Підозрюю, що деякі наші «стоятєлі в вєрє» стоять за чемоданчики від Новінського, – отець Віктор Мартиненко

21.02.2019 22:17 3

Підозрюю, що деякі наші «стоятєлі в вєрє» стоять за чемоданчики від Новінського, – отець Віктор Мартиненко

Розмовляла Ярослава Вознюк

"Волинь.ua", 21 лютого 2019

Віктор Мартиненко знаний на Волині священик. Пізнаваним він став ще в часи Революції гідності, коли порадив наміснику Києво-Печерської лаври Павлу Лебідю поцілувати в сраку Януковича. За це владика прокляв отця Віктора, але той не злякався його прокльонів і продовжував займати відкриту проукраїнську позицію в Українській Церкві Московського патріархату. І як тільки Православна Церква України отримала Томос, отець Віктор став першим священиком на Волині, який не лише публічно привітав усіх із цією визначною подією, але й приєднався до кліру ПЦУ.

Віктор Мартиненко каже, що від ідеологем «російського міру» треба відходити, адже УПЦ МП Росія використовує як одну з дивізій для гібридної війни. Він переконаний, що хоч процес переходу і буде болісним, але в Україні буде українська церква. А ще священик добре знав блаженнійшого митрополита Володимира і вірить, що він зараз радіє з неба за нас.

В інтерв’ю нашому виданню Віктор Мартиненко розповідає про себе, своїх друзів серед архієреїв УПЦ та про те, чому намісник Лаври проклинав його аж двічі.

– Отче Вікторе, розкажіть про себе, Ви – корінний волинянин?

– Так, мої батьки – родом з Волині. Я народився в Нововолинську і жив у ньому до моменту, коли треба було йти до школи. Згодом жив у Латвії, кілька років – на Камчатці та в Естонії. Мій батько – військовий, тому така географія. Вже у 9-й клас я пішов у Нововолинську.

– У вас не було бажання стати військовим?

– Ніколи. Вже навіть, коли прийшов той час, щоб вибирати шлях, то у мене вибору не було: я знав, що оберу духовну стежину. Не можу сказати, що на мій вибір вплинули духовні наставники, та й мої батьки не були надто церковними. Я від усіх щось почерпав, сам читав, цікавився. Раба божа Галина Степанівна, яку я у її 92 роки називаю «моя подруга», возила мене у Почаїв, знайомила з монахами. Тобто, я з багатьма людьми спілкувався, але сказати, щоб мав одного наставника, не можу.

– Скажіть, як воно бути першим священиком на Волині, який офіційно перейшов до Православної Церкви України?

– Я ніколи не приховував своєї позиції, і про неї усі знали. Я не хотів це робити гучно, але мій перехід відзначили такими фанфарами, що всі почули. Правда, ціною власної ганьби. З недолугих документів, які видав митрополит Володимир-Волинський та Ковельський, щодо заборони мені служити та причащатися, сміявся весь світ.

В Україні буде українська церква. Цей процес може буде трішки болісним, бо все так просто не буває. Та це – природно. Як природно поважати матір, любити свою батьківщину, так природно, щоб у державі була незалежна церква. Розумієте, суть не в тому, щоб була автокефальна церква, а в тому, щоб обмежити вплив Москви. Нашу церкву, особливо в останні роки, використовували як одну з дивізій для гібридної війни. Тепер все стає на свої місця.

Ми нікуди по суті не переходимо. Ми як були в єдності зі світовим православ’ям із часів блаженнійшого митрополита Володимира, так з ним і лишаємося. Це Москва відходить, огороджує себе, розколює світове православ’я, а ми залишаємося зі Вселенською церквою, з усіма православними церквами світу.

– Ви згадали баженнійшого митрополита Володимира. Знаю, що Ви доволі тісно спілкувалися і з ним, і з його правою рукою митрополитом Олександром Драбинком. У Вас не виникало думки, якби блаженнійший був предстоятелем УПЦ МП, то він би взяв участь в об’єднавчому соборі?

