Реформація по-українськи. Частина 5

19.03.2018 20:43 15

5-тий діалог із циклу "Реформація по-українськи". ("Самовизначення" філософсько-релігієзнавчі діалоги - "Реформація - 500 років для розвитку глобального людства - актуальність для сучасної України") на ТБ-7 продакшн. Спілкувались із Пастором Калюжним Анатолієм Івановичем (Голова ради Собору незалежних Євангельських церков України, головний Пастор Незалежної Церкви Євангельських Християн "Нове життя", керівник культурно-просвітницького центру).
Пастор Анатолій Іванович Калюжний - надзвичайно цікавий співбесідник. Саме тому, що йому є про що сказати стосовно громадянського самовизначення українських протестантів в епіцентрі дійсності сучасної України. Його церква, очевидно і завдяки свідомій позиції та життєвому прикладу Пастора, в особі багатьох вірян активно включена в найгарячіші сучасні події, які формують наше майбутнє . На Майдані зими 2013-2014 саме намет цієї церкви - молитовний міжконфесійний намет - стояв ліворуч від сцени. Віряни церкви займають найактивнішу позицію і як свідомі відповідальні християни та громадяни своєї земної Батьківщини беруть на себе відповідальність за сьогодні та будують завтра нашого Українського дому.
Незважаючи на свою зайнятість, Анатолій Іванович погодився на розмову. Мала честь почути, і, сподіваюсь, продемонструвати глядачам, світогляд та життєву позицію відповідальної перед Богом, родиною, паствою персони - самовизначеної в особистому та суспільному плані на релігійному та громадянському рівні.

Розмовляли 7 вересня 2017

1. Самовизначення:

АК - Людина, раб Божий, Божий слуга, батько, чоловік.

ОГ – У Ваших ідентичностях я не почула ідентичності «громадянин»?

АК – Тому, що як батько, чоловік, людина, яка живе на цій землі, я мушу бути й громадянином.

ОГ – Тобто маєте обов’язки як батько, чоловік, людина і перед земною Батьківщиною?

АК – Безумовно, але в основі такого розуміння лежать навіть не загальнолюдські принципи, а вічні, Біблійні. І якщо я українець – то я патріот України. Якщо я американець – то патріот Америки. Я - українець. Бог мені дав право народитись на цій землі, бути в цей час тут і бути українцем. І це не випадково. Тому я люблю свою землю, поважаю. Я ідентичний з нею.

2. Міжконфесійний намет на Майдані 2013-2014

ОГ – Я знаю, що позиція Вашої церкви, а очевидно на неї впливає і позиція пастора, є громадськи-активною. Маю приємність з Вами спілкуватись, бо коли ми під час Майдану (зими 2013-14) аналізували, як себе поводять церкви, як взагалі релігійні суб’єкти себе поводять в епіцентрі дійсності, коли події надактивно впливають на суспільство, то побачили, що вже на третій день Майдану з’явився молитовний міжконфесійний намет. І цей намет якимось чином пов’язаний з Вашою церквою?

АК – Так. Ми взагалі-вже були тут в перший день, коли ще тільки почався мітинг під Українським домом. Бо розуміли як і куди все рухається. І, якщо відверто, то я ще був учасником Майдану 2004 року. Тоді я разом з декільками лідерами церков провів велику, цікаву, але дуже ризиковану в тих умовах, пресконференцію за три дні до другого туру. Тож після того, як прийшов до влади Янукович, а ми розуміли, що відбувається в суспільстві, ми страждали. І ми вимолили духовне пробудження. Бо багато віруючих, які бачили, що відбувається, як пригнічується особистість, як домінують ось ці кримінальні сили – розуміли, куди йдемо. І тому, ще Майдану не було, а ми вже кожне служіння співали: «Боже великий Єдиний, нам Україну храни!». І закінчували служби спільною молитвою за Україну, за її майбутнє, за наших дітей. Тож ми були психологічно готові. І коли ставався якийсь натяк на напружені моменти – теж були тут. Більше того. Я багато подорожую світом і спілкуюсь з різними людьми, зокрема як член Європейського Євангельського Аллянсу контактую з різними релігійними структурами за кордоном. І неодноразово звертався з проханням допомогти, впливати, щось робити, аби стримати те, що неминуче насувалось. Я добре розумів небезпеку, адже пам’ятаю радянські часи. Тоді 15 років був у підпіллі. І знаю, що то таке , коли є тиск на церкву і домінування диктаторських режимів. Тому для мене це все було прогнозовано. Я і церква були налаштовані, щоб рухатись разом з громадою.

