РПЦ і Орвелл: Питання автокефалії Церкви в Україні, як індикатор двоєдумства РПЦ (ч.3.)

28.04.2018 15:50 21

РПЦ і Орвелл: Питання автокефалії Церкви в Україні, як індикатор двоєдумства РПЦ (ч.3.)

Володимир Мельник

Завершення. Частини 1 і 2

9. «Ми вважаємо питання автокефалії геополітичним», але ми... обурені, що це питання хтось розглядає як геополітичне

Як не дивно, але найбільш чесно розкрив справжнє відношенню РПЦ до питання автокефалії Церкви в Україні Патріарх РПЦ Кирил (Гундяєв). Так, в своїй доповіді на Міжнародній конференції «Нове в російсько-українських відносинах: Кримський приклад» в 2002 році, де взагалі багато говорив про геополітичні інтереси Росії, він, зокрема, пояснив: «Чому сьогодні ми однозначно виступаємо проти автокефалії в Україні, одночасно заявляючи, що ми, в принципі, не проти самостійності Церкви на Україні. Чому? З однієї простої причини: серед лідерів-автокефалістів немає жодного друга Росії — одні вороги». Таким чином, причина виключно геополітична, що немає нічого спільного ані з еклезіологією, ані з порятунком, ані з одностайністю або чимось іншим.

Кумедно, що в недавній заяві ВЗЦЗ УПЦ підкреслюється: «Викликає стурбованість те, що надання автокефалії Православній Церкві в Україні розглядається як питання не лише релігії, але й геополітики. Переконані, що сфера релігійного життя не повинна ставати предметом політичних маніпуляцій. Не слід змішувати церковні й політичні, а тим більше геополітичні питання». Саме так. Разом з тим, абсолютно очевидно, що адресатом цієї заяви та стурбованості ієрархів УПЦ є саме їхній керівник, патріарх Московський Кирил.

А вся ситуація нагадує відому байку:

Якось-то Мавпа, в Дзеркалі уздрівши образ свій,
Ведмедя штовх тихцем: “Кумочку мій!
Дивись-но, – каже, – осюди хутчій!
Ото що за мармиза?
Які у неї і кривляння, і стрибки!
Я б задушилася з нудьги,
Якби хоч трішки була схожа на цю мизу.

То, коли ж лукавлять та кажуть неправду наші єрархи: коли сприймають автокефалію Церкви, як геополітичне питання, АБО, коли протестують проти такого сприйняття?


10. «Це безблагодатна єретична псевдо-церква», в... благодатності якої ми ніколи не сумнівалися.

Варто згадати і про те, яка істерія була в РПЦ на адресу РПЦЗ до приєднання до РПЦ. У 90х роках з'являється праця відомого о. Даниїла Сисоєва «Зарубіжна Церква: розкол чи єресь?» і широко розповсюджується на просторах РПЦ. У ній автор стверджує, що «безбожний Карловацький розкол» (тобто, РПЦЗ) НЕ має апостольського спадкоємства і благодаті: «Позаяк в розколі немає благодаті, то і таїнства у зарубіжників не відбуваються», і робить цілком однозначний висновок: «Зарубіжна Церква має риси не тільки розкольницького, але і єретичного збіговиська». Вже згадуваний раніше митр. Агафангел описував РПЦЗ в Одесі вельми барвисто: «Сьогодні НЕ Христос перебуває в "храмі", де служить Пашковський (тобто, єрарх РПЦЗ єп. Агафангел (Пашковський) — В.М.), але сатана з бісами стоять навколо його престолу. Ця лжецерква — прообраз лжецеркви антихриста, де під виглядом священицьких ряс і шат ховається диявол, де під виглядом проповіді проголошується хула на Духа Святого, яка, за словом Христа-Спасителя, "не проститься ані в цьому віці, ані в майбутньому" (Мф . 12:32). "Таїнства" і обряди, що здійснюються там, не мають ніякої благодатної сили, навпаки, вони ведуть до смерті. Беручи участь в цих "таїнствах" і "богослужіннях" люди самі себе відлучають від Церкви і підпадають під прокляття. Не тільки відвідування нечистих (кліриками РПЗЦ) храмів, але будь-який молитовне спілкування з ними є згубним для душі». З боку єрархів і кліриків РПЦ звучать заборони відвідання «капищ карловчан», а самі клірики перехрещують перейшли до них з «Карловацкого розколу».