– Вірю, що якби він дожив до цього часу, у нас би все було по-іншому. Наша церква, очолювана ним, стала б основою для автокефалії, для об’єднання всіх інших. На жаль, наше теперішнє керівництво втратило шанси, а процес об’єднання звело нанівець. Блаженнійший неодноразово говорив, проводив через рішення синодів те, що ми – за автокефалію, тільки законну, визнану вселенським православ’ям. Зараз ми цю автокефалію отримали.

Кажуть: по плодах їх ви впізнаєте їх... За роки керування церквою митрополит Володимир її примножив, прикрасив і вивів на новий рівень: у нас була дійсно Українська Православна Церква. Хоч нас і тоді обзивали москалями, але одна справа – кричати про патріотизм, а інша – проявляти його корисними для країни справами. Блаженнійший був патріотом і завжди казав, що канонічний статус автокефалії повинен вінчати наші зусилля. Він у 2007 році розпочав процес звернення до предстоятелів помісних церков, щоб вони допомогли залікувати розкол. За його часів була створена комісія, яка почала налагоджувати діалог із Київським патріархатом. Потім із Москви, вже в останні дні його хвороби, цей процес було призупинено і зруйновано.

Я вірю, що він зараз радіє з неба за нас.

– Особисто мене подивувало, що на об’єднавчий собор не приїхав давній та палкий прихильник автокефалії митрополит Черкаський і Канівський Софроній, який згодом у ЗМІ розкритикував Томос…

– Не тільки вас здивувала його позиція, та я не можу коментувати слова людини дуже поважного віку. На об’єднавчому соборі мали бути близько 12 архієреїв, які задекларували свою участь у ньому. Я бачив документ на власні очі. Їх чекали. Та ми бачили відео, як під руки одно митрополита виводять із готелю, відповідно, мабуть, і з іншими вчинили подібно. Або батогом, або пряником їх стримали.

– Думаю, що Ви як священик, який служить у Володимир-Волинській єпархії, радієте вчинкові митрополита Симеона, колишнього очільника цієї єпархії, котрий узяв участь в об’єднавчому соборі.

– Тішуся, бо це – достойний архієрей. Він мав і має великий авторитет. Погляньте: на виборах предстоятеля УПЦ МП він посів за числом голосів третє місце. І це – при тому, що він не докладав ніяких зусиль, щоб перемогти. На об’єднавчому соборі він посів друге місце – і знову, не докладаючи зусиль та не маючи своїх прихильників від делегатів УПЦ.

Це людина – надзвичайно обдарована, надзвичайно харизматична, щира та людяна. Радію, що два найперших архієреї УПЦ мене висвячували: в диякона – владика Симеон, а на священика – владика Олександр. Це, до речі, найближчі люди та учні блаженнійшого митрополита Володимира.

– Ви часто буваєте у Києві у митрополита Драбинка. Він Вам – друг чи духовний наставник?

– Усі друзі бувають наставниками, бо ми маємо вчитися один в одного чомусь доброму. Ми – разом поступали, разом вчилися в духовній академії. Зараз, звичайно, він – митрополит, а я – простий священик, тож він – мій наставник.

Підозрюю, що деякі наші «стоятєлі в вєрє» стоять за чемоданчики від Новінського, – отець Віктор Мартиненко

– У Вас залишилися друзі в УПЦ МП?

– Звичайно, ми спілкуємося, хоч і змінилася юрисдикція. Розумієте, нас намагаються протиставити один одному, видають ці смішні, жалюгідні заборони, які взагалі суперечать усім основам канонічного права. Щоб заборонити священику причащатися, його спочатку треба заборонити у священнослужіні, потім його треба архієрейським собором позбавити сану і, якщо він буде ще щось робити шкідливе для Церкви, то потім собором на нього потрібно накласти анафему, – і лише тоді він не має права причащатися. Часом у наших архієреїв освітній рівень – жалюгідний, на рівні «луцького технікуму совєцької торгівлі».

