все-таки я волів би був писати для мого «руського» народу (назва «українець» тоді в нас ще й відома не була). Від нас тоді вже висилали деяких теологів до Львова на студії, тож і я міг мати надію, що і мене вишлють. Та я ще не мав тієї думки, що в Галичині залишуся. Я тільки цікавий був розглянутися, що в Галичині є? «Руська» самосвідомість перлась у мені, щоб краще утвердити себе.

Остаточно я вибрав теологію. Перший рік теологічних студій я скінчив у Загребі (на римо-кат. богословському факультеті). А на другий рік, 1907 р., я приїхав до Львова. До Галичини я дуже тяжко привикав. Якби я не був тут оженився, то, певно, й не залишився б тут. Жидова, польське верховодство, українське убожество і безнадійність для більших українських аспірацій цілком пригнічували мене. Все-таки Галичина була куди більшим тереном для мене, ніж моя рідна Бачка, де є тільки п'ять наших парохій!

***

Я вже сказав, що найсильнішим мотивом для мого вибору священичого звання було бажання «служити моєму народові». Одначе, коли нині аналізую ті свої молодечі переживання, то мушу признати, що це був тільки найясніший мій мотив, але не найсильніший. Якби я був народився в Галичині, то, певно, й тоді я став би священиком, хоч тут міг би був працювати для мого народу і як професор, і як лікар, і як правник... У Бачці «служити моєму народові» було для мене однозначне з тим, що я буду священик, бо всі інші службовці там тоді були мадярські.

Я не належав і не належу до «біготів» (чи в доброму, чи в злому значенні). Для «біготів» у доброму значенні (таким був, напр., покійний єп. Няраді, мій виховник) така проста дорога у священиче звання, як для залізниці рейки: тільки туди їм і можна йти, а збочити нікуди. Я був завжди «свобідний дух», що шукав собі доріг для життя, а не задовільнявся «утертими шляхами». Тому я й боявся, що, як священик, буду дуже спутаний у своїх письменницьких полетах, бо в церкві панує святий консерватизм, який нераз доводить аж до спліснілості (як церковні ризи плісніють по шафах, коли їх дуже шанують і рідко уживають). Справді, я розумів, що занадто велика свобода також не добра, бо – «in otio diabolus»; а повна свобода – це також «otium». Все, що добре і здорове, мусить видержати іспит контрастів, мусить вийти з млина, де контрасти труться один об одного.

Та понад усе був для мене рішальний сентимент, що я не міг для свого серця знайти нічого вищого, маєстатечнішого, ніж обкадити престол кадилом, відправити св. Літургію для народу та сказати йому боже слово. На першій своїй Літургії (у Жовчові коло Рогатина) я плакав, бо моє серце знайшло те найвище, що на землі можна знайти.

Я не думаю писати моєї автобіографії, це тільки такий вступ. Моя мета: проаналізувати тип священика, який він нині повинен бути.

Без любові священичого звання ніколи не можна було бути добрим священиком. Це самозрозуміле правило, яке стосується взагалі до всякого звання і становища. Тільки любов є тим таємним мотором у душі, що розбуджує й напружує всі сили аж до самопосвяти; а без такого духового стану не можна ніякої служби добре виконувати.

Священиче звання дається найбільше любити, тому що це найвище звання. В ньому сходяться всі лінії життя, тому що в релігії сходяться всі лінії життя, а священик – це служитель релігії. Релігія – це закінчення нашого світогляду. Тому і священиче звання є закінченням, завершенням усіх інших суспільних звань.

Історично перший службовець у всіх народів був священик – провідник у житті. Власне тому, що він провідник у житті, життя, коли ще не було ніяких теорій, ні спеціалізацій, висунуло його як найпотрібнішого службовця.

Як теологія є мати філософії, а філософія – мати всіх інших наук, так і священиче звання є мати всіх інших суспільних звань. Володар, лікар, учитель і т. д. також є провідниками в житті, одначе священичий провід – найвищий. Інші провідники ведуть людей тільки земними шляхами, а священик – земно-небесними шляхами. Хоч як у наших часах здиференціонувались суспільні звання і хоч як наука поглибилась, все-таки тайна життя, тайна другого світу й вічності в своїй цілості пульсує тільки у священичому званні.

В наших часах для не одного учня середньої школи священик представляється як пережиток, а навіть як негідний пережиток (щось низьке й шкідливе). Така молода душа вже заражена лібералізмом та атеїзмом, і дивиться на священика з тієї перспективи, ніби поступ новітньої науки вже довів до такого здиференціонування суспільних звань, що священиче звання вже стало зайве, бо, ніби, воно виросло з наївного погляду на світ і, ніби, тільки наївний світогляд потребує його.

Таке звихнене розуміння священичого звання аналогічне до звихненого розуміння філософії, яким хваляться позитивісти й деякі матеріалісти (Фойербах). Вони, ніби, відкидають усяку філософію, а приймають тільки «позитивну науку», бо, ніби, філософія вже пережилась (як наївна спроба пояснювання світу). В дійсності, ті філософи воюють тільки проти слова «філософія», проте пропагують свою власну філософію під назвою «позитивної науки». Філософію годі відкинути, тому що вона займає найвищу позицію в пізнанні. Філософію, щоб її заступити іншою філософією, бо вже рації, задля яких відкидаємо якусь філософію, не можуть бути інакші, ніж філософічні. Коли ж позитивісти відкидають слово «філософія» у відношенні до себе самих, то це тільки непорозуміння.

Так само годі відкинути «теологію взагалі», тому що вона є вершком філософії. Чого б ми не поставили на місце теології, то це також буде теологією, тільки іншою (атеїстичною). Отже, священиче звання ніколи не може пережитися. Завжди будуть конечні провідники, які вели б людей шляхом, що розрахований з огляду на вічність, на найвищу точку в тайні життя. Атеїсти, в дійсності, не відкидають священика цілком, а самі собі стають священиками і робляться священиками для інших.

Молода душе, коли в тобі відкликається глибший сентимент, щоб стати священиком, то не дай себе нічим відвести від тієї мети, бо видно, що Бог тебе кличе! Якщо тобі дещо не подобається у священичому званні, то зважай добре: може ти, задля своєї молодості, ще не розумієш того, як слід; а коли щось треба направити, то не дивуйся, бо все живе щораз треба направляти (як людині щораз треба, наприклад, митися).

Про священиче звання, починаючи вже від Послань ап. Павла до Тимофея і Тита, написано багато мудрого, одначе все те для нас нині вже не вистачає, тому що ми знайшлися в новій життєвій ситуації. Все на світі модулюється грою контрастів, так і священик в історії модулуювався грою контрастів, які виступали в суспільному житті в даних часах. Християнський священик безпосередньо завжди модулювався своїм найближчим контрастом, який становлять християни – миряни (контраст: священик – миряни). Так воно й тепер і так буде завжди. Але християни-миряни, а властиво, ввесь християнський світ в історії був залежний від різних контрастів: від євреїв, від старинних поган, від старинної грецької філософії та літератури, від традиційних суспільних формацій (у старовині з одного боку рабство, а з другого обожений римський імператор; в середніх віках феодальний устрій).

У наших часах розвинулись зовсім нові контрасти, які в минувшині не існували, а саме; природничі науки, які зовсім змінили перед нами образ світу; загальна освіта людей (усі грамотні); захитання природних людських інстинктів у вищій (духовій) сфері людського життя задля ліберальної науки; масовий атеїзм; зникнення всякої кастовості. Ці великі новості в суспільному житті невідклично пруть до того, щоб сучасний священик достосувався до них і духово, і зовнішнім своїм виглядом. І тільки такий священик буде дійсно добре достосований до вимог нинішнього духа часу.

ІІ. «Дидактикос»

Що ап. Павло написав про священика (єпископа), це має вічну вартість – без огляду на всі часові модуляції священика. Вичисляючи прикмети, які повинні бути притаманні єпископові, ап. Павло не міг поминути прикмети «дидактикос», тобто по-нашому: «до навчання здібний».

Християнська віра несе з собою св. Письмо, збір історичних, повчальних і пророчих книг, отже, самозрозуміло, що християнський священик мусить бути грамотний, обучений у св. Письмі – здібний навчати.

У Старому Завіті духовенство було родове, наслідне (потомки Арона), тому священик не конче мусів бути «до навчання здібний»; він тільки приносив жертви, благословив, а в навчанні заступали його спершу пророки, а пізніше рабіни, «учителі закону». В Новому Завіті нема родового духовенства, здібність приносити жертву і взагалі сповняти св. Тайни передається рукополаганням; проте священик сам мусить бути «дидактикос».

Значить, християнський священик, задля своєї служби, мусить бути учитель вірних. Коли собі усвідомимо, що ми живемо в часах загальної освіти і небувалого розвитку всякої науки, то зрозуміємо, що учительська функція в наших часах ставить дуже великі вимоги до священика і до духовенства, як класової збірноти.

Священик на селі найбільш освічена людина, і тільки тому зберігає він найвищий авторитет перед своїми вірними. З цього простий такий висновок: Щоб священик міг зберегти свій авторитет також і перед інтелігенцією, то він також в порівнянні з інтелігенцією повинен бути найбільш освіченою людиною. А це складна проблема.

Не можна ні подумати собі, щоб кожний священик був більш освічений, ніж будь-який інтелігент. Інтелігенція росте з освітою, одначе при рівній освіті природний талант доводить до більшої інтелігенції. А про те ж можна мріяти, щоб духовенство складалося з найкращих талантів. Отже, можна змагати тільки до того, щоб духовенство як збір мало перед свіцькою інтелігенцією повагу під кутом освіти та науки. А, власне, це складна справа.

В середніх віках тільки духовенство займалось наукою, особливо по монастирях. Усі школи були церковні. Духовенство тоді вело ввесь нарід за собою. Тому релігія була міродатна для державних законів. Роздор між релігією і наукою не міг повстати. Зрештою, наука тоді була розвинена лиш остільки, що теологія всі інші науки підбирала під свої крила: всі інші науки, як ще не виспеціалізовані, належали до філософії (бо всяка наука, доки вона ще не виспеціалізована, належить до філософії), а філософія була «ancilla theologiae» (служниця теології).

