«Після богослов’я»: про книжку «Мета-еклезіологію» о. Кирила (Говоруна)

13.03.2018 14:03 12

Дмитро Горєвой

Наприкінці січні ц.р. у видавництві «Дух і літера» вийшов переклад українською книги архимандрита Кирила (Говоруна) «Мета-еклезіологія: Хроніки самоусвідомлення Церкви». Оригінал був написаний англійською мовою в США у 2015. Книга складається з 10 розділів, що вміщуються на 270 сторінках.

Довідка. Архимандрит Кирило (Говорун) – українській богослов та патролог. Працював на посадах голови відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ (МП), в період 2007-2009 рр. Пізніше – перший заступник голови навчального комітету РПЦ, проректор загальноцерковної аспірантури та докторантури. Зараз є директором Хафінгтонського Екуменічного Інституту (Лос-Анжелес, США). Автор книг «Мета-екклезіологія. Хроніки церковного пробудження» (2015, англ.), «Риштування Церкви. На шляху до пост-структуралістської теорії Еклезіології» (2017, англ.), «Українська публічна теологія» (2017, укр.).

Як зазначає автор у вступі – мета книги полягає в демонстрації розвитку уявлень Церкви про саму себе. На численних історичних прикладах доводиться, що в Церкві існують певні сутнісні константи (яких не багато) та історичні змінні (яких багато), що трансформувалися в залежності від того, в який час і в якому суспільстві жила Церква. Будь-які еклезіології (від грецького – «теорії церкви») звужують реальність Церкви до певного теоретичного конструкту. Автор демонструє, як змінювалось уявлення про Церкву в людей, які її формували.

Ця богословська праця є позаконфесійною. Тому автор цілком природно розглядає Церкву в широкому контексті, не зводячи її до конкретної деномінації чи патріархату. В цьому аспекті цікавим видається аналіз спадку Іринея Ліонського, який щільно пов’язує Церкву зі Святим Духом, проте не дозволяє собі обмежувати діяльність Духа межами якоїсь юрисдикції. В ранніх отців були різні, іноді прямо протилежні концепції Церкви. Наприклад, Іпполіт Римський вважав Церкву товариством святих, в якому немає місця грішнику. Натомість Климент Олександрійський розрізняє земну (грішники) та небесну (святі) церкви.

У Західній Церкві панувала установка, яку запровадив Кипріян Карфагенський та підтримав Августин, що Церква не може бути розділеною. Відтак ті, хто вчинили розкол, автоматично вважались поза Церквою. Водночас Августин визнавав розкольницькі хрещення, коли ті повертались до Церкви.

Автор зазначає, що Церква часто ігнорує зміни в суспільстві, бо не визнає власних змін впродовж історії. Так ще на початку історії Церква «мала багато варіантів розвитку своїх інституцій». Те, що ми спостерігаємо нині більшою мірою «зумовлено історичними обставинами, а не тим, що говорить Біблія». Бо остання припускала багато варіантів розвитку. Первинною християнською ідентичністю було учнівство, обмежене громадою. Проте зі зміною суспільних реалій, і уявлення про Церкву зазнало коригування. Так, вже в Євсевія Кесарійського (IV ст.) Церква почала зливання з державою в єдине божественно-політичне утворення.

З розвитком церковної думки починається рух в бік доктрини та дисципліни. Це призводить до перших розділень на ґрунті різного уявлення про метафізичні сутності. Врешті-решт саме різні політичні реалії сформували відмінні уявлення про роль Церкви і Держави. Почались суперечки за першість, які привели до трагічного розділення Церкви. Підґрунтя цього розділення формувалось поступово, можна сказати еволюційно. Вже в V ст. Папа Лев формулює засади богослов’я папства. Це той самий Папа, який запропонував христологічні формули IV Вселенському собору. Його погляди на папство наступні. Апостол Петро отримав першість серед апостолів, слова Христа (Мт. 16:18) стосуються Петра особисто, а не його сповідання віри, він є першим єпископом Риму, а його наступники є «намісниками Петра». Через них передається єпископська влада, яке має лише частину відповідальності, в той час як єпископ Риму має повноту влади. Ці ідеї органічно сприймались на Заході, проте не знайшли підтримки на Сході. У питанні державно-церковних відносин на Сході запанувала симфонія, а на Заході теорія «Двох мечів» (уявлення, що єпископ Риму має вищу як релігійну, так і світську влади).