Пропаганда РПЦ

Втім, не відставала і РПЦЗ. Так в 1996 році Першоєрарх РПЦЗ митр. Віталій (Устинов) в своєму листі описує РПЦ МП: «ця Церква узурпатора церковної влади митрополита Сергія і, звісно, послідовно його наступників. А для нас це Церква лукавство, церква антихриста. [...] Тепер вже на нас лягає священний обов'язок і невід'ємне право також, orbe et urbe, оголосити про безблагодатність Московської Патріархії і вже більше не мати з нею ніякого спілкування». У РПЦЗ РПЦ так само вважають єретичним збіговиськом. На Архиєрейському Соборі РПЦЗ в травні 1998 «карловчани» пропонують свій рецепт подолання розколу: «Що спільного може бути у Російської Зарубіжної Церкви з Московською "патріархією"? Нічого! А отже будь-які "діалоги" або "співбесіди" з МП — це або верх нерозуміння сутності речей, або — зрада правди Божої і Церкви. Тому потрібно чітко усвідомити і офіційно затвердити, що нині РПЦЗ — це не частина Російської Церкви, а єдина законна Російська Церква у всій повноті! [...] А якщо все ж душа болить про російськомовних в Росії, то тільки постійним і твердим викриттям МП, а не заграванням з нею можна врятувати в Росії тих, хто ще шукає порятунку і здатний його прийняти. Скільки ще бід хочуть накликати на наші голови прихильники братання зі злочинною і єретичною МП?». На початку 2000 року єрарх РПЦЗ арх. Берлінський Марк (Арндт) на запитання про об'єднання з РПЦ відповів: «Московська патріархія — державна установа, слухняна раба безбожної держави, керована темними силами [...]. Заклик до об'єднання з терористичною організацією, якою явила себе МП, можна оцінити лише як цинізм і знущання». Клірики РПЦЗ аналогічно забороняють відвідувати храми РПЦ і перехрещують тих, хто перейшов до них з «Червоної церкви».

Чи не правда, дуже знайома і впізнавана риторика. Та ж непримиренність, ті ж звинувачення, ті ж аргументи, та ж впевненість у своїй правоті... А чим все закінчилося? З початком процесу об'єднання єрархи і клірики РПЦ «раптом» стали помічати благодать у своїх опонентів. А незадовго до об'єднання і зовсім стверджують, що «ми ніколи не сумнівалися в благодатність РПЦЗ». Так вчинив і багаторічний викривач «безбожної Карловацькой секти» митр. Агафангел (Савін).

Такий же принцип поширюється і на інші жахання. Так, в 1997 році, в товарних штрих-кодах, що з'явилися митр. Агафангелу, бачилася «печать антихриста»: «Прийняття штрих-коду – печаті антихриста, накладає на нас відповідальність за скоєне. Приймаючи цей код, ми вступаємо в союз з дияволом, беремо на свою душу гріх...». У 2004 році той же єрарх віщає вже про індивідуальні податкові номери (ІПН): «Мені неодноразово доводилося повторювати, повторюю це знову: твердження про те, що прийняття зовнішніх знаків, символів, [...] не може пошкодити православній людині, є найбільшою помилкою і оманою. Через введення ІПН, "ідентифікаційних кодів", православних християн намагаються втягнути в глобалізаційні процеси, що є неприпустимим. Адже всі ці процеси ведуть до стирання вільної особистості». Можна згадати і тиражовані Почаївської Лаври листівки про те, що «з прийняттям кожного електронного документу людина відрікається від Христа, від нього відступає божественна благодать і затьмарюється розум». Тільки зайшла розмова про біометричні паспорти, і тут митр. Агафангел знову тут: «Питання заміни християнського імені на цифровий код стали питаннями життя і смерті... У цьому спостерігається відступ від Бога». Ну що ж, минув час, і єрарх благополучно купує і товари зі штрих-кодом , обзавівся він і біометричним паспортом. Та й навряд чи вже хто згадає про «обранця Цариці небесної»... Ніхто і ніколи з наших єрархів НЕ попросив вибачення за свої слова, за те, що ввів багато тисяч людей в спокусу своїм цинізмом, злобою, агресією, щирим невіглаством або просто помилкою.