В перших віках християнства відносини були подібні до нинішніх, одначе не тотожні. Наука була зовні християнської Церкви і була чужа для Церкви, її носіями були світські люди-погани. Ці моменти аналогічні до нинішніх. Але в тодішніх християн ще не було розвиненої теології, а в поган ще не було розвинених природничих наук і не було загальної освіти. Християни перемагали поганський світ своїми чистішими поняттями про божество, своєю вищою етикою, як наукою, та своїм святим життям. А старинні погани, також і освічені, були чуткі на ті християнські вартості, бо між ними було дуже мало атеїстів (навіть старовинні матеріалісти приймали богів, хоч і обмежували їх вплив). Властиво, треба так сказати, що наука старинного світу була наскрізь гуманістична (філософія, історія, поезія), тому вона не доводила до звихнення вищих людських інстинктів, які в'яжуть людину з Богом та божественною етикою. Щойно розвиток новітньої фізики довів до повного і послідовного механістичного світогляду, отже до звихнення вищих людських інстинктів, і так став можливим масовий атеїзм.

Хто задивлений у перші віки християнства, той може собі думати, що й нині християнство переможе наш «новопоганський» світ, коли нинішні християни здобудуться на етичну чистоту і святість перших християн. Безперечно, в цьому велика частина правди, одначе не вся правда. Нинішнім людям, що покинули християнську віру, не імпонує ні святість, ні аскеза, ні чуда – на все те вони мають своє пояснення, яке не підорве їх світоглядного становища і не приведе їх назад до християнської віри. Очевидно, говоримо про загал. Нинішнім лібералам, раціоналістам, атеїстам імпонує тільки наука. Вони ж власне задля науки стали лібералами, раціоналістами, атеїстами.

Духовенство, яке в середніх віках вело виключний провід у науці, в нових віках утратило той провід. Ось у цьому головна трагедія Церкви. Інтелігенція веде світ, вона вирішує державні закони; а Церква не веде інтелігенції за собою. Світські науки стали атеїстичні, раціоналістичні, пантеїстичні, деїстичні. Теологія стала спеціальною наукою поміж іншими науками, а втратила своє надрядне становище. Інтелігенція, яка не йде за Церквою, завжди буде то менше, то більше ворожо відноситися до Церкви, бо кожний бажає розповсюднити свою віру-релігію, а атеїзм, пантеїзм, деїзм – це також своєрідні віри-релігії.

Як же ж нам вийти з цього прикрого становища?

1) Годі думати про те, щоб теологія знову взяла всі світські науки під свої крила та щоб усі школи стали церковні. Цього й не потрібно. Доки діти малі, доти батьки старшують над ними в усьому. А як діти стануть повнолітні, то вистачить, щоб вони поважали батьків. Аналогія тут сходить майже на тотожність, тому що первісна теологія є матір'ю всіх наук.

2) Щоб нинішня інтелігенція поважала теологію, то теологія таки мусить висунутись на надрядне становище супроти всіх інших наук. Об'єктивно теологія завжди й займає таке надрядне становище, як це вже Аристотель пояснив, тому що теологія говорить про найвищі причини та цілі буття-життя. Але наша християнська теологія втратила те панівне становище в очах нинішньої інтелігенції, тому що інтелігенція висунула інші найвищі причини та цілі буття-життя, тобто витворила собі іншу теологію. Непорозуміння в тому, що тієї атеїстичної та пантеїстичної філософії звичайно не називаємо теологією, але ж усе, що поставимо на місце Бога, буде сурогатом Бога, а що поставимо на місце теології, буде сурогатом теології. Отже, йде про те, щоб наша християнська теологія виперла інші теології з душ нинішньої інтелігенції, щоб саме вона знаходила в інтелігенції найбільшу повагу.

3) Традиція ніде не така сильна, як у Церкві. Це має добру свою причину в самій людській природі. Перша (й остання) життєва мудрість полягає в тому, щоб ми гідно прийняли свою власну природу і користувались нею. Не вільно нам ген усього критикувати, бо доки щось критикуємо, доти воно для нас ще непевне, не маємо до нього довір'я. Розумова сила, якою щось критикуємо, завжди стоїть понад критикою (вже згори маємо довір'я до неї). Без таких певних, згори прийнятих позицій ми не могли б нічого розумом «будувати». Основні правди теїстичної віри також належать до тих позицій, які здорова людська природа виключає від критики, щоб не наразити їх на сумнів та недовір'я. А ця авреоля недоторкальності передається всій традиційній теології, хоч вона не стоїть на таких твердих правах, як основні правди віри.

Доки світські науки находяться в застої, доти нема потреби нарушувати традиційну теологію. Але коли світські науки йдуть вперед, то і теологія мусить рушитися з місця, щоб достосуватися до нової фази світських наук. На жаль, цю вимогу теологія сповняє тільки з великими труднощами і з великим спізненням – задля освяченого церковного консерватизму. Як ілюстрацію вистачить навести факт, скільки віків треба було, щоб Церква погодилася з геліоцентричною теорією Коперніка.

Чим вужчий розум у когось, тим легше може йому здаватися, ніби наша традиційна теологія вже така розвинена й певна, що вона вже не потребує відмолоджування, виправлювання та поглиблювання. Але як тільки назвемо теологію її повним ім'ям, то справа вмить проясниться. Теологія – це філософія про найвищі причини й цілі буття-життя. А філософія завжди залежна від позитивних наук (від позитивного пізнання світу). Наша традиційна теологія – це філософія св. Отців та схоластиків, які основували свою філософію на їх тодішньому знанні світу, тобто на звичайному досвіді, на старинній філософії, історії, та географії. Новітні позитивні науки зовсім змінили образ світу перед нами, отже нинішня теологія повинна бути філософією на основі нинішнього нашого знання світу. А що цього досі нема, тому нинішня інтелігенція вважає нашу теологію за пережиток та витворює собі інші філософічні світогляди, які – на думку тієї інтелігенції – добре стосуються до найновішої фази позитивних наук.

4) Треба наново переробити всі теологічні поняття: про Бога, створення світу, про душу, про об'явлення, чуда, пророцтва, про св. Трійцю, про Христа, про св. Письмо і т. д., щоб усе дотягнути до нинішньої наукової свідомості, все достосувати до нинішнього нашого знання світу (фізики, астрономії, хемії, біології, палеонтології, парапсихології). Таке модерне представлення християнських теологічних понять мусить звернути на себе увагу і світської інтелігенції, тому що це буде гра на її «логічному інструментарії» (будуть урухомлені ті поняття, якими нинішня інтелігенція живе). Але тут треба берегтися перед раціоналізмом, у який попали протестантські теологи.

З розвитком позитивних наук містичний елемент мусить наново модулюватися, тому що поступ наук взагалі зміняє образ світу. Сонце, місяць люди давно вважали за божества; уявляли собі, що Бог безпосередньо кидає громи з неба; зоряне небо вважали за небо в релігійному значенні і т. ін. Ці явища новітня астрономія і фізика пояснила природно. Так упали деякі старинні докази на існування Бога. Проте розвиток науки висунув нові докази, логічно ще сильніші: що самородство не існує, що світ не є вічний, що природні закони є для природи внутрішні, а не зовнішні, отже не можуть бути пояснені механічною грою випадків («concursus atomorum») і т. ін.

Взагалі, при всіх теологічних проблемах розвиток науки доводить і доводитиме до подібних пересунень та змін у традиційних поглядах, одначе теологи повинні бути чуткі на містичні елементи чи прояви у світі, а не щоб їх запропащувати. Теїстична релігія – це містичний світогляд, а Христова релігія – найбільш містична з усіх релігій. Отже, раціоналізм підриває Христову релігію.

5) Щоб попередня вимога могла здійснитися, мусять появитися в духовенстві філософічні таланти, а навіть генії. Таланти родяться, їх Бог дає, одначе устрій Церкви і дух, що в ній, повинні бути такі, щоб не відпихати талантів від духовного стану, а притягувати їх.

6) Священики повинні займатися не тільки теологією stricto sensu, але й усіма іншими науками, оскільки всі науки сходяться в теології, як у своєму центрі. Священики повинні слідкувати за науковим рухом у світі, бо коли вони мають навчати інтелігенцію, то мусять рівномірно з нею плисти духом. Священики повинні бути здібні кожну наукову теорію об'єктивно скритикувати, оскільки в ній щось є дійсно стійне, а оскільки вона натягнена в бік раціоналізму чи атеїзму, чи взагалі якогось фалшу.

Це дуже й дуже субтельне завдання для духовенства – найсубтельніше з усіх його завдань. Ніщо так сильно не засліпляє розуму, як своя релігія, – задля освяченого традиціоналізму. Життєва мудрість полягає не в ученості, а в здібності свобідно і вміло думати, щоб могти влучно відгадувати те, що скрите, і те, що майбутнє. Кожний легко зареагує на світоглядне становище іншої людини із свого власного світоглядного становища і під імпульсом своїх почувань. Але для об'єктивної правди треба ввійти в душу тієї іншої людини, вірно схопити її думки та почуття, і аж так порівняти її становище і своє. Єврейський синедріон, що осудив Ісуса Христа, влучно оцінив його із свого власного становища, одначе синедріон не ввійшов у Христову душу, не збагнув Його тайни, тому зовсім фалшиво уявляв собі майбутність Христового діла.

Духовенство повинно бути правильною совістю і правильним розумом свого народу. На жаль, дотепер новітня історія ішла так, що світська інтелігенція грішила вільнодумством у злому значенні, а духовенство грішило консерватизмом (заскорізлістю).

7) Між священиками повинні бути й такі, які б спеціально займалися спеціальними науками: фізикою, астрономією, хімією, палеонтологією, археологією, біологією (особливо), історією, літературою взагалі, музикою, щоб духовенство мало свої авторитети і в тих спеціальних ділянках. Великі наукові імена підносять авторитет усього свого станового класу.

8) Студенти теології не сміють мати нижчої освіти, ніж професори середніх шкіл, лікарі, інженери... Як же ж священики з нижчим образуванням могли б бути учителями інтелігенції, коли б своєю освітою стояли нижче, ніж загал світської інтелігенції?! На освіту кандидатів на священиків Церква не сміє жалувати ніяких жертв, пам'ятаючи, що священики є «учителями учителів народу».