ОГ – Тобто не кожен суспільний устрій задовольняє церкву, бо в певному суспільному устрої християни не мають можливості бути гідними служителями Христу?

АК – Так. Ми підкоряємось Біблії і біблійним принципам. Уявіть собі, якщо закони держави протирічать біблійним принципам – а ми віддаємо перевагу Біблії. Так було в радянські часи. Чому я служив у підпіллі? Бо біблійні принципи були іншими, ніж ті принципи, які нам пропонувала держава. Довелось іти в підпілля. Коли нас душили і обмежували наші свободи, якщо це свободи, обґрунтовані Біблією, я обирав Біблію. Те ж саме відбулось і тут. Ми відчували, куди рухається суспільство, і бачили, що це надовго. Я спілкувався з людьми з Донецька, з прихильниками Партії Регіонів, а вони казали - «ми прийшли назавжди».

ОГ – Тобто вважали, що окупували владу повністю?

АК – Більше того, в церкві у нас більше тисячі людей. І у багатьох віджимали бізнес, забирали справу життя. І я все це знаю. Я спостерігав, куди воно все йде. Наприклад: одна громада в Західній Україні створили свій бізнес – збирають чорницю і відправляють її на Захід. Та ось їм, коли прийшов до влади Янукович, висунули умову – затаможувати товар потрібно тільки в Херсонській області. Вони їдуть із західної України в Херсонську область, де з них вимагають хабар у 5 тис.євро за машину. І віруюча людина дивується: «Як? Що? За що?», а їм відповідають – «ми собі беремо лише 100 євро за машину, а решта йде до Києва». І це реальні факти. Тож ми розуміли, що це злочинний режим, який потрібно з Божою допомогою якимось чином усунути від влади.

ОГ – Бо так далі неможна, адже це суперечить гідності життя людини.

АК – Абсолютно. І я дуже ретельно спостерігаю за тим, що відбувається в Росії. Оскільки свого часу у мене були проблеми з КДБ, то коли Путін став при владі, я розумів, - нічого доброго не варто чекати від людини з КДБ. Бо ці люди не мають ні сумління, ні совісті, ні Божого страху – нічого. І в мене багато знайомих віруючих в Росії. То я їм казав – «нічого хорошого з того не буде». А вони були в захваті, і відповідали: «в тебе просто комплекс, ти не можеш їх пробачити». Але час показав. Я спостерігав, які там закони приймались і приймаються, як Путін узурпував владу після великого духовного пробудження, яке започатковувалось в часи Єльцина. Я розумів, що те ж саме буде тут. І ми бачили куди все йде, ми пам’ятаємо, які закони приймались в січні 2014 року. Тож ми були готові.

ОГ – Нам вдалось уникнути цієї ситуації, правда ж?

АК – Так, нам вдалося. Але я як віруюча людина хочу підкреслити – лише з Божою допомогою. Ми не мали жодного шансу на перемогу. Бо на боці противника була армія, міліція, преса – абсолютно все. А ми, з позиції влади - ніхто і ніщо. І те, що ми отримали перемогу – це Божий подарунок нам. Ціну ми заплатили велику. Та без Бога можна було покласти тут десятки тисяч людей, і потім ще сотні тисяч загнати у в’язниці, але нічого не мати. Тому вся слава належить Богу за те, що ми маємо. Ми здолали ось цю темну страшну навалу, яка прийшла до нас в образі Партії регіонів.