То, коли ж лукавлять та кажуть неправду наші єрархи: коли вважають церковну структуру «безбожної псевдо-церквою», АБО, коли стверджують: «ми ніколи не сумнівалися в благодатності наших братів»?

11. Анафема в історії Церкви не є перешкодою, але... анафема в Україні є перешкодою непереборною.

Коли мова заходить про автокефалію в Україні, одним з кліше є відлучення (тобто, анафема) Предстоятеля УПЦ КП патр. Філарета (Денисенка) від Церкви, прийняте на Архиєрейському Соборі РПЦ 18-23 лютого 1997 «навздогін», вже коли митр. Філарет вийшов з РПЦ. Ось і колишня права рука патр. Філарета, митр. Іонафан (Єлецьких) стверджує: «Настав час всім зрозуміти, що автокефалію "анафемам" предстоятелі православних помісних церков не дають!». Що ж, залишаючи за рамками цього тексту питання про [не]правомочність цього відлучення, відзначимо, що кожен, хто хоч трохи знайомий з історією Церкви, знає, що анафема навряд чи коли-небуть була перешкодою в церковному процесі. Найчастіше анафеми просто ігнорувалися. Більш того, саме «анафемам» часто автокефалію і давали. Навіть якось незручно нагадувати про це кандидату богослов'я і члену синодальної богословської комісії УПЦ.

Раніше ми вже наводили приклади анафематствування преподобного Максима Грека, пізніше зарахованого Церквою до лику святих, і приклади сприйняття тією ж РПЦ анафем в Болгарії та Македонії. Можна згадати і про інших анафематствуванних святих. Свят. Іван Златоуст був позбавлений сану, підданий анафемі в 404 році і відправлений на заслання до Кавказу. Анафема згодом була визнана недійсною за відомою формулою: «руйнуємо і знищуємо і як неіснуюче вважаємо». Святий Дмитро Донський також був цілком законно анафематствуваний в 1372 митрополитом Київським Кіпріаном «За тяжкі злочини проти Церкви». Однак в 1988 Помісним Собором РПЦ був зарахований до лику святих навіть без жодної процедури зняття анафеми. Тому, хочемо ми того чи ні, але історія Церкви говорить нам, що і патр. Філарет (Денисенко) одного разу може бути зарахований у лику святих 😉 Та й сам факт проголошення цього відлучення описувався Константинопольською Церквою, як деструктивний акт, а дії РПЦ, як такі, що призводять до глузуванням над Православ'ям: «вона не тільки не вилікувалася методами церковного керівництва (РПЦ – В.М.) цього стражденного народу, але останнім часом проблема лише посилилася і поширилася таким чином, що Православна Церква стала загалом предметом насмішок і знущань», не маючи змоги забезпечити свою єдність, а також спільноту між своїми членами».

А ось набуття автокефалії Болгарської ПЦ власне яскравий приклад того, що саме «анафемі» була дана автокефалія, а теза митр. Іонафана є нічим іншим, ніж wishful thinking – себто прийняття бажаного за дійсне. У 1872 році після утворення Екзархату Болгарії його отці-засновники були позбавлені сану і піддані «вічній анафемі» Собором Константинопольської Матері-Церкви. Від Церкви були відлучені всі єрархи, клірики і миряни без винятку. У вересня 1872 на Соборі в Константинополі це рішення про відлучення і «вічну анафему» підтвердили всі предстоятелі Церков (крім патріарха Єрусалимського). Так відлучення і «вічна анафема» діяли над усіма кліриками і мирянами Болгарського екзархату, включаючи її предстоятеля аж до 1945 року, коли був підписаний «Протокол про ліквідацію існуючої роками аномалії в тілі Святої Православної Церкви». Через пару днів Вселенська Константинопольська патріархія видала томос, в якому благословила «автокефальний устрій і управління Святої Церкви в Болгарії» і вручила його в руки того, хто ще вчора ніс в собі тавро «вічної анафеми» разом зі своєю паствою.

То, коли ж лукавлять та кажуть неправду наші єрархи: коли не сприймають анафеми як щось суттєве АБО, коли стверджують що анафеми є непереборною перешкодою?

Прінуждєніє к міру від патр. Кіріла

12. «Ми абсолютно впевнені, що з ідеї автокефалії нічого не вийде», але... самі мобілізуємо свої можливості, щоб нічого не вийшло.