Теологічна освіта повинна бути якнайдоцільніша, щоб дати студентам теології те, що їм дійсно потрібне, та щоб не марнувати часу на «молочення полови». Перш за все потрібні нові теологічні підручники, які були б написані з вищого становища. Кожний предмет навчання «безконечний». Але вже в старовині відразняли в науці «non multa, sed multum». Краще опанування будь-якого предмету доводить до простішої синтези понять. Ілюстраційний приклад: св. Августин написав таку граматику латинської мови, що говорив про кожну букву окремо, де вона приходить на кінці слова в латинській мові. Коли ж відрізнено деклінацію та кон'югацію, то граматика стала куди простішою і певнішою. З розвитком науки щораз висуваються вищі моменти (наприклад, як нова фізика розложила атом). Отже, теологічні підручники повинні бути так написані, щоб відповідали найновішим здобуткам науки не тільки щодо фактів, але й щодо зраціоналізування тих фактів. Треба вміти витягнути логічні консеквенції з нововідкритих фактів, а не щоб ті факти насильно підтягати під пережиту традиційну ідеологію.

9) З притиском треба зазначити, що нинішнє духовенство повинно мати солідне філософічне образовання. Головна боротьба проти Христової віри нині ведеться на філософічному полі (лібералізм, раціоналізм, атеїзм), отже священик мусить бути підготовлений до тієї боротьби. Філософічні підручники римо-католицьких священиків добрі остільки, оскільки критикують нехристиянські світогляди та погляди, одначе вони орудують пережитими (схоластичними) поняттями, оскільки конструють свій позитивний образ світу.

Це була ціль мого життя, щоб я витворив ново-християнську філософію. Основи я розвинув, одначе не викінчив всього, бо для одної людини це не можливо. Для теологів найважливішою буде моя Логіка І том (про поняття), яка ще ненапечатана.

А треба пам'ятати, що до філософічних студій як «conditio, sine qua non» належить історія філософії. Без знання історії філософії нема апарату для повного провірення та оцінення своїх власних філософічних поглядів.

Кількатомова римська догматика та етика – це апарати для «загадження ума» на римський лад. Християнська догматика та етика повинні бути такі прості, якими вони є в Євангелії. Однак наші богослови повинні знати всі римські «спеціальності» з їх аргументацією, щоб вони були здібні дужатися з римлянами.

10) Священики – особливо ті по селах – нехай бережуться перед неробством і лінивством, бо «in otio diabolus». Кожний священик, крім своєї священичої служби stricto sensu, повинен ще знайти собі якесь любе, а гідне зайняття. Любе зайняття дає приємність та витягає з душі всі здібності. І на селі можна студіювати літературу, різні мови, історію, палеонтологію, літургіку, містику і т. ін., а впродовж 20-30 літ можна багато осягнути. Інші нехай займаються практичною біологією овочевих дерев (на зразок Мічурина). А коли до таких вищих зайнять нема охоти чи здібності, то нехай священики займаються столярством, різьбярством, господарством... Але в усьому нехай змагають до артизму, до перфекції, бо це вияв вищої душі, що вона всюди змагає до перфекції, а священик повинен дати доказ, що в нього вища душа.

Ось тільки таке духовенство могло б стати зразком для інших (учитель повинен бути зразком), і здобути собі повну повагу не тільки в простолюддя, а також і в інтелігенції. Тоді духовенство мало б і вплив на інтелігенцію, інтелігенція не могла б поривати за собою маси – понад головами духовенства.

16.ІХ. 1945

ІІІ. Священичий стан

Що є властиво священик? Чи він монах, чи ні? Очевидно, не йде нам про точне нинішнє розмеження між монахами та світськими священиками, бо на основі тих розмежень ясно, що світський клир – щось інше, а монахи – щось інше. Одначе у світських священиків і монахів те спільне, що вони спеціально посвятилися на службу Богові, отже виринає питання: чи дотеперішня історія Церкви не сформувала поняття про священика так, що він, властиво, повинен би бути монах?

Коли йдемо тільки за ідеалом, то простолінійно дійдемо до стверджуючої відповіді на висунене питання. Священик має навчати вірних не тільки словом, але й живим прикладом; він повинен світити тими євангельськими чеснотами, які проповідує: відреченням від світу, вбогістю, аскетизмом; отже священик повинен бути безженний – значить, одним словом: монах.

Все-таки, апостоли не були монахами, Ісус Христос не заснував монашества, і сам не був монахом (монахом був Йоан Хреститель). Ап. Павло директно говорить про те, яким священик повинен бути, а його вказівки (що певно є вказівками Св. Духа) придержуються середущої моральної міри, а не найвищої, ідеальної.

Повчаючи Тимофія про те, яких мужів треба вибирати на священиків, ап. Павло пише: «Отож єпископ повинен бути бездоганний, одної жінки муж, тверезий, мудрий, чесний (порядний), гостинний, до навчання здібний; не п'яниця, не забияка, але такий, як слід; не сварливий, не грошелюб, своїм домом управляючий, що держить дітей у послуху з усією повагою (бо коли хтось не вміє управляти власним домом, то як він буде дбати про Церкву Божу?); не новохрещений, щоб не згордів і не впав під власть диявола; а повинен він мати добре свідоцтво також і від тих, які поза Церквою, щоб не впав у ганьбу і сіть диявольську» (1 Тим. 3, 2-7).

Ми сказали, що це середуща моральна міра (аж надто виразна середуща міра), а не найвища. Але такою вона й повинна бути. Добрий аскет (добрий монах) не мусить бути добрим учителем та управителем релігійної громади, в священик-душпастир перш за все повинен бути добрим управителем та учителем. Священики мусять бути в кожній релігійній громаді, відки ж набрати стільки справжніх аскетів, які заразом були б і добрими учителями та управителями?

Ось з тих рацій св. Письмо так вирішило нашу проблему, що священик – це не монах, не святець, а добрий учитель і управитель релігійної громади, чесний остільки, щоб будувати, а не руйнувати моральне життя вірних. До святості покликані всі християни, а до визначної святості можуть дійти тільки ті, в яких такий дар з природи і які спеціально змагаються в тому напрямі.

Я вже раз про це писав (коли боровся проти целібатної реформи), а єп. Хомишин відповів, що священики, власне, повинні бути найсвятіші, вибрані з вибраних. Хто так відповідає, той не відрізняє чистих ідеалів від реальної можливості – і не розуміє св. Письма (хоч таким християнським ілюзійникам здається, що тільки вони розуміють св. Письмо). Щаслива була б Церква, коли б її священики відповідали тій середущій моральній мірі, що її поставив ап. Павло! Але й це дуже тяжко осягнути. Найбільше Церкві шкодять священики, які своїм життям соблазнь дають вірним. І про те Церква головно повинна старатися, щоб позбутися таких руйнуючих попів, а не про те, щоб усіх священиків підтягнути до ідеальної святості.

Апостоли вибирали священиків споміж дозрілих людей. Але де-далі треба було думати про те, щоб собі виховати священиків. І коли появились монастирі, то власне вони стали виховувати священиків. Тим способом монастирі накинули священичому станові новий характер, тобто, що священик – це монах.

***

З листів св.Августина ясно, що в його часах (†430) африканський клир складався з самих монахів: єпископ був ігуменом, а священики й диякони були ченцями в його монастирі. Відти й виводиться обов'язковий целібат латинського духовенства, оскільки та вимога в латинській Церкві має чисто релігійний мотив (бо від папи Григорія VII вона має перш за все політично-соціальні мотиви). Відти латинська Церква й донині монахізуюча: в неї повно всяких монаших чинів, а світський клир безженний – ніби монахи, що живуть не в монастирі, а в світі.

Але й у східній Церкві священик має монаший характер. Єпископи вибираються тільки з монахів; коли ж із світського клиру, то кандидата на єпископа вперед бодай формально роблять монахом. Справді, світське духовенство в східній Церкві жонате, але ж обов'язковий повний заріст волосся і безнастанне ходження в рясі свідчать, що також і світському духовенству в східній Церкві притаманний монаший характер.

Про це в східній Церкві нема виразної свідомості, тому що світське духовенство жонате, одначе аж завеликий консерватизм східної Церкви й несвідомо продовжує давні традиції. Ми мусимо вповні виразно поставити цю проблему, щоб ми могли дослідити й переконатися, чи традиційний монаший характер духовенства в нинішніх часах і умовах життя виходить Церкві на користь, чи на некористь?

Монастирі спершу були тільки домами і школами для аскетичного життя. Але що християнське аскетичне життя не може розвиватися без св. Письма і без інших побожних книжок, тому монастирі незабаром стали й школами для науки. І коли (десь від 500р.) зникли поганські школи в старовинному римському царстві, то монастирі стали єдиними школами в християнському світі.

Це й було правильне явище в примітивному християнському світі. Наука для природної людини – це щось святе, боже й неземське. Природна людина під наукою розуміє тільки науку про Бога, про душу, про посмертне життя (взагалі про релігійні тайни); вона й цікавиться тими тайнами, одначе тільки так, щоб їй хтось усе, вже готове, розповів; але щоб вона сама досліджувала релігійні тайни систематично: щоб училась писати, читати, чужих мов, щоб студіювала різні книжки, це для природної людини нестерпне, бо треба відорватись від світу, від легких життєвих приємностей. Отже, хто віддався науці, той – за примітивним християнським розумінням – «посвятився», відрікся від світу, такому місце тільки в монастирі.

Але наука, коли розвивається, сама собою диференціонується, розкладається на «святу» і «несвяту»: на теологію, філософію, математику, історію і т. д. та й доводить і до мистецтва: до поезії, музики, малярства і т. д. Таким способом монастирі стали огнищами всієї культури: науки, мистецтва і навіть агрокультури. Священик, який тільки приватно навчився читати, писати й служити в церкві, був простий, з нижчим образуванням; а священик, вихований у монастирі, був учений, з вищим образуванням. Очевидно, Церква завжди змагалася до того, щоб бодай еліта її клиру була з вищим образуванням; а еліта в клирі надає тон і фасон усьому клирові. Еліту завжди становили єпископи; а що вони походили з монастирів і були монахами, то єпископи накинули свій монаший характер усьому духовенству.