Та усі ці заборони подаються як зрада віри, порушення присяги, мовляв, священики хрестились у Руській церкві. Це – не так. Ми хрестилися у православній церкві, яка єдина у всьому світі. Даючи присягу, священик обіцяє зберігати віру православну і не йти в розкол. Я обіцяв не йти в розкол – і не піду навіть із архієрейськими соборами та синодами. Москва на мінському синоді, а потім наша УПЦ МП – на своєму, підтвердили розкол від Вселенської церкви. Вони на Афоні вже не причащаються, на черзі – не благодатним стане Єрусалим, і тільки Москва – благодатна. Ми дотримуємося цієї присяги, бо лишаємося у єдності православ’я, а от Російська церква якраз і йде в розкол.

Зараз з боку Московського патріархату йде пропаганда гри на почуттях, на залякуванні людей, кажуть: стійте до крові за віру... За яку віру? Віра у нас не міняється! За ваші амбіції, за вашу нерухомість у Підмосков’ї стояти? Знаючи трохи людей, підозрюю, що деякі наші «стоятєлі в вєрє» не за безплатно стоять, а за чемоданчики від Вадима Новінського.

Наведу один яскравий приклад. Не так давно єпископа УПЦ МП Гедеона Харона депортували з аеропорту в Києві, тому що він – громадянин Америки. Він того не приховує, плюс – він має громадянство Росії і якимись не зрозумілими шляхами отримав український паспорт у нас в Горохові на Волині. У Святому Письмі є вимога, що «єпископ має мати добре свідчення від зовнішніх». А це – людина, на репутації якої немає, де ставити клейма! Якісь оборудки з землею, фірми, виграні тендери на торгівлю тютюном та алкоголем у місцях позбавлення волі, МАФ на «Десятинці». І його митрополит Онуфрій висвячує на єпископа! Більше позорище – це тільки Павел Лебідь.

– Ви згадали настоятеля Києво-Печерської лаври Павла. Довгий час Ви служили дияконом у Низкиницькому монастирі і у ЗМІ проходила інформація, що саме в той час, коли Павел служив у цьому монастирі, звідти зникло чимало історичних цінностей. Щось можете сказати з цього приводу?

– У владики Павла – альтернативне бачення дуже багатьох речей, і в тому числі – прекрасного. Він свого часу знищив у монастирі автентичний іконостас ХVІІ століття і поставив якесь одоробло, фольгою покрите. Він знищив родові герби Киселів на склепінні Успенської церкви. Це – те, що всі бачили і про що знали. При мені він казав, що потрібно забрати «казанницю» – такий балкончик, що є у храмі, бо вона – уніатська. Її, на щастя, не знищили, а реставрували. Він при мені благословляв спалити вночі дзвіницю ХVІІ століття, щоб побудувати нову. Коли я заступився, то він мене перший раз прокляв. Проклинав він мене два рази, але, як кажуть старі люди, дурних Бог не чує.

– Яким бачите майбутнє православної церкви України і майбутнє УПЦ МП?

– Дай Боже, щоб воно було світлим. Церква в Україні уже постала. Вона – законна, визнана, і тому тепер усе залежить від нас. Потрібно працювати усім на своїх місцях, духовно вдосконалюватися. Можна отримувати спасіння і в Російській церкві, але нова церква звільнена від псевдорелігійних елементів. Я маю на увазі ідеологеми «руського міра», «єдінства народу». Це – абсолютна маячня, яка не має до віри ніякого відношення.

Звісно, невідворотнім є й те, що певний час будуть існувати паралельні структури Російської церви на території України. І – нехай будуть. Якщо люди з якихось переконань чи упереджень хочуть там молитися, то мають право, адже ми живемо у правовій державі. Головне, щоб не було шкоди державності і не діяла «п’ята колона», не благословлялися бойовики та сепаратисти. Як казав владика Олександр Драбинко: «Вже ті короваї, з якими деякі мої колеги збиралися зустрічати Путіна, висохли на сухарі. Але нічого: вони їм пригодяться».

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/74805/

Следующая новость
Предыдущая новость

Молоді греко-католики Вінниці склали обітницю дотримання дошлюбної чистоти Невероятный гемблинг на суперустройствах На Тернопільщині освятили найбільшу вишивану карту України Крымская епархия УПЦ подготовила фотовыставку о патриархах РПЦ Биокамины – новинка, заслуживающая внимания

Публикации