3. Досвід християнського служіння за радянського тоталітарного режиму.

ОГ – Уникли узурпації України антигуманною владою кримінального олігархату. У мене тоді ще одне прохання. Ви згадали про Ваш досвід перебування в підпіллі за радянської доби. Розкажіть про це.

АК – Усе почалось з раннього дитинства. Мій батько був протестантським священнослужителем – баптист. Мав 12 дітей. Я був 10-тим. 9-ть хлопців, один з яких помер. І ось 1961 рік. Комуністична партія визначає ідеологічний курс на майбутнє. Та якщо Сталін боровся по-своєму – відверті репресії, ув’язнення, Гулаг-, то Хрущов змінив підхід: видав такі інструктивні листи, щоб забороняти дітей водити до церкви. Тож я зростав у ситуації, коли не можна було привести дитину до церкви. А це - велика проблема для християн. І церкви почали організовувати своєрідні недільні школи вдома. Пригадую, коли мені було 12-13 років, мені у такій домашній недільній школі вже доводилось навчати майже моїх однолітків. Бо якщо прийде перевірка, і побачать там дорослого – гарантоване ув’язнення. Але якщо там будуть лише діти і я, може на рік старший, – то це просто діти граються. Ось так почалась моя робота з дітьми.

Загалом з першого дня школи я відчув на собі тиск радянської ідеології. Бо класному керівнику було сказано: це ще один баптист, в ньому треба знищити ту віру. І вони винищували дуже брутально. Я пішов в музичне училище – і там поставили умову: або освіта – або церква. Багато пригод, пов’язаних з армією. Після армії я пішов в Університет, бо дуже хотів вивчати філософію. І теж мені не дали можливості це робити, бо не був комсомольцем. Але я дуже активно працював. Працював із західними місіями: слов’янська місія Швеції, Норвезька, Канадійська (відкриті двері), яка завозила сюди духовну літературу – в основному Біблію та Новий Заповіт. Потім я організував видрук духовної літератури. Спершу в Естонії, пізніше в Україні. Ви не повірите, де ми ту духовну літературу друкували – навпроти ЦК Компартії України. Там є спілка письменників України. В підвальчику спілки був майстер з переплітання книг Жора, а сантехніком працював віруючий брат. Ми домовились і разом працювали. Дуже багато друкували. Нас шукали по всій Україні. А ми це під носом у них робили, і нас не могли спіймати. Бог нас просто зберіг.

ОГ – Людина, що знаходиться під таким пресингом, але людина визначена, знаходить спосіб переламати ситуацію. Знаходить спосіб змінити ситуацію в бік, в якому буде комфортно жити і іншим. Якби це була сприятлива ситуація, то, можливо, й не було б такого загартування характеру. Мені здається, що це вплинуло на активність протестантів в усякому разі. І тому й зараз ми бачимо багато протестантів серед активних громадян.

4. Проблема позиції самовилучення віруючих із суспільної дійсності.

АК – Проблема протестантів в тому, що для нас суспільство, всі громадські справи були дуже далекими. Бо ми відчували тут себе чужими в буквальному розумінні. Ми нікому не потрібні, нас ганьбили, ганьбили і ганьбили. І тому в багатьох протестантів до цього часу є така проблема закритості – «це не моє». Ось як православні йдуть в монастирі і кажуть – «там я досягаю святості», так і протестанти – «я з Богом, я шукаю святості з Богом, а все, що відбувається в суспільстві – це не моя проблема, а проблема цього світу». Я вважаю, що це величезна проблема віруючих людей. Православні ідуть у свої монастирі, а протестанти шукають свої «монастирі». Це називається – «пацифізм». Відстороненість від всього того, що відбувається.