Відти можемо зрозуміти, як у латинській Церкві розвинулося канонічне і догматичне поняття «навчальна Церква» (ecclesia docens). Єпископи були з вищим образуванням, учені, а навчати всюди на світі (в усіх дикастеріях) приходиться вченим, а не невченим. Латинська вдача, дуже чутка на юридичні моменти, заокруглила цей характер єпископів ще й юридичною авреолею («тільки єпископи мають право навчати в Церкві»), і ось таким шляхом розвинулося латинське поняття про «навчальну Церкву», яку становлять тільки єпископи. Священики в латинській Церкві тільки помагають єпископам у навчанні. В нинішніх часах, коли ввесь клир у латинській Церкві має вище образування, поняття «навчальної Церкви» стало анахронізмом. У вузькому значенні «навчальною Церквою» є професори теології, перш за все теологи письменники, а єпископи є «навчальною Церквою» тільки під юридичним поглядом.

З часів гуманізму наука ставалася щораз більше світською. В середніх віках світські люди не займались наукою – не було світської інтелігенції. Народами володіла шляхта-бояри, для яких вистачало вміти читати й писати, або бодай підписатися. Як сказано, наукою займався тільки клир, передовсім монахи. З часів гуманізму наука тому стає світською, що нею почали займатися світські люди. А вони відразу покинули теологію, і цікавилися природою. Так повстає світська інтелігенція, яка в наших часах уже цілком виперла родову шляхту, і вона тепер веде світ.

Повстали світські, державні школи всіх типів, від найнижчих до найвищих. Елементарна наука стала державним обов'язком для кожної людини. Вищою наукою займаються тисячі й тисячі людей, які не тільки не мають у собі нічого з монашества (відречення від світу, спеціальний одяг і т. ін.), а навпаки: вони навіяні «сьогосвітським» духом.

З монастирів наука перейшла у світ – навіть теологічна наука. Монастирі перестали бути вогнищами науки. Під цим поглядом монастирі нагадують собою старинні твердині, які вже втратили свою вартість як військові укріплення, а існують тільки як історичні пам'ятники. Справді, й нині по монастирях навчають, одначе тільки своїх кандидатів на монахів; а нинішня монастирська наука несурозмірна з потребами нинішніх часів. Обмеженість ума, задля виховання, і фанатизм у монахів є загальним явищем. А така модуляція душі цілком не достосована до нинішнього світу, де все біжить, вивертається й комплікується скорістю електрики. Коли це пишу, то маю на думці наших галицьких, уніатських монахів, які в нинішній ситуації, коли треба зревізувати всю нашу історію, і історію всієї Церкви, і всю догматику (щоб не пошкодити Христовій справі), бачать перед собою тільки римського папу, і держаться його ніби Бога.

Такий стан ставить перед нинішню Церкву делікатну проблему: чим властиво монастирі нині є, і чим вони повинні бути? Як сказано, вогнищами науки монастирі нині вже зовсім певно не є, і не можуть уже бути. А це потягає за собою таку консеквенцію, що монастирів у наших часах уже не може бути так багато, як у минулих часах, коли монастирі були єдиною школою в християнських народів.

Мужеські монастирі в наших часах, коли йде про принцип, можуть бути тільки тим, чим вони були з самого свого початку, тобто домами для аскетичного життя. Жіночі монастирі можуть мати ще й інші задачі (виховування малих дітей, сиріт, помагання в шпиталях, виховування шкільних дівчат, шиття церковних риз).

Але й форма аскетизму в наших часах змінилася. Простолюддя й нині таке саме, яким воно завжди було. Статуї св. Онуфрія, голого, з бородою по коліна (у Львові є дві такі статуї: перед церквою св. Юрія і перед василіанською церквою), на простолюддя й нині роблять таке саме «будуюче» враження, як і в давніх віках. Але для інтелігентів, хоч би і священиків, такі статуї несмачні. Якби нині були затворники, стовпники і цього роду аскети, то простолюддя подивляло б їх, як і в давніх віках. Нині вже нема таких аскетів, а якби були, то інтелігенція втікала б від них, уважала б їх за «юродивих». Відки така різниця?

Природничі науки привернули матерії, тілові, тілесним пристрастям славу, яку в старовині відбирала їм навіть поганська філософія. Не станемо говорити про індійську філософію, а згадаємо тільки грецького Платона і новоплатоніків, для яких матерія була чимсь низьким і мерзенним. Це примітивна оцінка матерії притаманна простолюддю взагалі. Простолюддя бачить, що матерія нижча від духа, і абсолютизує ту нижчість матерії: ніби матерія, сама з себе, а не тільки порівняльно з духом, є чимсь низьким, негідним (гній, болото, труп). Це для практичного морального життя вистачаюча орієнтація: до вищого треба змагатися, а нижче підкорювати собі. З тілом, з його пристрастями не легко боротися, отже повстає «воєнна психоза» в відношенні до тіла, яка зродила маніхеїзм: ніби матерія і тіло є творивом злого духа, а людські душі задля якогось гріха найшлися в тілі.

В перших віках християнства маніхеїзм знаходив пригоже тло для себе, притягнув був до себе навіть такого великого духа, одного з найбільших, яким був св. Августин. І взагалі в Церкві маніхеїзм завжди «покутував», хоч і в різних зм'ягчених та фрагментарних формах (наскрізь вільними від нього були тільки пелагіани). А нині маніхеїзм уже не находить пригожого тла для себе.

Природничі науки наглядно виказали, що матерія, тіло і дух є в повній систематичній гармонії одне з одним, що тілесні пристрасті є доцільні і конечні, що матерія не є негідним «беззаконням», але премудрим божим твором, гідним Бога. Відстань тіла від духа заповнилася середущими ступнями (енергія, життєві принципи рослин і звірят), так що вже не маємо ненависті, ні погорди до тіла. Моральне тертя між духом і тілом стало для нас більш скомпліковане, але й злагіднене. Зрештою поступ науки всюди доводить до аналогічного висліду: старі контрасти злагіднюються, а зате більше комплікуються.

***

Відти висновок, згідний також і з реальною обсервацією, що Церква в наших часах нічого не зискує на тому, що духовний стан є ніби монашим станом. Виразно підкреслюємо, що нам іде про авторитет Церкви перед інтелігенцією, а не перед простолюддям. Якщо Церква не здобуде інтелігенції, то вона буде вічно так мучитися, як дотепер, бо невіруючій інтелігенції Церква завжди буде «заваджати», отже Церква завжди буде в такому положенні, в якому вона була, наприклад, під турецькою владою. Очевидно, на простолюддя також треба оглядатися, щоб тримати його при Церкві, але там, де йде про здобуття інтелігенції, мусять бути вирішні ті моменти, які є корисні для цієї мети.

Інтелігенція не відвідує (не «шукає») монастирів; не подивляє целібату римського духовенства, а навпаки: то глузує з нього, то гіршиться ним; довге волося східного духовенства і т. ін., що нагадує монаший стан, не фасціонує інтелігенції in plus, а власне in minus.

Отже, чого б нам продовжувати в безконечність ту, нині вже поломану і невідповідну традицію, яка каже, що священичий стан є монашим станом?

Нинішні суспільні умови рішуче кажуть нам повернутися до понять про священичий стан, які були в первісній Церкві, доки ще не було монахів. Священик – це слуга Божий, вибраний з народу для проводу і для служби в Церкві. Нехай нинішній священик здобуває собі авторитет євангельською праведністю і вищістю духа, а не тим, що буде прибирати на себе такі зовнішні форми, які виражають монаший стан (відречення від світу), бо тим не здобуде собі авторитету в інтелігенції.

IV. Консерватизм і життя

В Церкві консерватизм сильніший, ніж у державі чи в житті взагалі. Консерватизм, без сумніву, і конечний у Церкві, одначе в усьому мусить бути відповідна міра. Бо коли міра не є відповідна, то завжди і всюди з цього виходить якась шкода.

Бувають моменти в історії, коли конче треба достосуватися до нового курсу життя. Людське громадське життя зміняється задля різних чинників, і коли консерватизм спинить Церкву, щоб вона держалася старого ладу, а не ішла з життям, то консерватизм відорве Церкву від життя, від того, що має велику майбутність. В житті виникають різні новості: такі, що скоро зів'януть, і такі, що мають велику майбутність. Не можливо подати загальне правило, коли те, що в житті наросло нове, є таке, що Церква повинна достосуватись до нього. Можна поставити тільки негативне правило, що Церкві не вільно достосуватись до такої новизни, яка завела б її до більшої утрати, ніж зиску. А що при кожній більшій зміні в Церкві мусить бути якась утрата (незадоволена партія, неспокій), то не легко справу розсудити й рішитися на новий крок. Зілюструємо це на прикладах.

Єврейський нарід відкинув Ісуса Христа задля закостенілого консерватизму тодішніх рабінів. Після вавилонської неволі в єврейських рабінів витворився закостенілий консерватизм, який уже не допускав нічого нового до Мойсеєвого закону. Це треба належно зрозуміти. Консерватизм не означає, що вже зовсім не твориться нічого нового. В рамках консерватизму може творитися навіть дуже багато нового, однак те нове буде безплідне, воно буде казуїстичним, чи метафізичним, або юридичним пояснюванням традиції. Це буде Талмуд, але не Євангеліє. Єврейські рабіни після вавилонської неволі, дійсно, вже стали творити Талмуд. І відкинули не тільки Христове Євангеліє, але вже не прийняли до свого канону св. Письма ні Макавейських книг, ні Премудрість Ісуса, сина Сирахового, тому що ті книги запізно появилися. І тільки Христова Церква зберегла ті книги від загибелі. А коли появився грецький переклад св. Письма Септуагінта, то в Єрусалимі рік-річно оплакували і проклинали той день. Яке це було засліплення! Тодішнім єврейським рабінам здавалося, що життя вже вичерпане, що Бог уже не може дати нічого нового.

