Ряса синьої барви

20.11.2019 23:54 0

Ряса синьої барви

Юлія Овсяник

"Збруч", 20 листопада 2019

Два століття тому в Галичині дівчина, яка хотіла постригтися в черниці, мала бути або грамотна, або заможна. Одного разу до відомого місіонаря отця Єремії Ломницького підійшов гурт сільських дівчат і одна з них запитала: «А якби бідна дівчина хотіла служити Богові, то для неї місця немає?» Саме це запитання поклало початок Згромадженню служебниць Непорочної Діви Марії, яке вивело на новий рівень галицьке село. Серцем цього Згромадження була молода львів’янка Михайлина Гордашевська, знана, як сестра Йосафата. 20 листопада минає 150 років від дня народження української блаженної.

1. Українська монахиня.

Михайлина народилася 1869-го року в багатодітній незаможній сім’ї. Вони мешкали в будинку №67 на Личаківській. Батько – Яків Пукас - працював реставратором меблів у графа Сапіги. Зароблені кошти відкладав, щоб відкрити власну столярню. Мама – Ксеня Гордашевська – займалася невеличкою господаркою. В цих побожних людей народилося дев’ятеро дітей! Обоє синів передчасно померло: Михаїл - малим хлопчиком, а наймолодший з усіх дітей Степан вступив у лави УСС і загинув у віці 31 рік. Михайлина була п’ятою дитиною в сім’ї. Добре розвинутою і здібною. В шість років батьки віддали її в католицьку школу сестер – феліціянок. Змалку Михайлина виявляла бажання молитися на самоті. Зі старшою сестрою Анною вони навіть бавилися в пустинниць і їли корінці. Школу закінчила з відзнакою, однак навчатись далі не мала змоги – мусіла допомагати батькам утримувати численну сім’ю. Її перша робота була на скляній фабриці у Львові. Тоді ж вона з сестрою Анною почала відвідувати церкву святого Онуфрія, де служили отці-василіяни (єдиний тоді чин греко-католицького обряду в Україні). Дівчата брали участь в хорі, там навчилися співати молебен до Христа-Чоловіколюбця, що тільки-но входив у церковні богослужіння. Василіяни саме переживали період відродження після так званої «добромильської» реформи, яку провели на прохання папи польські отці-єзуїти. В церкві святого Онуфрія відбувалися місії, реколекції, в будь-який період дня можна було приступити до сповіді, тому люд плив сюди рікою. Тут Михайлина Гордашевська познайомилася з талановитим проповідником і місіонарем отцем Єремією Ломницьким. Він спостеріг в дівчині схильність до богопосвяченого життя. Спершу Михайлина склала з дозволу духівника річний обіт чистоти, потім відновила його на три роки. Далі за порадою отця Єремії вона залишила роботу на фабриці, де гамір і суєта не залишали їй простору для молитви і роздумів, і вступила в школу гаптування і мережива.

Михайлина Гордашевська визріла у своєму рішенні стати монахинею. Їй було 22 роки. Вона – вродлива з себе, добре вихована, глибока й виважена, має хист до рукоділля, бачення краси. Михайлина хотіла прислужитися своєму народові. З чинів східного обряду були лише сестри-василіянки, які мали сформовану традицію, однак жили в умовах так званої «клявзури» (затвору). Михайлина Гордашевська вирішила стати «затворницею» і звернулася за благословенням до духівника отця Єремії Ломницького.

Ряса синьої барви
впр. о. Єремія Ломницький, ЧСВВ.

2. Жужель. Монастир з хати «під стріхою».