Суспільні уявлення вплинули і на редукціонізм в Церкві. В Середньовіччі було прийнято зводити державу до її очільника та еліт, це саме віддзеркалилось на Церкві. Її почали ототожнювати виключно з єпископатом. Таким чином, Церква перетворилась з горизонтальної інституції в чітко вертикальну. Духовенство стало феодалом, а віряни – васалами. Це також вплинуло на відносини Церков, адже у випадку горизонтальної направленості особистісні чвари єрархів так згубно не впливали б на відносини вірних. Реформаційний рух був покликаний подолати стіни між духовенством і мирянами, мирянами і Писанням, між світською та церковною владами (мається на увазі, що світській владі підсудним є навіть Папа). Ці ідеї Лютера актуальні і понині.

Цікаві тенденції відбувались в Англіканській Церкві. Місцевий богослов Річард Хукер так обґрунтовував королівську владу над Церквою. Монарх є «вищим Єрархом» на чолі і світської, і церковної влад. Немалу роль у цій теорії було відведено Псевдо-Діонісію з його платонічними єрархіями.

У відповідь на реформаційні рухи Католицька Церква вдалась до контрреформації. Тридентський собор запропонував концепцію переможної та войовничої Церков. Перша здолала гріх і є святою, а друга перебуває в постійному процесі боротьби. Це не дві різні Церкви, а різні сторони однієї Церкви.

Наступним етапом стало відділення Церкви від держави. Як не дивно, на Сході це сталось раніше ніж на Заході. Пов’язане це із османським завоюванням Константинополя. В нових політичних реаліях, єпископат вже не міг орієнтуватися на державу, попри «багатовікову традицію чутливості до носіїв політичної влади». Тому єрархи змушені були звернутися до громад. Національне пробудження на Балканах та елементи республіканського управління вплинули на Церкви в регіоні. Це призвело до того, що єпископські зібрання було замінено на конгреси за участю духовенства і мирян, це допомогло віднайти Церкві справжнє «Я», без політичних домішків. Це відображало ранньохристиянську модель представницьких зібрань, де єпископ був делегатом певної області. Вже пізніше роль єпископа змінилась з представницької на владну. А в ХХ ст. роль громад було піднесено і в Католицький Церкві, на Другому Ватиканському соборі.

Крім самого розуміння Церкви – тобто власне еклезіології – автор подає ґрунтовний аналіз підходів, які застосовують до вивчення Церкви. Окреслюючи існуючи методи, автор пропонує власну їхню класифікацію. Він виокремлює їх у 4 групи: емпіричні, засадничі, транстрадиційні та постмодерні.

Перший підхід ґрунтується на історичній критиці та соціологічних методах. Тут факти коригують уявлення про Церкву. Другий підхід базується на певних аксіомах, які не піддаються критиці, а сприйняття фактів залежить від відповідності їх до наперед прийнятої теорії. Таке собі Гегелівське «якщо факти не вкладаються в теорію, тим гірше для них». Третій підхід виступає свого роду об’єднанням всіх конфесійних традицій і виробленням еклезіологічної «lingua franca». Остання група являє собою сукупність проблемних питань, з точки зору яких підходять до осмислення феномену Церкви. Це серед іншого ліберальні, феміністичні, радикально ортодоксальні підходи тощо.

Автор подає цікаву різницю між першими двома підходами. Емпіристи показують Церкву такою, як вона є, а засадничники – якою вона має бути. Перший підхід це «еклезіологія з низу», а друге – «еклезіологія з гори». Щодо філософії першого підходу, автор наводить красномовне визначення, яке характеризує погляди католицького теолога Ганса Кюнга: «Богослов має бути вірним виявленим історичним та критичним фактам і не мусить жертвувати ними заради усталених богословських понять, навіть якщо це веде до їхнього радикального перегляду. Компроміси з правдивістю глибоко впливають на еклезіологію, роблячи її заручницею хибних уявлень».