Консерватизм стає закостенілий тоді, коли люди задивлені в свою славну минувшину, живуть тією минувшиною, і засліплені нею не можуть побачити нічого великого в своїй сучасності. Засліплені Мойсеєм, єврейські рабіни не могли пізнати величі Христа: «Ми знаємо, що з Мойсеєм Бог говорив, а про того (Ісуса Христа) не знаємо, відки він» (Йоа. 9,29). Нарід, що живе тільки ремінісценціями про свою славну минувшину, подібний до старих людей, які живуть ремінісценціями про своє минуле. Це вже ознака відходу від життя, омертвіння.

І донині євреї під поглядом релігії, живуть тільки ремінісценціями про свою славну минувшину, і впродовж двох тисяч літ нічого великого не створили на релігійному полі! А це нарід, що створив найславніші релігійні книги в цілій історії людства: св. Письмо Старого і Нового Завітів. Ось, як виглядає закостенілий консерватизм у найбільшому стилі! Але св. книги Нового Завіту витворила та юдейська фракція, яка проломила закостенілий консерватизм і була здібна прийняти велике нове. А тепер приклад з нашої української історії. Доки західно-європейські народи писали по-латинському, доти і в нашому народі вигідно могла вдержуватись церковно-слов'янська мова як загально-літературна. Але відколи західно-європейські народи, під впливом ренесансу, стали писати своїми народними мовами, відтоді наша церковно-слов'янська мова, як загально-літературна, вже не могла видержувати конкуренції. Нашим нещастям було, що нашою народною мовою стали надто пізно писати (а ще довше тягнулась боротьба проти неї). Наші предки в давній Польщі перебули ренесанс у польській мові, бо церковно-слов'янська мова, як мертва, не надавалась для вимог, що їх ренесанс ставив до літератури. Таким способом верхівка нашого народу ополячилася в душі, а решта (церковна унія, повне ополячення) з часом сама собою прийшла. Закостенілий консерватизм доводить до того, що життя вихоплюється з його рук, і хтось інший «жне», де він «не сіяв». Це велика трагедія в історії нашого народу, мабуть найбільша.

Чи православна Церква в нинішніх часах не є занадто консервативна? Чи вона добре достосована до нинішнього людства? Ось так стоїть наше питання.

Нехай ніхто не думає, що маю якусь спеціальну нехіть до православної Церкви (якби так було, то я з уніата не став би православним). Я думаю, що нині ніодна християнська Церква не є добре достосована до людства наших часів. Але інші Церкви мене не обходять. А про свою власну мушу думати, бо сам Бог покладає на мене такий обов'язок.

Піднесу історичні факти, яких ніхто не може заперечити. Православна Церква не тільки цвіла, але мала гегемонію в цілій Христовій Церкві в І-ому тисячолітті. Всі вселенські собори в І-ому тисячолітті були її. А в ІІ-ому тисячолітті вся православна Церква з Божого допусту і Провидіння, попала в стагнацію задля магометанського і римського поневолення. Цей поділ не є математично точний, бо божий курс не придержується наших, людських чисел. Грецька Церква найвище стояла в ІХ ст., але, власне, в тому ж столітті вона й починає падати. Кирило й Мефодій, що заснували грецького типу церкву в Моравії, це апогей візантійської Церкви. А це діло Рим у тому ж віці знищив. Болгарія і Русь, прийнявши християнство з Царгороду, Провидінням уже засудженого на ліквідацію, світло розвиваються Х-ХІІ вв. Але потім приходить на Русь татарський наїзд, на Болгарію і Царгород турецька неволя, аж останній падає Царгород 1453 р.

Від ІХ ст. до упадку Царгороду західна, латинська Європа перебула саме найславніші свої часи (розвиток схоластики і папства). А потім Схід Європи аж до ХІХ ст. жив життям вегетації, а західна Церква перебула всю ферментацію, яку спричинили в західній Європі гуманізм, реформація, новітня філософія, новітні соціальні тенденції.

Православна Церква не мала своїх середніх віків, не перейшла схоластичної ферментації, не перейшла гуманізму і не перейшла новітнього філософічного лібералізму. На неї все те (як удар з західної Європи) спало нагло в другій половині ХІХ ст. і в початках ХХ ст. Православна Церква ще живе духом і поняттями з І-го тисячоліття. Навіть зовнішній вигляд і одяг духовенства православної Церкви репрезентують І християнське тисячоліття. Протестантські пастори своїм духом і одягом репрезентують нові часи; римський клир репрезентує середньовіччя; а православне духовенство репрезентує християнську старовину з І тисячоліття.

Отже, повстає питання, чи православне духовенство відповідає нинішнім часам? Ви могли б покликатися на євангельське правило «і будуть останні перші» та заступати думку, що все в порядку. В основному і я з цим згідний тому, що православна Церква не має ніякого фальшу в собі, але – комплікації життя не йдуть так просто! Православна Церква має все, що потрібно, щоб вона стала Церквою найбільш відповідною для нинішніх часів. Одначе, важне те «щоб вона стала», бо тепер вона не є найбільш відповідна, тому що вона старосвітська.

Православна Церква мусить відродитися, мусить зі старосвітської статися наймодернішою – так, щоб вона в'язала духа нинішніх інтелігентів, щоб вони мусіли признати: «це наша Церква».

V. Витворити нову християнську філософію

Католики живуть схолатикою, задурманюючи себе, що це – останнє слово християнської філософії. Але ж після схоластиків розвинулися природничі науки, які зі схоластикою не є рідні брат і сестра! Схоластика – це старосвітська філософія, в якій багато доброго, одначе її основи (аристотельські теорії) нині аж надто перестарілі.

Протестанти цілком підпали під вітер новітніх напрямків світської філософії, для якої фізика є дороговказом. Вони відпали від теології, від християнського містицизму, а піддалися фізикальному раціоналізмові.

Православні, на вас черга! Що ви скажете? Чи думаєте тим завоювати світ, що св. Отці сказали про небо і землю? Католики виносять перед світ крім філософії св. Отців, ще й схоластику, а світ відпав від них! Очевидно, цього не може зрозуміти простий монах, я апелюю до тих православних, які можуть зрозуміти, про що йдеться. А вони, маючи авторитет, нехай потягнуть за собою монахів.

Коли православні не видумають нової християнської філософії, яка перетравила б усі новітні природничі науки і змусила б усіх інтелігентів з респектом ставитися до тої нової християнської філософії, то православна Церква нічого великого не зробить у світі, не станеться наймодернішою Церквою. Це перше і основне.

Очевидно, така християнська філософія не з'явиться ні за чиїм диктатом. Про це можна тільки Бога просити. Але Бог має свої наміри, і якщо Бог судив православній Церкві відіграти в майбутній історії велику роль, то він їй дасть людей, які зроблять, що потрібне. Бо історія народів і церков іде так, що те буде, що Бог дасть. Одначе, Бог ніколи не дає першенства тим, які не змагаються. А дає першенство і майбутність одній з тих «партій», які змагаються за першенство.

Життя ніколи не є закінчене, воно завжди розвивається, і завжди треба нам бути готовими в душі, щоб зрозуміти і прийняти ту субтельну правду, яку ап. Павло ось так поясняв римлянам: «Тепер же ж ми визволені від закону, вмерли для того, чим були зв'язані, так щоб служити нам у новості духа, а не в старості букви» (Рим. 7,6). «Новість духа» – ось це те, що православна Церква має осягнути, коли хоче стати першою в християнському світі. Нічого нам не поможе, коли ми самі будемо вважати себе за перших (так усі віри-релігії думають про себе). Доки захід, який досі вів перед у культурі, не стане вважати нас за перших, доти наша ціль не буде осягнена.

VI. Перестарілі форми в православній Церкві

Малоосвічене духовенство

Не є правильний такий висновок, ніби в православній Церкві все добре, тому що це дійсно правдива Христова Церква. Кожна людина є створена на божий «образ і подобу», а чи кожна веде своє життя на божий «образ і подобу»? Все, що від Бога походить, дане людям тільки наче в формі насіння, а від самої людини, від її змагань і старань, залежить, як вона виплекає те насіння. Так воно і в Христовій Церкві. Іде про те, щоб «Христове зерно» (і сам Христос, у притчі про сівача, так зображає свою науку), яке в православній Церкві найкраще сіяти і ростити також якнайкраще. Бо коли обрібка буде недбала, або старосвітська, то і в Церкві вийде так, як у господарському житті: німець, завдяки своїй високій агрикультурі, вирощував кращі збіжжя на своїй лихій землі, ніж ми на наших плодючих землях.

Духовенство православної Церкви всюди на світі старосвітське, і в цьому основна його неміч, як це ми вже сказали. Діяльність православного духовенства достосована до тих старих звичаїв і норовів, коли ще не було лібералізму та атеїзму, коли пульс культури не був знервований, не борикався з усякими суперечними агітаціями, коли священик був загальним батьком у своїй парохії вже завдяки тому одному, що він служить у церкві і носить священичу одежу. Доки ціле село було неграмотне, доти священик був найбільшою повагою на селі тому, що він був грамотний, а ще до того священик. Але ж такий, «грамотний», священик міг відповідати своїй позиції тільки доти, доки загальна європейська культура не досягала його парохії.

Перейдемо до конкретного життя. На людей, вихованих у західній Європі, дуже прикре враження роблять російські «деревні» (села). Ця російська назва походить від того, що російське село, із своїми дерев'яними хатами, виглядає, як великий склад почорнілих дров. Ніодна хата не побілена, в селі немає ніодної деревини, ні городців з квітами, ніякої вулиці і ніякого плота чи паркану. Скільки разів я їздив до Москви і вертався з Москви, завжди мене мучила думка: А що ж робили російські священики, хоч би тільки в другій половині ХІХ ст., після знесення панщини, як вони могли спокійно дивитися на такі свої села? У всіх європейських народів власне духовенство піднесло культуру села. Священик був єдиний інтелігент на селі, єдиний живий зв'язок села з культурним світом. Не легко ж притягнути селян до культури. Івана, Петра, Миколу... треба навчати, побороти його упередження, переконати, захопити, показати йому зразок. Це міг зробити тільки той інтелігент, що постійно жив з Іваном, Петром, Миколою... і користувався авторитетом перед ними. Чому ж російське духовенство не піднесло культуру своїх сіл?