Тільки була озвучена новина про переговори з Константинополем щодо автокефалії для Церкви в Україні, представники РПЦ і УПЦ наввипередки почали завіряти всіх (і ймовірно, перш за все самі себе), що це не більше, ніж струс повітря. Так, заступник голови ВЗЦЗ УПЦ прот. Микола Данилевич заявив: «Думаю я, що це все закінчиться великим пшиком, як це було багато разів до цього. Буде багато шуму в ЗМІ, і на тому все закінчиться». Тієї ж думки дотримується і голова ВЗЦЗ РПЦ митр. Іларіон (Алфєєв): «Ця ініціатива, незважаючи на весь інформаційний шум, який навколо неї зараз піднято, матиме ту ж долю, що й ініціативи, здійснені в попередні роки». А його замісник, прот. Микола Балашов і зовсім вважає, що Вселенський Патріарх Варфоломій залишить українське звернення без жодного відповіді.

Здавалося б, якщо є впевненість, що «і так нічого не вийде», і «все закінчитися пшиком», то варто просто не звертати на це увагу. Але це, знову ж таки, якщо ця впевненість щира. Насправді ж ми бачимо, що замість спокою і байдужості, в хід йде мобілізація всіх ресурсів. Мало не кожну годину з'являються заяви спікерів і експертів від УПЦ і РПЦ, тон яких від іронічних до категоричних і навіть ультимативних. Те навперебій говорять про фіаско і «жалюгідних потугах», то з'являється докладний розбір Звернення до Патріарха Варфоломія з висновком про те, що воно абсолютно «незграбне» і «недолуге», то з'являється інформація про дзвінок Путіна Патріарху Варфоломію, то заяви – чи то з надією, чи то з вимогою – що патр. Варфоломій не посміє дати автокефалію. То погрози прокуратурою, то обіцянки кровопролиття і навіть нової «Варфоломіївської ночі». І вся ця мобілізація та енергія заради незначного «пшику». Забавно.

То, коли ж лукавлять та кажуть неправду наші єрархи: коли вважають переговори про автокефалію нікчемним пшиком, не вартим уваги, АБО, коли мобілізують всілякі ресурси на критику цих переговорів?

13. Ми молимося...

Ми молимося про те, щоб всі дії відбувалися з волі Божої: «нехай буде воля Твоя». У питанні російсько-української війни священноначалля УПЦ і багато єрархів воліють не займати жодних сторін, все відсилаючи на волю Божу, просто «молитися за мир» (на відміну від німецько-радянської війни 1941-45, де єрархи РПЦ молилися про перемогу саме радянського зброї, жертвували на покупку зброї і до того ж закликали і паству). Цікаво чи так само вони воліють НЕ займати сторону в питанні автокефалії, віддаючи все в тій же мірі на волю Божу, закликаючи до того свою паству? Проповідують, наприклад: «нехай буде воля Божа! Якщо завгодно — нехай буде автокефалія, і ми цю волю Божу приймемо, а якщо ні — значить воля Божа в тому, щоб поки їй не було. Обидва розвитка подій ми приймаємо нічого всупереч не кажучи»? Звернення ВЗЦЗ УПЦ в цьому сенсі оптимістично, в ньому саме цей заклик «перебувати в молитвах й не забувати, що доля Церкви цілком і повністю знаходиться в руках Божих». Сподіваюся, що наші єрархи і надалі уникатимуть спокуси вказати Богу на те, що саме Він повинен зробити.

PS.

Що ж, герої Орвелла жили в іншому світі — НЕ нашому. Але створюється враження, що єрархи наші не усвідомлюють, що давно вже живуть в інформаційну епоху (навіть, якщо вона вже “постінформаційна”), де колись сказані слова і обіцянки не зникають безслідно. Можливо саме тому, втратили і відчуття реальності, і здорове почуття самоіронії. Доходить і зовсім до смішного, коли єрархи, ніби діти, починають ображатися на цитування їх самих.