Один з видів транстрадиційних підходів – модель конгрегації. Вона більше притаманна протестантському варіанту церковного життя, де громади функціонують поза єрархічною структурою. Богословськи ця модель походить від ідеї рівних стосунків Трійці, не монархізму Отця, а рівності в любові. Тим часом в Православній Церкві розвивалось євхаристійне богослов’я, яке так само дійшло висновку про центральну роль громади в церкві. Адже саме в останній звершується Євхаристія. В цьому контексті цікавим є характеристика поглядів російського, емігрантського богослова Миколи Афанасьєва: «Церква являє себе в Євхаристії, тому межі Церкви збігаються з її євхаристійними межами». Воістину євангельський підхід, якого так часто бракує православним в Україні, особливо так званим «канонічним».

Постмодерна еклезіологія зосереджується перш за все на ідентичності. Віднайти Церкві власне «я» допоможе «деконстантизація». Тобто розділення функцій між державою і Церквою і набуття останньою первинних функцій докостянтинової доби (мається на увазі імп. Костянтин Великий (272-337)).

Більше того у Церкви і постмодерного мислення є ряд спільних позицій. Це відкидання дуалізму у сприйнятті світу (розділення на чорне/біле, погане/добре), відкидання «засадничості» (тобто базування на аксіомах), антигуманний нігілізм, тоталізації та метанаративів. В той же час Церква вітає відносність та повернення «іншого».

Теологія визволення, як один з найвідоміших прикладів постмодерної еклезіології, розглядає громаду як первинну сутність в християнстві, а ось єрархічну надбудову вважає вторинною. Єрархія постала для громади, щоби служити їй, а не навпаки. Цікавий погляд пропонують феміністичні еклезіологи. Вони розглядають Церкву як корпорацію чоловіків та нагадують, що це суперечить самій природі Церкви. Адже остання обіймає як чоловіків, так і жінок.

Особливим викликом для Церкви є визнання різноманіття власної традиції. Таке усвідомлення не дається просто, проте воно полегшує існування у різноманітті форм сучасності. У противному випадку абсолютизація і догматизація окремої форми традиції призводить до нечутливості, щодо всієї традиції, а відтак і до самої ідеї різноманіття. Врешті-решт це закриває Церкву у гетто. В той же час Церква не має замикатись на самій собі. Бо тоді вона перетворюється на фортецю в облозі. Чим далі Церква відходить від Христа, тим легше нею маніпулювати та використовувати в політичних цілях. Христоцентризм Церкви передбачає єдність, хоча й очевидно, що нині Церкви є розділеними. Однак, на думку архим. Кирила вони розділені «в тому числі і через другорядні або фальшиві ідентичності» [Церкви – Д.Г.].

Автор зазначає, що ключовою земною складовою Церкви є громада, вона є своєрідною клітиною церковного тіла. Цей на перший погляд «простий висновок», при більш детальному та усвідомленому аналізі допоможе розв’язати такі нагальні проблеми як «клерикалізм, еклезіоцентризм та індивідуалізм». В цьому ж контексті розуміння первісної ролі громади пропонує нову візію екуменічних стосунків. Міжконфесійна співпраця має відбуватися не тільки «зверху» (по лінії ієрархів), але й «знизу» – на рівні громад.

Підсумовуючи, можу зазначити, що рецензована праця є цікавою і корисною не тільки науковцям, філософам та парафіянам, але і невіруючим читачам. Ця книга дає адекватне розуміння феномену церкви, без домішків, без стереотипів. Для невіруючих це можливість пізнати що таке церква насправді, без міфології. Для віруючих це можливість чіткіше усвідомити свою традицію, ґрунтуючись на свято отцівській традиції, а не навколоцерковних, апокрифічних «переданнях». І врешті решт розуміння поняття церкви вбереже від маніпулятивних прийомів окремих публічних осіб. Які будь-яку критику (навіть обґрунтовану) на адресу духовенства видають за гоніння, критику Святої Церкви-Матері, змішуючи дві складові Церкви: земну та небесну, грішну та святу, соціальну інституцію та Тіло Христово, тощо. Можна тільки вітати появу таких ґрунтовних наукових робіт, які аналізують та систематизують рефлексію Церкви щодо самої себе.

P.S. В мережі доступним є Вступ цієї праці. Замовити книгу можна на сайті видавництва «Дух і літера».

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/studios/announcements_of_publications/70401/

Следующая новость
Предыдущая новость

Футбольна команда "Архангели" стала у Хмельницькому чемпіоном римо-католицької єпархії Священики УПЦ спільно з волонтерами забезпечили п’ять підрозділів ЗСУ ліками Ракетки для тенниса Вышиванки для каждого Профессиональный ведущий на праздник

Публикации