Бог дуже добре попрацював над моєю свідомістю для того, щоб я зрозумів, що на цій землі, серед цих людей, у цій країні, де я мешкаю – у мене є своя місія. І я можу бути під впливом суспільства, або ж я можу впливати на суспільство. Та якщо в мене є внутрішній потужний стрижень – те, що я знаю Бога, знаю, чому я тут на землі, знаю, чого Бог чекає від мене – тоді я знаю, що говорити людям, як діяти. І тоді все змінюється.

ОГ – Людська воля, яка опирається на віру в Бога. Воля, яка опирається на Божественне благословення, я б так сказала.

АК – І на віру. Люди живуть керуючись різною мотивацією. Дехто живе, керуючись приватною мотивацією: «я живу задля того, щоб заробити кошти, підняти дітей, побудувати собі будинок – добробут» - ось для цього. А хтось вимірює категоріями громадянськими – для того, щоб Україна розвинулась тощо. Але ми мислимо вічними принципами. Я хочу, щоб люди були чесними, богобійними, посвяченими Богу, щоб вони могли жити вічно, щоб вони були з Богом. І тоді, коли люди будуть ходити перед Богом і з Богом ось тут (у свідомості, в серці), то і суспільство буде іншим. Тому що Ісус каже: «Ви – світло для світу, ви сіль землі». А якщо сіль втрачає свою силу - вона вже ні для чого не годиться. Так само і ми, християни, ми виконуємо на цій землі певну місію. І ми повинні це робити. Якщо ми не будемо цього робити – то суспільство буде загнивати і матимемо відповідні проблеми.

ОГ – Тобто персональна відповідальність християн в тому числі і за якість суспільства в якому вони живуть?

АК – Так. І це те, на що я надихаю своїх прихожан. Щоб люди йшли в світ, а не ховались від світу, і щоб несли біблійні принципи туди, де вони працюють, де вони живуть, де вони просто спілкуються та щоденно перебувають. Несіть ці принципи в суспільство і змінюйте його.

ОГ – «Ви світло світу і сіль землі».

АК – Так. Ось Європа стала Європою тоді, коли в Європу принесене було живе Слово Боже. Коли той же Лютер взяв принципи Божі за життєву основу. Він - монах, що шукав так святості. Але збагнув, що все просто – треба йти до людей, треба служити людям. Розказав про це іншим. Європа змінилась. Америка. Подивіться – всі країни, які є економічно стабільними, соціально здоровими – вони в основі мають протестантизм.

Ось в чому суть Євангелія? Якщо з історичним плином люди звикають і потрохи намагаються церкву, віру обмежити якоюсь сталою традицією, обрядом, формою, то Євангеліє має властивість відроджуватись. І Блага звістка завжди жива. Бо людям потрібен не традиційний Бог, а живий Бог, живі стосунки з Богом. І тому, коли ми уважно подивимось на історію церкви, то побачимо, що кожного разу, коли церква кудись затягується владою, суспільством, то вона потроху лібералізується. Але потім збурюється жива хвиля. І знову відбувається поступовий процес затихання. А потім - нове духовне збурення. Тому я переконаний, що якщо зараз протестанти будуть дуже ліберальними і пасивними, то буде і четверта, п’ята, шоста хвиля. Бо всередині християнства є життя, є живий Бог. І християнство це не є «традиція-обряд-літургія». Це – більше. Це стосунки людини з Богом. Але про це мало хто думає. Багато хто вдовольняється обрядовим рівнем: поставив свічку, помолився, відвідав службу - і ніби цього досить. Ні. Християнство – це стосунки з Богом. Потрібно чути Бога, розуміти Бога, покорятись Богу, служити Богу. Треба прославити Бога на цій землі. І це - жива взаємодія людини з Богом через віру, через Біблію – яку ми читаємо і через яку Бог до нас говорить, і через Духа Святого, який веде нас.