Незадовго до цих подій отці-василіяни мали місії в селі Жужель (нині – Жужеляни Сокальського району). Село, колись занедбане і вбоге, де майже всі чоловіки страждали через пияцтво, змінилося, відколи в ньому поселився ревний душпастир Кирило Селецький. Про цього священика відомо, що залишився вдівцем з двома малими донечками, яких взяла на виховання його рідна сестра, а сам отець Кирило повністю віддавав себе служінню. «Він був надзвичайно ревним священником, улюбленим і шанованим своїми парафіянами»¹. Отець Кирило запровадив на своїй парафії «Братство тверезости», після двох років його служіння майже пів тисячі чоловіків з села заприсяглися не пити горілки. Окрім того, священник був відомий своїми публікаціями в пресі, де висвітлював теми національного та культурного піднесення галицького села. Саме у відновлений Жужель прибув з місіями у 1891 році інший відомий публіцист і проповідник отець Єремія Ломницький. Обоє душпастирів мали розмову про потребу заснувати жіночий монаший чин у греко-католицькому обряді, який би допоміг отцям піднімати рівень українських парафій, а найбільше – заопікувався би дітьми, які часто були покинуті напризволяще і ніяк не виховувалися. Очевидно, отець Ломницький вже давно мав на увазі Михайлину Гордашевську, як кандидатку до монастиря, і шукав нагоди запропонувати дівчині стати першою монахинею нового чину. Незважаючи на свій авторитет, він не міг самотужки вдатися до заснування монашого згромадження, бо населення тоді неоднозначно сприймало «реформованих» василіян: багато хто вважав, що єзуїти «ополячили» українських монахів. Тому шукав підтримки у не менш шанованого отця Селецького. Згодом домовленість обох священників, які обоє були харизматичними лідерами, вийшла не на користь монахиням, а особливо потерпіла Йосафата Гордашевська.

Ряса синьої барвивсесв.о. прелат Кирило Селецький

Михайлина прийняла пропозицію духівника з острахом: згромадження, яке вона мала б розпочинати, не давало їй ніякої певності. Все, що міг пояснити отець Єремія — лиш те, що в ньому найбільше має потребу бідне населення. Гордашевська трохи подумала і згодилася, увіривши, що Бог кличе її саме до цього завдання. Отець Ломницький відправляє на два місяці Михайлину до польських сестер-феліціянок, аби вона познайомилася з уставом монастиря і способом життя в чернечій спільноті. В основному українські служебниці мали бути схожі на Малих служебниць римо-католицького обряду. Щоб вирізнятися вже зовнішнім виглядом Михайлина з сестрою Анною спроектували і пошили рясу. Вбрання було синьої барви. Облечини дівчини відбулися у Львові в церкві св.Онуфрія. Того ж дня, 24 серпня 1892 року, вона попрощалася з рідними і сіла в електричку до Жужеля. Там стараннями пароха отця Кирила Селецького була зведена невелика хата, яка мала служити першим монастирем сестер служебниць. Ту хату сестра Йосафата (так її звали після постригу) детально описала дев’ять років після того, як вперше ступила на поріг. Очевидно, вона справила на неї сильне враження. «Хата була дерев’яна, покрита соломою, складаючись з чотирьох кімнат, в жодній не було підлоги, лише земля трохи убита й глиною загладжена зверху. Ціле внутрішнє урядження становила одна шафа з простих дощок, стіл і дві лавки досить довгі, все це було даром пані Ковнацької, опікунки села Жужеля. Крім того було вісім ліжок, які складалися у формі ясел, ліжка робив жужельський майстер; чотири камінні горшки; дев’ять глибоких тарелів і дев’ять столових ложок, дар товариства слуг зі Львова»². В такі убогі покої того ж дня поселилося ще семеро дівчат з села – постулянток, які мали пройти формацію, перш, ніж стати монахинями. На свято Успіння освятили хату, де жили сестри. Так у Жужелі відкрився перший жіночий монастир для бідних дівчат.

Ряса синьої барви

Біля першого дому в Жужелі.

3. Перші українські захоронки. Сестри-служебниці як медсестри. Інтриги в монастирі.

Сестри-служебниці жили в Жужелі досить бідно: працювали в селян на полях, пасли корів, та нерідко терпіли голод. На перших порах їжу їм приносили родичі. Більшість дівчат, які постукали в двері жужельського монастиря, не мали освіти і не були навчені якомусь ремеслу. Найбільше селяни потребували лікарів та вчителів. Йосафата купила книжку про цілющість рослин, ходила з сестрами по полях і збирала ці трави. З них робила ліки, які безкоштовно роздавала хворим. Вивчала також інші лікарські книжки, щоб знати, як доглядати за хворими, та навчала цього сестер. Згодом вона здобула фах медсестри, отримавши диплом з відзнакою.

Ряса синьої барви

Свідоцтво з відзнакою Львівської державної медичної школи для виховання медсестер.