Для повноти правди слід завважити, що російське духовенство в історії перевело велику культурну роботу між своїм народом. З поганського народу духовенство зробило християнський нарід і піддержувало християнську культуру в ньому ввесь час. Треба й те відзначити, що російське духовенство навернуло на Христову віру багато інородців. Але коли західно-європейська «світська» культура стала просуватися в Росії, російське духовенство не зорієнтувалося в ситуації. Йому здавалося, що це «світська» побутова культура, і йому нічого до неї. Християнський священик навчає, і повинен навчати, про марноту земного життя, про марноту багатства, вишуканого одягу, православний священик завжди ходить у рясі, наче монах, що «покинув світ», отже, як такий священик мав підтягати свою парохію до більшої «світської» культури: щоб селяни хату білили, краще одягалися, овочеві дерева садили і т.д.? Він пильнував тільки того, щоб його вірні у свято не працювали, щоб постів додержували і т.д.

І що ж сталося? Західно-європейська «світська» культура бурею налетіла на Росію – понад головами духовенства і проти нього (революція). Духовенство, у своїй праці над народом, залишилося на першому ступені чисто релігійної культури. Коли ж нарід побачив, що до нього йде з західної Європи вища побутова культура, до якої російське духовенство було непричасне, він (особливо молодь) це так зрозумів, що це «нова культура», «нове життя», а Церква – це пережиток. Нарід у Росії не був, так сказати, «закліматизований» з вищою європейською побутовою культурою і сприймав її як щось цілком нове, суперечне з християнською Церквою і вірою. Очевидно, цьому винувате було російське духовенство, яке не закліматизувало тієї побутової культури з Христовою Церквою та вірою у своєму народові. Тому в народі Христова віра показалася плиткою, без твердого кореня. Христова віра і вища побутова культура не були засимільовані, а являлися, ніби, як суперечності.

Кожному християнському священику треба знати, що Христова віра не є тільки те, що в Євангелії написано і що сказали св. Отці. Христова віра – це ціле людське життя, заправлене Христовим Євангелієм, ніби дріжджами. І коли людське життя, завдяки поступові науки і культури, йде вище, то священики не сміють лишатися по-заду, а мусять вести перед у науці і культурі, щоб не запровадити Євангеліє до застою, до штучного обмеження, до вишальтування з життя. Значить, російські священики були обов'язані підтягати свій народ до західно-європейської побутової культури. Вони мильно задивлялися на ту культуру, як на світську, бо, в дійсності, вона не була «світська», тільки «загально людська», а що загально людське, того Христова релігія не може обминати.

Трагедія була в тому, що російське духовенство по селах не мало вищої освіти, а церковна традиція в'язала його з віджитими віками. Те духовенство само не мало вищих культурних потреб, отже, як воно могло б бачити відсталість російського села і змагатися, щоб культурно піднести його?

Я свідомий, що оце моє пояснення, коли взяти цілість проблеми, не висвітлює всієї проблеми. Назагал воно було в Росії так, що до неї просувалися вершки західно-європейської культури: до княжих і дворянських родин просувалась найбільш витончена західна культура, а до сфер критично-наставленої інтелігенції і міського робітництва просувалося революційне «ліве крило» західно-європейських ідей. Не було середини поміж тими крайнощами, тобто, хочу сказати, що та середина, яка з природи речі повинна б бути найсильніша, була заслаба, і не видержувала конкуренції із крайнощами. Таким чином виходило, що російський народ сприймав західну культуру неорганічно, незрівноважено, а екзальтаційно, і добрий психолог міг заздалегідь передбачити, що той шлях у Росії мусить довести до великої революції.

Всетаки, головна вина була в тому, що російське духовенство не мало вищої освіти, бо, власне, воно було покликане органічно, зрівноважено сприймати західну культуру і зрівноважено передавати її народові, а без вищої освіти воно не могло цього робити.

Отже, який висновок? Православна Церква за всяку ціну мусить змагати до того, щоб все її духовенство мало вищу освіту. Духовенство повинно бути совістю свого народу, а непросвічене духовенство не може бути совістю народу, в якому вершки культури, праве й ліве її крило, змагаються з собою. Людське життя, чим вище воно знімається завдяки науці і культурі, тим більше стає скомпліковане. Напр., з того, що священик, на основі Євангелія, мусить проповідувати про марноту земного життя, ще зовсім не слідує, що священик не є обов'язаний дбати про вищий рівень побутової культури в своєму народі. Тут треба поробити такі розрізнення, а малоосвічений священик не тільки що не зуміє сам поробити їх, але й коли йому це представить високообразований і талановитий священик, то він, хоч і зрозуміє справу, не перейметься нею. Мені не відомо, чи в Росії в ХІХ ст. були якісь поважніші заклики й старання з вищих церковних і державних становищ, щоб духовенство працювало для піднесення побутової культури. Але коли б таке й було, то малоосвічене духовенство не послухало б, як не послухало таких голосів селянство, до якого у цьому тоні промовляли різні російські часописи (це мені відоме). Без відповідної душі нічого не зробиш!

Малоосвічене духовенство не може зберігати церковного авторитету перед нинішньою інтелігенцією. Кожен інтелігент буде почуватися духово вищим від малоосвіченого священика, а такий стан веде до фатальних наслідків для цілої Церкви. Сербська Церква, ще за Королівської Югославії, зрозуміла конечну потребу нинішнього часу, і видала закон, що всі кандидати на священиків мусять мати гімназійну матуру і повну теологічну освіту. За цим прикладом рішуче повинна піти вся православна Церква на цілому світі.

Диякони

В старовині обов'язував канон (кан. 14 шостого вселенського собору), що пресвітер під час рукоположення мусів мати не менше 30 літ, а диякон не менше 25 літ. Диякон, будучи дияконом, довчався, щоб стати священиком, коли осягне канонічний вік. Таким чином був зобезпечений правильний приплив і відплив дияконів. Оцю старовинну практику вимоги новітнього життя змінили і в римській і в православній Церквах. Зменшено вік життя і для священика і для диякона – без сумніву тому, що самоуки священики стали рідким випадком, а загал священиків кінчає теологічні школи. Але щодо дияконів розвинулися ще й інші зміни.

Римська Церква не має постійних дияконів. Коли треба дияконувати, то дияконують молоді ієреї. Ця практика прийнята також і в уніатських церквах. Канонічно це пояснюється так, що кожний ієрей є також і дияконом і іподияконом і т. д., бо всі ті нижчі чини він прийняв перед ієрейством. Отже, ієрей має право дияконувати; а через те він не зневажає свого ієрейського чину, бо дияконське служіння також святе, і ніколи священик не зневажає свого чину, коли, в разі потреби, послужить іншим у доброму ділі. В латинян не рідко буває, що один священик служить як міністрант другому при (читаній) Службі Божій. А скільки раз у нас так буває, що священик стає до крилоса і служить замість дяка (псаломщика), коли так вийде, що дяка нема?

Римська Церква жадає від диякона тих самих теологічних студій і того самого духовного виховання (в духовній семінарії чи в монастирі), як і від ієрея. Перебуваючи в довговіковій боротьбі з лібералізмом та атеїзмом, римська церква мала доволі нагод переконатися, що до престолу не вільно допускати нікого, хто не має духовного виховання і повних теологічних студій. Коли ж диякони підпали під такі самі вимоги, як ієреї, то вони вже не хотіли залишитися постійними дияконами, а якнайшвидше висвячувалися на ієреїв. Так самі диякони, в нових умовах, зліквідували в римській Церкві постійному дияконську дикастерію.

Я думаю, що й православна Церква до нинішнього дня пішла б у практиці з дияконами тим самим шляхом, як і римська, коли б не те, що в нас диякон повинен визначатися голосом. І висвячують диякона – задля його голосу, хоч він і не має теологічних студій, ні духовного виховання. Очевидно, і при тій практиці можуть бути, і бувають, гідні диякони. Але ніхто не заперечить, що тут небезпека для Церкви.

Ми рішуче повинні признати правило римської Церкви за таке, яке і в нас повинно стати зобов'язуюче, тому що й ми найшлися в такому самому світі: до престолу не вільно допускати нікого, хто не має духовного виховання і повної теологічної освіти. Чому?

Наші вірні, бувші греко-католики, находять деякі урази для свого почуття в «православних» богослуженнях. Загально так говорять, що це більше «представлення», ніж «богослуження», диякони ходять собі по церкві, як актори по театрі, в їх голосі не чути побожності, не видно молитовного «совокуплення»... Річ у тому, що в нашій богослужбі диякони надають тон, тому що їх функція, під поглядом зовнішності, головна. А що диякони не мають духовного виховання і повної теологічної освіти, то вони, хоч би й хотіли, не можуть видавати з себе духа тонкої побожності. Порожня кадильниця – не рознесе запаху ладану по цілій церкві... Так само, коли диякони споживають Євхаристію, не проявляють того страхопочитання, яке проявляють ієреї. Вища інтелігенція з очей б'є; а так само і вище релігійне виховання з очей б'є.

Можна поставити загальне правило в цій справі. Та сама духовна особа тим краще надаватиметься до церковного служіння, чим глибше її релігійне виховання і чим вища її загальна й теологічна освіта. В нинішніх часах лібералізму й атеїзму взагалі найгірша є половинна (недотягнена до кінця) освіта. Така душа подібна до хати, яка тільки що будується і ще не має ні дверей, ні вікон. Усякий вітер, чи дощ, чи сніг легко продирається до такої незавершеної будови. У нас, в Галичині, дуже часто бувають дяки, прості селяни, під морально-релігійним поглядом зразкові. Вони ще не доступні для лібералізму, твердо придержуються своїх патріархальних традицій. Їх душа, наче проста селянська хата, але завершена. А в Югославії, де по уніатських парохіях є чверть-інтелігенти, або учителі (дяко-учителі), бували, за моєї пам'яті, дяки здекляровані безбожники. Такі типи наражені на всі примани дешевенького лібералізму й атеїзму. Тому рішуче треба оберігати Церкву перед ними.

Отже, який вихід для православної Церкви в її практиці з дияконами. Від дияконів рішуче треба вимагати такого самого релігійного виховання і таких самих повних студій, як і від ієреїв. Це, очевидно, тягне за собою практику римської Церкви, бо диякони, з ієрейськими студіями, не схочуть залишатися постійними дияконами. Хіба тільки деякі при архієреях, на добрій посаді, згодилися б на це – до часу.