5. Сила молитви.

ОГ – Дуже Вам вдячна за прекрасний аналіз ситуації. Ви говорили про те, що і сьогодні є християнські громади, які відсторонюються від суспільства, дистанціюються. Є ті, яких ми бачимо, за якими ми спостерігаємо, бо вони активно впливають на суспільну дійсність. А є ті, які майже повністю дистанціювались і відійшли від суспільної дійсності, ніби їх це не стосується. Але якщо у іншому ракурсі подивитись: на Майдані був Ваш міжконфесійний молитовний намет і намет греко-католиків. І Ваш міжконфесійний намет також задавав регламент. Я думаю, що в тому, що відбувалось на Майдані – наприклад, щогодинні молитви на Майдані – це була також Ваша заслуга. Красномовна фотокартка майданівської молитви– коли всі майданівці моляться разом. І ми бачимо, що якщо дивитись узагальнено на цю молитву – то це швидше рівень протестантської молитви.

АКМолитва – це як послання до Бога, лист до Бога. Можна молитись «Отче наш». Але Бог хоче чути мій біль, мої бажання, мій страх, мої сумніви, мою віру. І тому треба донести до Бога те, що тебе турбує і хвилює. Щодо молитви на Майдані та нашого молитовного намету, то маємо багато цікавих свідчень про надзвичайні речі, подібні до чуда. Є група людей, які свідчили: ось люди годинами моляться, втомлюються, припиняють молитву, щоб попити чай… І час цієї перерви когось вбивають. Вони налякані починають знову молитись – все затихає. Тільки зупинились – знову якесь нещастя. Сила молитви.

Я пам’ятаю як 18 лютого вночі... А перед цим я був на Громадському телебаченні. Бо Данило Яневський, який чергував в ефірі і побачив, що почали вбивати масово людей, закликав: -« хтось із священнослужителів підійдіть, поясніть, бо я не розумію, що відбувається» - він сам був наляканий. Я почув – і пішов. Ось ми почали з спілкуватись. Він питає: «Подивіться, що робиться. Де Бог?» - а я йому кажу: «Три дні і три ночі – і все заспокоїться». Я не знаю, чому я йому так сказав.

ОГ – Ісус Христос теж хресною дорогою пройшов. І ми про це знаємо.

АК – Так, і ми пройшли.

Потім пізніше Данило Яневський мене питав: «звідки ти знав?». Але тоді в ефірі він мені задає провокаційне питання: «Будь-ласка, скажіть людям, іти зараз на Майдан чи ні?». Як я маю діяти в цій ситуації? Я, як пастор, якщо зараз скажу людям – «ідіть на Майдан» - а там вбивають... А якщо я скажу: «ні, не йдіть» - то що буде далі? Але Бог мені дав таке розуміння, щоб я відповів: «Якщо Ви відчуваєте, що Ви маєте бути вдома – сидіть вдома і моліться. Якщо ж Ви відчуваєте, що повинні бути на Майдані – ідіть на Майдан, але теж моліться. Тільки з Богом».

Координатором цього міжконфесійного намету була моя донька. А два мої сини там вночі чергували. І от я повертаюсь за півгодини після інтерв’ю додому, а мої обидва сини (20 і 26 років) одягнені стоять у дверях, а дружина їх не пускає. Питаю: «Хлопці, куди?» А вони відповідають: «На Майдан». Я кажу: «Там вбивають». А вони: «Тато, коли ти був щирий, коли казав в інтерв’ю – «якщо відчуваєте, що маєте бути там – то ідіть»?- Ми відчуваємо, що маємо бути там зараз». І ось ця ситуація розгортається в іншому ракурсі. Бо одна справа, коли ти говориш щось на телебаченні, але інша справа, коли ось твої діти, і ти розумієш, що це таке. І я їм кажу: «Добре, тоді будемо разом». І ось в цю ніч (з 18 на 19-те лютого) там було дуже мало людей. Там не було депутатів. Лише невеличка жменька. А нас було може 20-30. Ми не кидали каміння. Ми просто стояли і молились без перестанку. І ми бачили, коли ця беркутівська навала підходила уже до сцени… Але ми молились не перестаючи. І ось зранку вже приїхала підмога зі Львову. Ми це все переживали. І там був Бог. І той перелом, який тоді вночі трапився (ми пережили його разом з усіма), – це було від Бога. І це зробив Бог.