У 1894 році в селі Самолуск (тоді Станиславівська область) кинулася епідемія тифу і холери. Чотири служебниці після відповідного вишколу виїхали туди з допомогою. Їх називали «ангелами милосердя». «…Сестри, прийшовши до дому хворого, не тільки мусять зайнятися хворим, але й цілим домом, не раз мусять хліба спекти, і дітей нагодувати, і білизну випрати, і худобу напоїти, а хворі самі, заразилися від хворих…» – згадував парох того села о. Никанор Теодорович³. Служебниці були в Самолуску аж до 1945 року, доки комуністи не закрили всі доми. Першим завданням, яке ставили перед сестрами священники, то було відкриття дитячих садків – «захоронок», бо сільські діти дуже потребували навчання і виховання. Першу захоронку відкрили в Жужелі в одній стодолі. Провадила нею сестра Арсенія – Анна Гордашевська, яка прийшла до Згромадження на рік пізніше за свою молодшу сестру, а тим часом пройшла відповідний курс про дошкільну освіту. Йосафата сама складала програму розвитку у захоронках: розучування дитячих пісень, поезій, ігор та, звичайно, вивчення молитов, катехизму і основ доброї поведінки. «А як конечно потребує та бідна дітвора опіки в той час літніх робіт! Перейдіться тоді по селі, загляньте на кожне обійстя, до хати, то побачите, що робить, чим та як бавиться наша дітвора. По придорожних ровах їх повно, брудних… А скільки шкід по садах, городах, скільки великих пожеж, скільки хворіб, каліцтв на ціле життя. І що з тої дітвори виростає?»⁴ – йдеться у дослідженні сестри Орести Боршовської, яка вивчала історію заснування першої захоронки. Так зародилася дошкільна освіта, яка й нині є пріоритетним завданням сестер-служебниць. У неділі сестра Йосафата збирала також молодь, навчала їх церковного співу та набоженств, читала з ними. Монахині залучали дівчат до прибирання і оздоблення церкви: взимку робили штучні квіти, дбали про церковне вбрання, Йосафата сама шила ризи. Сестри також навчили парафіян Жужеля співати молебен. Звідси він рознісся на всю Галичину і став улюбленим богослужінням. Тим часом сестри навчалися ремеслам: куховарству, гаптуванню тощо. Монастирі сестер-служебниць відкрилися у кількох місцях Галичини, центральний дім звели у Кристинополі (нині Червоноград). Згромадження служебниць розвивалося і приносило все більше користі українському народу.

Криза, яку пережили сестри-служебниці, виникла через непорозуміння засновників: о. Кирило Селецький і о. Єремія Ломницький не могли поділити обов’язки. Від початку, як описує в своїй книзі с. Домініка Славута, вони домовились, що отець-василіянин буде відповідати за богословський і духовний розвиток сестер, а парох – о.Селецький – за їхнє матеріальне забезпечення. Та при першій нагоді парох Жужеля втручався і у внутрішній розпорядок монахинь: відсилав їх працювати на панів, услуговувати панянкам, які навчалися в бурсі, переводив сестер з різних домів, призначав настоятельок. Сестра Йосафата відразу повідомляла про такі дії василіянам. У травні 1902 року митрополит Андрей призначив Йосафату Гордашевську головною настоятелькою, яку сестри обрали більшістю голосів. Однак невдовзі для Йосафати настав період випробувань: деякі сестри почали опиратися її керівництву. Вони набридали листами-наклепами митрополиту, в яких вимагали змінити їм головну настоятельку. Листи, в яких годі було відслідкувати чіткість думок чи арґументів, написані з помилками, свідчили про те, що сестри були малограмотні, а їхній виступ проти Йосафати був необдуманий і кимось накинутий. Окрім того, в опозиції до настоятельки став і призначений їм комісар о. Пеленський. Через два роки, витерпівши очорнення, зневагу, непослух своїх сестер, Йосафата зреклася поста головної настоятельки, щоб врятувати згромадження від чергового розколу.

4. Відкинута своїми. Важко хвора. Відхід до вічності.

Тим часом Згромадження сестер-служебниць Непорочної Діви Марії вийшло за межі Галичини. Перші осідки почали формуватися далеко за океаном, для українських еміґрантів Канади, Бразилії, Сполучених Штатів, Австралії. Сама Йосафата Гордашевська ніколи не була за кордоном. Вона відпроваджувала на місії молодих сестер, яких колись приймала неписьменними, навчивши і піднявши на належний рівень. «Їдь, їдь до Бразилії, Владзю, там будеш могти зробити багато», – підбадьорювала настоятелька. «Для неї апостолят не мав границь»⁵.