Не можливо шукати розв'язки дияконської проблеми таким шляхом, щоб ми повернулися до старинної практики, і всіх висвячених дияконів задержували на тому ступені впродовж кількох років, і аж потім допускали їх до ієрейського чину. Диякон не сповняє св. Тайн, його служіння в Церкві чисто декораційне. А Церква нині надто вбога, тяжко доходить ієреїв і потребує їх куди більше, ніж їх має. Тому диякон у нинішній Церкві – це люксус. А якби від дияконів вимагати ієрейських студій і держати їх всіх на дияконському ступені впродовж кількох років, то це був би люксус, якого Церква не могла б заплатити.

Настоятель парохії

В римській Церкві є парох, адміністратор і сотрудник. Парох – це постійний настоятель парохії (прихода); з його парохії, яку він займає, єпископ може його перенести на іншу тільки на основі церковного судового процесу (за якусь провину). Адміністратор – це тимчасовий настоятель парохії, доки не прийде новий парох. Сотрудник – це помічник пароха, або адміністратора.

В православній Церкві є тільки настоятель парохії, а його помічник є «другий священик».

Думаю, що конче треба б православній Церкві взоруватися на римській, і ввести в себе канонічні посади пароха, адміністратора та сотрудника. Досвід ясно виявляє, що адміністратори, замість дбати про парохіальне добро (будинки, город, поле), звичайно спішаться витягнути з них якнайбільшу користь для себе, бо вони не знають, де будуть завтра, за рік, за два... А тепер уявім собі, що в православній Церкві всі настоятелі парохій властиво є тільки адміністраторами! Справді, воно не те саме, бо настоятелі парохій у православній Церкві не зміняються так часто, як адміністратори в римській Церкві. Всетаки нема в них тієї певності, що вони залишаться на своїй парохії, доки самі схочуть, а це вже послаблює їх ревність у праці для парохії. Парох знає, що він, працюючи для добра парохії, також і для себе самого працює, а «праця для себе» всюди і завжди витягає з пересічної людини більше ревності й дбайливості, ніж «праця для інших».

Але з посадою парохі зв'язана ще й інша справа. В римській Церкві священик не може одержати парохії, доки не здасть т. зв. «конкурсового іспиту» (а той іспит – це повторення всіх богословських студій). Вільні парохії єпископська консисторія «виставляє на конкурс»; священики, які здали конкурсовий іспит, можуть подаватися на кожну вільну парохію. Таким способом управління єпархії має можливість вибирати кандидатів та вільні парохії, священики мають можливість вибирати собі парохію, а для Церкви та користь, що священики щораз мусять повторяти собі свої богословські студії, бо конкурсовий іспит важний на три роки або на шість (коли кандидат здав відмінно), а потім знову треба здавати конкурсовий іспит, коли хочеш кращої парохії (коли, кандидат, який уже раз здав конкурсовий іспит відмінно, відомий як знавець теології, то бувають і звільнення від конкурсового іспиту). Всі психологічні моменти тут узгляднені, щоб священиків заохотити і дати їм волю і тримати їх в карбах.

Доводилось мені чути від православних священиків, коли я ще належав до уніатської Церкви: «Пристаньте до нас і дайде нам дисципліну римської Церкви». Але це, як бачите, не таке просте. Дисципліна сама не прийде, треба так використовувати психологічні моменти, як їх використовує римська Церква. Це значить, що треба православній Церкві в дечому взоруватися на римській Церкві. А чи православна Церква дозріла до того? Чи її фанатики не зчинять бурю: «Щоб ми щось приймали від єретиків-римлян? Ми православні саме тому, що ми задержали всю благочестиву старовину, а римляни все попсували (испортили) !...»

В дійсності, так могли б говорити тільки наївні священики, які не знають історії. Не є правдою те, що православна Церква задержала всю старовину. Перегляньте старовинні церковні канони, а переконаєтеся, як багато з тих канонів уже «вимерло» в нинішній православній Церкві, починаючи від того апостольського, що християнам не вільно споживати крові та їсти душенини. А з другого боку, як ми вже сказали, римська Церква жила в культурному русі західної Європи, і мала доволі нагод, щоб у практичному житті дечому навчитися.

У світському житті все в нас із західної Європи: і фасон одежі, і мода, і вся техніка, і вся наука, і всі поняття... А в Церкві хочете «китайським муром» відгородитися від західної Європи? Де ж тут сурозмірність, де логіка?

Своєю старовиною православна Церква не «завоює» Європи! Старовина лиш остільки добра, оскільки вона вічна, вічно правдива, тому й вічно молода. Але оскільки старовина є пережитком, остільки вона є слабістю, а не силою. Чи хочете старосвітською зброєю здобувати модерний світ? Західноєвропейське духовенство ніколи не буде бачити в нас вищих від себе, коли ми не переймемо від нього того, що в нього дійсно добре.

Ряса, клобук, нагрудний хрест.

Православний священик – взагалі тяжкий, неповоротний тип у нинішньому світі. Уявіть собі, що священик у всіх церковних ризах, або навіть єпископ ще й з мітрою на голові ходить по вулиці, в хаті, в полі – всюди і завжди. Що він міг би зробити? Тільки благословити й побожну проповідь говорити. Але яку дивовижу він викликав би в нинішньому, релігійно розгубленому світі? Справді, віруючі прибігали б до нього, підходили б під його благословення, – а невіруючі і іновіруючі? Такий священик, задля свого одягу, був би, властиво, вишальтований з життя.

Я тут скористувався гіперболею, щоб ясніше насвітлити дійсність. Православний священик, який завжди і всюди ходить у старосвітській рясі з довгими й широчезними рукавами, на 50% є так в'язаний у нинішньому світі, як коли б ходив у всіх церковних ризах. Тому він – тяжкий тип священика. Він привик до того, що він завжди зодягнений «на показ», тому вже і вся психіка його просякла тим почуттям – «на показ», на святий показ, а не «до роботи». Він, навіть, коли йде по вулиці, несе руки коло себе, як перед престолом у церкві стоїть, бо знає, що на нього всі звертають увагу. А ще додайте йому нагрудний хрест і монаший клобук – як єпископи ходять.

Чи може так зодягнений служитель Церкви самопевно ходити в нинішньому світі – по вулиці, їхати залізницею, трамваєм? Він мусить почуватися зв'язаним, несвобідним. Як же такий служитель Церкви може наслідувати ап. Павла «всім вся бих»?

А вже найбільше старосвітським робить православного священика довге волосся. В минулих віках, коли всі люди ходили з довгим волоссям, священик з довгим волоссям був природним явищем. Але в нинішньому світі, коли всі міряни коротко стрижені і обголені, священик з довгим волоссям є дивовижею.

Довге волосся люди носили в історії або для краси, або з недбалості про себе; можемо ще третє додати: або на знак погорди до «цього світу» (в монахів). В нинішньому світі ні одна з цих рацій не може виправдати того звичаю, щоб священики носили довге волосся. Той звичай виправдується тільки традицією; але ж та традиція нині вже втратила ґрунт під собою. Православні священики носять довге волосся і не для краси, і не з недбалості, і не з погорди до «цього світу». З погорди? Так тоді, послідовно, треба б ходити в грубій, найпростішій рясі, а навіть полатаній, або й подертій... Горе нам священикам, якби ми в нинішньому світі так ходили! Ми втратили б усякий авторитет у всіх людей! Я вже сказав, що часи стовпників і затворників минули. Нині всі змагають до культури і культурного життя, тому і священики мусять одягатися, нехай бідно, але чисто, огрядно і привітно.

Це дуже добре відчувають православні священики – і ломляться в душі: то плекають своє довге волосся, наче б носили його для окраси, то, ніби, носять його на знак погорди до «цього світу». І, як в усіх дикастеріях буває, одні з православних священиків зважають на свій зовнішній вигляд, а другі, менше освічені і бідніші, ходять, як попало. Перші завжди носять з собою гребінчик, навіть у церкві причешуться... І ось біда: наші (бувші уніатські) вірні це так коментують, що «православні в церкві перукарню собі роблять»... А коли довговолосий священик не дбає про свій зовнішній вигляд, то це куди гірше буває: ходить собі священик по ярмарку, в волоссі і в бороді полова, ряса заталяпана по коліна, кошик під пахвою... Господи, яка це репрезентація Церкви! Чи не краще, щоб ніхто не бачив і не знав, що це священик?

І ряса з широчезними рукавами, і нагрудний хрест, і клобук, і довге волосся – все непрактичне, для нинішніх часів непридатне. Тому то в Америці, і в Польщі, і взагалі в західному світі, православні священики коротко стрижуть волосся, навіть цілком голяться і ходять без ряс (коли не виступають саме як священики). Ясно, що ці старовинні звичаї православної Церкви є в стані ліквідації.

Чув я, що на соборі в Москві, коли вибрали патріарха Тихона (1918 р.), священики під вітром революції, поставили питання світським учасникам собору, чи вони бажають собі, щоб священики стригли волосся, а світські делегати відповіли, що не хочуть того.

Але ж питання було поставлено на хибну адресу. Треба було питатись про те лібералів і атеїстів! Церковно настроєні міряни, як і простолюддя, завжди будуть за тим, щоб священик виразно і наглядно відрізнявся споміж мірян, бо так він «проповідує Христа» вже й самою своєю появою. Це, безперечно, сильний аргумент, одначе в наший часах не є він вирішний.