Несподіваний перелом ситуації, схожий на історію з Біблії, коли Бог посіяв страх у серцях ворогів, поки ті, на кого вони нападали, молились… Те саме відбулось і тут. Бог посіяв страх в серцях цих беркутівців. Вони йшли озброєні, в повній амуніції. Та раптом щось відбулось всередині – і вони почали відступати. І я бачив цей перелом. Тож я знаю, що це Бог подарував нам цю перемогу. І ми переживали цей перелом разом з іншими. Хтось кидав каміння, хтось молився, хтось наливав чай.

До речі, ми ж на Майдані не просто молились разом з людьми. Ми дуже багато роздавали Біблій, Нових Завітів. Люди потребували духовної поживи і Слова Божого. Я бачив і обпалених, і пробитих. Були дні, коли ми роздавали по 5 тисяч Нових Завітів та Біблій за добу. А це і моральна підтримка. Бо кожна літера, речення Біблії – це сила, це віра.

6. Діяльне віровчення.

ОГ – Діяльне віровчення. Тобто дією, Вашою присутністю віровчення і висловлюється. Бо висловлювання має різні форми.

АК – Віра без діл мертва. То ж якщо я кажу, що я вірю в Бога, але водночас я пасивний - до Вас, до світу, до суспільства, до людей довкола; але дуже зосереджений на собі чи своїх переживаннях – то це не віра. Тому, якщо ти маєш справжню віру, то ця віра обов’язково буде спрямована на дійсність і буде активна. Ісус Христос (а ми Його послідовники) навіщо прийшов? Послужити і віддати своє життя за ближніх. І він це зробив досконало. І показав нам – якщо ти хочеш прожити життя по-справжньому – служи людям, будь активним, віддавай все, що ти маєш, а коли треба, то й життя.

7. Включеність церкви в сучасну дійсність України

А) Свідчення правди, молитовне та діяльне служіння.

ОГ – Дякую. Анатолію Івановичу, а після Майдану як Ваша церква включилась в сучасний перебіг подій?

АК – Після Майдан, ще в березні 2014 я поїхав до Америки, бо там було багато людей, які вболівали за нас. А тут ніби трошки відпустило. Ще Кримські події не відчувались гостро. І я провів цілий ряд зустрічей – молитовних віче, де розказував, що тут відбувалось і як це було. Бо у зв’язку з різноджерельною інформацією, яка до них доходила, вони не розуміли, що у нас насправді відбувалось. Тому треба було просто принести правду.

А коли повернувся назад, я особисто закликав своїх друзів на Донбасі, щоб вони почали молитви. І ось Сергій Косяк і його команда – це мої друзі. І я їх надихав робити те, що ми тут – молитись. І ми їх підтримували настільки, наскільки це можливо.