Розглянувши деякі ключові тези щодо питання автокефалії, можна побачити, що щирість і послідовність зовсім не є сильною стороною єрархів РПЦ і УПЦ. На жаль... Але й на щастя! Справа в тім, що за традицією у нас ніколи не йдеться про зміну ставлення, і зовсім неважливо наскільки категоричним воно було – чи то ставлення до «безблагодатності церкви», анафеми, або штрих-кодів. Просто завжди стає «відомо всім раптом й одразу», що те, чим безапеляційно лякали ще вчора, сьогодні виявляється нешкідливим або навіть позитивним. Будемо сподіватися, що так станеться і в разі дарування автокефалії Української Церкви і ми почуємо, що «ми ніколи не сумнівалися в благодатністі наших братів з Київського Патріархату». Це і є позитивна сторона цинізму, описаного у Орвелла:

«На шостий день Тижня ненависті, після маніфестацій, промов, криків, співу, гасел, транспарантів, фільмів, воскових опудал, барабанного дробу, вереску труб, маршового тупоту, брязкоту танкових гусениць, реву ескадрилій і гарматної стрілянини, коли той великий оргазм у тремтячому припадку перейшов до своєї кульмінації і та загальна ненависть до Євразії закипіла до такого рівня, що якщо би ця юрба могла загарбати до своїх рук тих дві тисячі Євразійських військових злочинців, яких треба було публічно повісити в останній день заходів, вона б неодмінно розірвала їх на шматки – і саме цієї миті було проголошено, що Океанія з Євразією не воює. Війна йде з Остазією. Євразія – союзник. Ні про яку зміну, звісно, й мови не було. Просто стало відомо — раптом і всюди разом, — що ворог – Остазія, а не Євразія. Коли це сталося, Вінстон саме брав участь в демонстрації на одній з центральних площ Лондона. Був уже вечір, і усі ті мертвотно-бліді білі обличчя та вогненно яскраво-червоні прапори – усе це похмурою, огидною грозою палало у світлі прожекторів. На площі стояло кілька тисяч чоловік, серед них — приблизно тисяча школярів, однією групою, в формі розвідників. З затягнутою кумачем трибуни виступав оратор з Внутрішньої Партії — худий чоловічок з надзвичайно довгими руками і великою плішивою головою, на якій майоріли окремі м'які прядки волосся. Скрючившись від ненависті, карлик однією рукою душив за шию мікрофон, а інша — величезна на кістлявому зап'ясті — загрозливо загрібала повітря над головою. Металевий голос з репродукторів гримів про нескінченні звірства, криваві різанини, депортації, пограбування, зґвалтування, катування ув’язнених, бомбування мирного населення, пропагандистські вигадки, нахабну агресію, віроломно розірвані угоди. Слухаючи його, через хвилину не повірити, а через дві геть не сказитися було майже неможливо. Раз у раз шалена лють тієї юрби бурхливо скипала і той голос промовця потопав у дикому, звіроподібному ревінні, що здіймалося некеровано та невтримно з тисяч горлянок. Лютіше за всіх кричали школярі. Промова тривала вже хвилин двадцять, аж раптом на трибуну вибіг кур'єр і підсунув оратору папірець. Той розгорнув його та прочитав, не спиняючи власної промови. Нічого не змінилося у його голосі або манері поведінки, або у змісті промови, але зненацька імена стали іншими. Без жодних слів по натовпу прокотилася хвиля розуміння. Воюємо з Остазією! Наступної миті виникла гігантська метушня. Всі плакати і транспаранти на площі були неправильними! На переважній більшості з них цілком неправильні обличчя! Шкідництво! Це усе справа рук агентів Гольдштейна! Була бурхлива інтерлюдія: зі стін зривали плакати, рвали на шматки і топтали транспаранти. Розвідники виявили ну просто таки надзвичайні дива спритності, піднімаючись по дахах і зрізуючи гасла, що тріпотіли між димоходами. Через дві-три хвилини все було скінчено. Оратор, ще тримав за горло мікрофон, неухильно продовжував промову, сутулячись і загрібаючи повітря. Ще хвилина — і натовп знову вибухнув первісними криками злоби. Ненависть продовжувалася точнісінько так само як і до того — лише предмет став іншим. Заднім числом Вінстон був вражений, як оратор перемкнувся з одного курсу на зовсім інший фактично посередині речення, не лише без будь-якої зупинки, але й навіть не порушивши синтаксису».

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/analytic/70965/

Следующая новость
Предыдущая новость

Самый большой выбор напольных покрытий со скидками Крещенский сочельник Широкий выбор запчастей для мотоблоков Купить фотообои по лучшей цене Играть на лучшие игральных автоматах 777 на сайте онлайн казино Azino 777

Публикации