Йосафата, зрікшись головного поста, зазнала чимало принижень від своєї намісниці. Нова настоятелька, Василія Мишок, відсилала її в найбідніші монастирі, де, щоб вижити, треба було багато працювати. Найбільшого удару завдало Йосафаті недопущення до складання вічних обітів. У вересні 1907 року тридцять дві сестри склали перші вічні обіти у Згромадженні служебниць. Серед них не було Йосафати та її сестри Арсенії. «Я отримала від Головної Настоятельки капітулу з моїми провинами і помилками, з яких мушу поправитись, заки мене допустять до складання довічних обітів»⁶, – згадувала блаженна Йосафата. Вона і цю несправедливість смиренно стерпіла, однак звідси почалась недуга, яка невдовзі розгорілася в її тілі. Вічні обіти сестри Гордашевські склали тільки через два роки, коли служебниці нарешті оцінили роль Йосафати у житті згромадження і обрали її заступницею головної настоятельки.

«В останніх роках свого життя Сестра Йосафата вела дуже строге життя; вона умертвляла себе в їжі, завжди давала ліпше іншим, а собі вибирала гірше. В ліжку мала дошку з вглибленнями у відступах. Сестра, що жила в тій самій кімнаті, завважила, що часто вночі Сестра Йосафата не могла спати. Дискретно переглянула ліжко й відкрила причину. Сестра Йосафата також носила ланцюжки на бедрах»⁷. У 1914 році Йосафата почала відчувати гострий біль в крижах, і невдовзі могла ходити лише з допомогою палички. Лікарі, не встановивши правильного діагнозу, втратили дорогоцінний час,. Туберкульоз зжирав тіло Йосафати і причиняв страшний біль. Недуга мучила її п’ять років. Вона попросилася вмирати в монастирі в Кристинополі. Весь цей час вона героїчно переносила страждання і ніколи не відмовляла в пораді і розраді, коли сестри приходили до її кімнати. Передбачила, що помре в своє улюблене свято – Благовіщення. «А що маю просити Ісуса для тебе, коли я Його стріну?» – питала в сестри, яка їй прислуговувала в останні ночі. – «Прошу попросити Ісуса, щоб я в монастирі померла». А сестра Йосафата з притиском додала: «І щоб святою стала»⁸.

Ряса синьої барви

Сестри монахині на похороні

5. Дивом врятовані мощі блаженної. Вічний спочинок в Римі.

Поховали першу сестру-служебницю на цвинтарі в Червонограді. Спершу місце вибрали зовсім не вдале: могилу розмивали дощі та витоптували люди. Згодом перепоховали на старому цвинтарі, під час перепоховання монахині впросили лікаря відкрити труну. «Перед нашими очима лежала сестра Йосафата так, як ми її поклали (…) Всі хотіли доторкнутися до Йосафати. Декотрі хапали кусники габіту, інші зернятка вервиці, хрестик вервиці…Всі хотіли пам’ятку улюбленої особи»⁹.

Старий цвинтар совіти закрили у 1945 році. На ньому збиралися будувати дорогу. Служебниці покинули свій дім в Кристинополі, і лише сестра Северіяна Мишок підпільно доглядала могилу Йосафати та похованих поруч сестер, ризикуючи отримати за це десять років Сибіру. Надалі старенькі сестри переказували комусь з молодших, як відшукати могилу сестри Йосафати. Бог готував чудо руками одного лікаря українського походження…

Львівський хірург Іван Кучма покинув рідне місто у 1967-му і жив у Польщі. Якось він з дружиною гостював у Головному домі сестер-служебниць в Римі. У лікарняній каплиці він побачив великий саркофаг. Монахині розповіли, що зберігають там реліквії, взяті з домовини їхньої засновниці Йосафати Гордашевської під час перепоховання у далекому 1921-му. Тоді у серці Івана Кучми зародилося бажання перевезти з Радянського Союзу тлінні останки першої служебниці. Мабуть, йому все це не було чужим ще й тому, що рідна сестра лікаря була настоятелькою цього чину в Польщі.