Коли вже події дуже загострились, чимало людей з нашої церкви пішли захищати Україну як добровольці. Наприклад, Каптило Мирослав. У нього п’ятеро дітей. Троє з них – сироти, яких вони адаптували (усиновили). Він ще був на Майдані, де дуже активно працював, служив, потім потрапив у Правий Сектор. І я намагався якось забрати його з передової, бо ж п’ятеро дітей. Але його неможливо було зупинити: «Заради дітей я повинен бути там». Що зробив з ним Бог? Він був на Майдані в ці критичні моменти з 18 лютого. Куля снайпера потрапляє в його друга. Він повертає обличчя, щоб подивитись, що з його другом, який падає, і в цей момент снайпер стріляє в нього… оскільки голова була повернута – куля чіпляє його по носі, дряпає лоба і летить геть. Він весь у крові. Але таке враження, що Бог його в той момент повернув. Смерть лише торкнулась. Я його відправив у Західну Україну на реабілітацію. Але через два тижні він повертається, каже: «я не можу так»,- і йде добровольцем у батальйон Донбас. Потрапляє в Іловайське оточення. Дружина зателефонувала і розповіла. А у нашій церкві з першого дня війни вже півтора десятка людей на фронті. І ми за них молились. За нього теж починаємо молитись. І ось, коли вони тим «коридором» виходили з Іловайська: спочатку танк, бронетранспортер. А вони їхали треті чи четверті. І всі в тому пікапі молились. Танк пробили, бронетранспортер… - а вони пройшли. Та потрапили в полон до російських військових. І він пролежав на землі зі зв’язаними руками всю ніч. Молився. Якось йому вдалось подзвонити дружині, що він в полоні. Знову ми всі молились. Зранку їхало авто червоного хреста. Зупинились. Їх там було багато. Та якимось чином сімох з тих, хто лежав на землі, забрали. І вже за півдня його повернули на вільну територію України. Він телефонує і каже: «це диво. Я вже вільний в Україні».

Б) Волонтерська допомога на фронт, у шпиталі, населенню прифронтових зон. Реабілітаційна робота.

Ось що ми робимо зараз. Мій старший брат мешкає в Америці (хвиля міграції протестантів у 90-х). А його син – військовий у США. Він, що особливо було актуально на початку війни, коли наша армія була гола і боса, збирав і пересилав нам посилки з камуфляжною формою, кевларовими шоломами, бронежилетами – а ми то передавали безпосередньо на передову нашим хлопцям. Також ми створювали капеланський рух.

Потім побачили, що цього замало. І зробили в Станиці Луганській (поруч з фронтом, 5 км. від кордону з Росією) такий наш підрозділ: молитовний намет, духовна допомога, волонтерський гуманітарний центр з одягом і продуктами.

ОГ – А реабілітацією наших хлопців Ви так само займаєтесь?

АК – Ось цей Мирослав, який повернувся після полону, сьогодні очолює в нас Реабілітаційний центр для бійців. В Києві є офіс, до якого звертається досить багато хлопців.

Але це ще не все. Крім реабілітації тих, хто повертається з фронту, ми зосередились на медичній допомозі. Я знайшов в Америці одну організацію, яка займається поширенням уживаної медичної техніки і обладнання. У Вашингтоні є наші українців, які з того боку допомагали, а ми - з українського боку. Приїхали фахівці у Дніпровський військовий шпиталь. Він тоді був у жалюгідному стані – голі стіни, все занедбано, обладнання ніяке. Ми привезли американку, яка проаналізувала, який там персонал, обладнання, чого там не вистачає, які є потреби і що можна поставити. Скомплектували контейнер обладнання. Перший контейнер десь був на 500 тисяч доларів. І там було не будь-що. Я особисто був присутній, коли ми привезли цей контейнер. А тоді туди в шпиталь везли сотні наших поранених бійців. Це обладнання давали безкоштовно, але треба було платити за транспорт. І я шукав цих американців, які допомагали нам оплатити логістику і транспортні витрати. Потім ми привезли подібний контейнер в шпиталь Мечникова (на 700 тис.дол.). Тепер доводиться слідкувати, щоб воно звідти нікуди не ділось. І пізніше – привезли ще один контейнер в опіковий центр в Дніпро. Ми були в Києві, спілкувались у військовому шпиталі тут. Але тут все більш-менш є. А в Дніпрі, куди величезний потік наших поранених хлопців потрапляв – потрібно було більше.