Віруючі, що ходять до церкви, будуть і надалі віруючими, хоч би зовнішній вигляд священика змінився. У нас, в Галичині, віруючі, власне, не хочуть священика з довгим волоссям, бо привикли до голених і стрижених пан-отців. Але небезпека на цілу Церкву йде від лібералів та атеїстів, тому ми рішуче повинні зважати на те, щоб їм не давати до рук зброї проти нас – без потреби. В нинішньому світі нема каст, окремі класи і звання не вирізняються одягом. Свій уніформ носять тільки військові і священики. Військовий уніформ нікого не дратує, бо нині – всі військові, коли не фактично, то потенціально (загально обов'язкова військова служба). Інше – священики! Вони проповідують спеціальну ідеологію, яка лібералам та атеїстам ненависна – особливо тоді, коли клир займає багаті посади, коли його єсть багато, коли він користується привілеями. Побачить ліберал чи атеїст священика, який своїм зовнішнім виглядом дуже відрізняється від інших людей, – і вже ось нагода щоб у лібералів та атеїстів розбудилась уся ненависть до Церкви. А ще як це «старосвітський» православний священик з довгим волоссям! Ліберал і атеїст буде собі думати: «Ось ходячий труп, бородавка на тілі, прежиток, провідник мракобісся, якому давно вже місце в музеї, а не на світі!» Чи нам вільно так наражати авторитет Христової Церкви саме перед тими, від яких доля Церкви в нинішньому світі найбільше залежить? Не вільно, і ще раз не вільно!

Який же висновок з цього? Як в апостольських часах апостоли і єпископи і диякони не різнилися своїм зовнішнім виглядом від інших людей, так і ми не повинні різнитися. Справді, ми не можемо цілком не різнитися, тому що маємо довгу традицію (апостоли були початкуючі); всетаки можемо звести різницю на minimum. Ця проблема вже вирішена в західному світі, а вирішили її протестанти (вони перші відчули нового духа часу і достосувались до нього). Священик ходить у чорному світському одягу, а на шиї носить колар (обойчик). Рясу одягають, коли мають виступати саме як священики. Цей звичай прийняли також католицькі священики, що живуть між протестантами (в США, Канаді, Англії, Німеччині і в бувшій Австро-Угорщині). І замітне, що в тих краях нема такої ненависті до Церкви, як там, де католицькі священики завжди ходять у рясах (Франція, Іспанія, Італія).

Не треба боятися того, що така зміна відбере православним священикам духа церковності чи взагалі священичого духа. Мої дезидерати не є виявом моїх теоретичних міркувань, а основуються на досвіді. У нас же, в Галичині, священики так носяться, як я пишу, а побожність не впала! Такі нині часи, що священики повинні проявляти свою віру і свій священичий стан не зовнішньою формою, а своїм духом. Нехай буде вільно священикам: або носити бороду, або цілком голитися. Важне й те, щоб студентів з більшими талантами (в яких і претензії більші) не відстрашувати від священичого звання. Я певно не схотів би стати священиком, якби мусів ходити з довгим волоссям і завжди в широчезній рясі. Молоді хлопці хочуть бути в усьому «модерними», а не «старосвітськими». А й дівчата, які себе більше цінять, не вийдуть заміж за «старосвітського» священика.

Православну рясу треба достосувати до нинішньої світської одежі, пасованої, вузької. Клобук, бодай світські священики, повинні замінити на наш галицький «колпак», що має форму мітри, а можна його складати і до кишені сховати.

Нагрудний хрест повинні носити тільки єпископи і мітрати (мітрофорні протоієреї). Коли всі ієреї носять нагрудний хрест (це тільки в Росії такий звичай був від царя Александра І), то той хрест тратить свій маєстат. Це ж високе церковне відзначення, а коли нагрудний хрест у звичайних ієреїв з простого металу і грубої форми, то він виглядає не як відзначення, а як кайдани! Це не згідне із смаком нинішнього світу!

Довгі пости, довгі богослуження, проповіді, обрядові цілування.

Наші довгі і тверді церковні пости видумані (монахами) в давній Візантії, де нема зими, де море з усіх боків, отже є подостатком риб і повно всяких овочів (фруктів). Тому там пощення природне і легке (там же ж, звичайно, все їдять на оливі, а не на смальці чи маслі). Але в наших північних краях такі довгі і тверді пости не природні й не легкі. Коли наші предки строго додержувались церковних постів, то тільки завдяки простоті і некультурності їх життя. А культурний хід життя, і своїми новими тягярами (виснажуюча щоденна праця), і своїми новими повабами нівелює пости.

З оповідання мого батька знаю, що десь тому 90-100 літ і в нас (в теперішній Югославії) так строго додержувалися всіх постів, як у Росії. А від початку ХХ ст. тамошній наш народ «поломив пости» – безповоротно. Без набілу там їдять тільки три дні в році: в Велику П'ятницю і в два Свят-вечері. Всі інші пости з набілом (а смалець, омаста, зараховується до набілу, нарівні з маслом). У звичайному тижні постять тільки в п'ятницю, в часі довгих постів: ще й середу та понеділок; у великому пості перший і останній (страстний) тиждень без м'яса.

Це, очевидно, вже латинський вплив. Але мусимо собі освідомити правду, що наша традиція передала нам занадто багато пісних днів у році. Ні євреї, ні магометани не знають таких частих постів.

Всетаки не слід було б формально касувати ту традицію, нехай вірні знають, як наші предки постили (це і в проповідях можна добре використати), одначе хвиля нового способу життя на наших очах нівелює довгі і часті пости. Церква повинна бути вирозуміла, щоб не обтяжати совість вірних у справах, які Церквою можуть бути толеровані, а хід життя вимагає такої толеранції. Думаю, що така нова практика пощення, яку я навів (а і в Галичині вона менше-більше так виглядає), може бути Церквою признана за minimum. Краще якась урегульована практика пощення, ніж ніяка!

Темпо модерного життя противиться довгим богослуженням. Іде тут головно про Службу Божу і про міське населення. Старі церковні канони говорили про те, що вірні повинні в святочні дні бувати в церкві на Богослуженні. Римляни в ІІ тисячолітті зробили з того «церковну заповідь»: «щонеділі і свята вислухати Службу Божу». Так виховані і наші вірні, бувші уніати. Очевидно, для релігійного освячення найважливіша є Служба Божа. Тому треба вимагати від вірних, щоб щонеділі і свята «вислухали» саме Службу Божу. Але вимагати цього від міського населення можна б тільки тоді, коли б, крім довгої, торжественної Служби Божої, була і коротка Служба Божа, неторжественна, отже, тільки читана, а не співана.

У зв'язку з цим висувається загальна психологічна проблема з ділянки релігійного виховання.

Коли вірні беруть участь тільки в торжественних, співаних Богослуженнях, то вони тільки відбирають святі враження і то за посередництвом естетичних зворушень (церковний спів). Коли ж вірні присутні на читаній Службі Божій, то вони й самі мусять у душі змагатися, щоб викликати в собі святі враження. В першому випадку людина може призвичаїтися до того, що буде ходити до церкви задля самої приємності (як до театру, до кіна). В другому випадку вони призвичаються до того, що це їх обов'язок ходити до церкви. Я не стану вичисляти плюсів першого й другого моменту, тільки загально скажу, що для повного релігійного виховання конче треба узгляднити обидва ці моменти. Без першого моменту релігійне виховання не зможе рости в висоту та в ширину (адже, треба вчитися, як служити Богові), а без другого моменту релігійне виховання не зможе рости в глибину душі (власне «я» мусить змагатися, щоб зростися зі святим життям).

Модерні вимоги душпастирюваня кажуть, щоб священик щодня відправляв у церкві – і то Службу Божу. Читана Служба Божа і під цим поглядом придатна, бо годі вимагати, щоб священик ціле життя співав Службу Божу щодня. Взагалі Богослуження в православній Церкві достосовані до давніх часів, коли загал народу був неграмотний. Вірним подається все готове, вони мають тільки слухати й часто хреститися. Це масове, спільне релігійне виховання (на що вже й самі православні теологи звернули увагу), бо при загальній неграмотності вірних воно й не може бути інше. Але нині світ змінився, всі люди грамотні і всі наражені на лібералістичну та атеїстичну агітацію. Тому рішуче треба заховувати вірних також індивідуально, щоб кожний вірний і сам молився із молитвенника, як це є в римській Церкві. А тут великою проблемою стає, власне, читана Служба Божа, бо вона найбільше причиняється до індивідуального релігійного виховання.

Нині ввесь світ стоїть на агітації. Всі аналізують життя по-своєму і переконують інших, щоб їх потягнути за собою. Ясно, що нині й Церква повинна агітувати, бо без цього опинеться без вірних. А Церква може агітувати тільки в проповіді.

Такі «агітаційні» проповіді перші ввели в себе протестанти (це були революціонери в Церкві). А від них перебрали той «живий» спосіб проповідування римокатолики. В православній Церкві й дотепер проповідь має старосвітський характер – шаблоново-панегіричний. Це вистачало колись, «во время оно», а нині рішуче не вистачає для вірних. У проповіді нині треба аналізувати життя, всю «злобу дня», всі протирелігійні напрямки, всі труднощі й небезпеки життя, щоб вірних до всього приготовити та солідно утвердити їх у Христовій вірі. Проповідь нині мусить бути «жива» – коли маю образом послужитися: щоб вона виглядала не тільки так, як священик перед престолом у всіх ризах (панегірична форма), але і як робітник при роботі.

Православні обрядові цілування по руках також разять західних людей. Православний єпископ вічно благословляє і вічно цілують його по руках. Для західних людей це виглядає і неповажно (вони це беруть за прояв сервілізму, для якого нині вже нема місця на світі) і несмачно (з огляду на свідомість про бактерії). Тому треба б ті цілування обмежити і казати цілувати не голу руку, а рукав, або рам'я єпископа, чи священика.

Кінцеве слово.

Я це написав не в тому наміренні, щоб робити якусь революцію в православній Церкві, щоб зараз скликати собори і вирішувати зміняти, новості вводити. В Церкві все повинно йти еволюційно, само собою. Я, власне, вказую на те, яка еволюція йде в православній Церкві, який вітер на неї дує з західного світу. Нині Руська Православна Церква вже не та, що була в царській Росії. Вона дуже багато перебула і багато здобула, поширилась на Захід, стає вселенською. А цей хід історії ставить перед Руську Православну Церкву нові проблеми. І слід думати про те, щоб якнайкраще розв'язати ті проблеми.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/religious_digest/72121/

Следующая новость
Предыдущая новость

Запчасти для вашего автомобиля на сайте Лечение наркомании - что это такое? Купить носки оптом Лучшие игровые аппараты 2017: побеждай онлайн! Єпископ УПЦ КП відвідав військових у зоні АТО

Публикации