Місія була дуже важка і небезпечна. Іван Кучма написав листа до генсека Л. Брежнєва з проханням перевезти до Польщі останки … своєї тітки (маминої сестри) Михайлини Гордашевської. Лист хірурга отримав позитивну відповідь. Минуло багато часу, доки родина Кучми скористалася цим дозволом, бо і сам лікар, і його дружина важко захворіли. Окрім того уряд ПНР забороняв виїзди в Україну. З листом від Брежнєва львівські еміґранти перетнули кордон 28 вересня 1982 року і прибули до Львова. Лікар Кучма щодня їздив у Червоноград, домагаючись у місцевих комуністів дозволу розкопати могилу. Ті чинили опір, наче щось підозрюючи. На цвинтар привезли найстаршого місцевого дідуся, який мав дуже добру пам'ять. Запитали, хто похований на тому місці, де мали проводити ексґумацію. Дідусь «пильно простудіював комісію, лікаря Кучму й гроби, і сказав: "Я не знаю". Тоді віце-голова дав наказ копати».¹⁰ Потім старенький підійшов до лікаря і шепнув: «Та тут тільки сестри поховані». Кучма налякався: «Але їм то не кажіть». «А ви думаєте, що я дурний?»¹¹ Проте правду таки викрили: коли виймали останки, у гробі заблистіло металеве розп’яття на хрестику, який носила Йосафата. Дідусь попросив його: зняв шапку, перехрестився і поцілував, не боявшись комуністів. Потім знайшлися і кілька зернят вервиці. «То коралі, що носила померла», – поспішив сказати старенький. Але поблизу розкопок зібрався гурт людей. Хтось вигукнув: «То вервиця». «Віце-голова запитав: "То ваша тета була монахинею?" Лікар недбало відповів: "Я не пам’ятаю"»¹². Але вже була пізно: ексґумацію завершували і владоможці не хотіли зайвих проблем. Іван Кучма повернувся того дня додому з дорогоцінною скринькою в руках.

Ряса синьої барви

Цинкова скринька із тлінними останками с. Йосафати

Вони з дружиною привезли мощі Йосафати до свого будинку у Варшаві. На разі, Кучми мали лише дозвіл доправити скриньку з України в Польщу. До них за лічені дні прилетіла головна настоятелька з Рима Францішка Библів. Вона мала повертатися 15 листопада. Сестра Францішка і лікар Кучма наважилися на ризикований крок: вони вирішили просити на митниці, аби скриньку з мощами оформили, як транзит. Працівниця польської митниці посприяла цьому. Вона була під впливом важливої звістки: помер Брежнєв. У літаку сестра Францішка вручила працівниці аеропорту пачку шоколаду, а та поставила валізку з мощами на підвищенні поряд з монахинею. Отак Францішка поверталася до монастиря не сама, а з найдорогоціннішим скарбом.

Ряса синьої барви

Варшава 12 листопада 1982 р. П. Галина Кучма, с. Анна Проців, п. Іван Кучма, с. Францішка Библів – Генеральна настоятелька та с. Павля Шеремета

25 сестер-служебниць вийшло до аеропорту з рожами в руках. Наступного ранку до монастиря надійшов букет рож з підписом: «Вітаємо М. Йосафату Гордашевську! Твої сестри з США». Мощі блаженної Йосафати Гордашевської до нині зберігаються в Головному Домі Сестер Служебниць в Римі.

27 червня 2001 року вона була проголошена блаженною Папою Іваном Павлом II у Львові.

Ряса синьої барви__________________

¹ Славута Д. Молитва і служіння: біографія Слугині Божої Йосафати Гордашевської. – Торонто, Канада. – 1996. – 174 с. – С. 28

² Славута Д. Молитва і служіння…- С. 34

³ Славута Д. Молитва і служіння… - С. 45

⁴ Буштин М. Особливості соціальної та виховної праці сестер служебниць Непорочної Діви Марії в Україні (1991-2018) /за матеріалами конференції

⁵ Славута Д. Молитва і служіння…С. 118

⁶ Славута Д. Молитва і служіння..С. 110

⁷ Славута Д. Молитва і служіння…С.122

⁸ Славута Д. Молитва і служіння….С. 127-128

⁹ Славута Д. Мандрівка Блаженної Йосафати з Радянської України до Рима. Перевезення її тлінних останків 1982 року. – Львів. «Друк на потребу». – 35 с. – С. 5

¹⁰ Славута Д. Мандрівка Блаженної… - С. 13

¹¹ Так самою. – С. 13

¹² Славута Д. Мандрівка Блаженної…С.15

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/religious_digest/77878/

Следующая новость
Предыдущая новость

Где заказать справку по форме 003 Мінюст затвердив положення про Душпастирську раду з питань релігійної опіки в пенітенціарній системі ккраїни Молоді греко-католики створюють спільноту «Покоління Любомира» Все, что вам нужно для рукоделия УПЦ угледіла в парламенті ще один "антицерковний законопроект"

Публикации