Маємо ще один задум – відкривати шпиталі в прифронтовій зоні ближче до передової, до фронту. І ці шпиталі не лише для наших захисників, але і для місцевих, бо там важка ситуація з медичним забезпеченням. Тож це ще одна наша справа – населення прифронтових зон.

8. Церква як дієвий чинник майбутнього України сьогодні.

Маємо дуже багато справ сьогодні, бо це життя. І Церква має діяти не лише на передовій, але і тут у Києві, і в цілій Україні. Ми бачимо, що політична ситуація нестабільна. Є багато проблем і сфер, до яких треба докладати зусилля, щоб ситуація покращувалась. Моє побажання – щоб всі християни, які тільки вірять в живого Бога, не були пасивні.

Є ще багато тем, про які ми не встигли сказати. Волонтерство, капеланський рух, багато інших речей, якими повинна церква турбуватись. Як церкві діяти сьогодні? Як діяти людині – порядній, богобійній, морально цілісній в цей час, з цією владою в цих обставинах? Сподіваюсь, і ці теми ще проговоримо.

ОГ - Щодо поліконфесійності сучасної України: Як у Біблії одне Слово Боже виражене різними книгами, то я думаю, що і християни можуть сьогодні бути одним живим Божим Словом, хоча і висловленим різними конфесіями, які це слово артикулюють кожен у свій спосіб.

АК – Для цього потрібно бути досить зрілим і терплячим. Я вважаю, що та церква, яка каже: «ми праві – а всі решта неправі» - це вже є культ. Це вже небезпека. Хто б ти не був, але якщо ти вважаєш, що лише ти правий а всі інші – ні – потрапляєш у небезпечну позицію. Ми всі – діти Божі. Нас 12 дітей було у батьків, але ми всі різні. Так і ми – різні діти Одного Бога. Можуть бути різні форми, різні обряди, різні традиції, різні адміністративні структури церковного впорядкування – але ми – діти Божі.

Ось один красномовний християнський анекдот: Апостол Павло робить екскурсію різним християнам, що потрапили на Небо, і каже, «ось тут - православні, ось тут – п’ятидесятники, ось тут – греко-католики. А тут - тихенько проходимо, бо тут – баптисти. Їм здається, що вони тут одні». Тож давайте, щоб нам не здавалось що ми тут одні, чи Там будемо одні. Нас багато – ми різні. Але ми всі – Божі діти. І Бог працює з нами по-різному, але ми робимо одну Божу справу на цій землі.

ОГ – І Біблія, будучи Одним Словом Божим, містить різні книги. Та всі ці книги - багатоманітно проголошують одне єдине Боже Слово.

АК – І в цій Біблії написано – Один Господь, одна віра, одне хрещення в ім’я Бога. І це нас об’єднує. А все решта – там на небі ніхто не буде клітки будувати. Всі ці людські обмеження лишаться тут на землі. А туди ми прийдемо так як є – діти Божі.

Короткий текстовий переказ підготувала Оксана Горкуша.

Дякую за допомогу та сприяння Стельмащуку Юрію Івановичу та команді каналу ТБ-7 продакшн Леонідові Харченко та Вікторії Сороці.

7 вересня 2017-

Реформація по-українськи. Частина 1 (з Михайлом Черенковим – протестантський теолог)

Реформація по-українськи. Частина 2 (з Сергієм Косяком – пастор з Донецька)

Реформація по-українськи. Частина 3 (з Дмитром Поворотним - капелан з УПЦ КП)

Реформація по-українськи. Частина 4 (з Альбіною Паренюк -президент БФ "Дари навчання")

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/70494/

Следующая новость
Предыдущая новость

Монетная история Николая Первого SMM продвижение Азартные игры Вулкан казино Быстрая доставка вкусной еды на дом Волонтери передали Святогірській лаврі 10 тон гуманітарної допомоги для переселенців

Публикации