ПРО ЕКЗОРЦИЗМИ ТА ЕКЗОРЦИСТІВ

04.11.2017 1:13 3

ПРО ЕКЗОРЦИЗМИ ТА ЕКЗОРЦИСТІВ

З історії екзорцизму

Поняття «екзорцизм» виводиться з грецького дієслова «exorkizo» і означає дослівно «заклинати». Лише пізніше цей термін набув значень також «виганяти», «визволяти». Це поняття у грецькому перекладі Старого Завіту вживав наприклад Авраам, коли звертався до свого слуги, щоб той йому присягнув (див. Бут 24, 3, переклад Септуагінти). Або коли цар Ізраїля Ахав звертається до пророка Михея, також є цей термін: «Скільки то разів маю тебе заклинати, щоб ти говорив мені іменем Господнім лише правду?» Також у Новому Завіті первосвященик звертається такими словами до Христа: «Заклинаю тебе живим Богом, щоб ти сказав нам, чи ти Христос, Син Божий» (Мт 26, 63). Як видно, тут термін «екзорцизм» означає клятву, присягу, а не вигнання духів. У Старому Завіті екзорцизми майже відсутні як такі, є лише один опис явного вигнання злого духа, а саме в Книзі Товії, 8, 1-3, де демон був прогнаний рибним запахом.

Практика виганяння злих духів була відома в деяких релігіях, наприклад у Стародавньому Єгипті чи у Вавилоні. Там це були магічні дії, пов’язані зазвичай з певними магічними ритуалами, і вони суттєво відрізнялися від пізніших вигнань демонів, які бачимо у Євангеліях. Крім того, часто вигнання злих духів у тих культурах, чи то Єгипту, чи то Вавилону, проводилося над звичайними хворими.

У Новому Завіті Ісус Христос деколи виганяв злих духів, тобто демонів, з людини, там однак, автори Євангелій вживають інших термінів для цього акту Христа, а не «exorkizo». Вигнання злих духів було знаком Месіанства Христа та наближення Його Царства: «Коли ж я Духом Божим виганяю бісів, то прибуло до вас Царство Боже» (Мт 12, 28). Вигнання злих духів Христом відбувалося зазвичай безпосередньо, проте деколи він робив це без особистого контакту з особою, яку мучили демони, як це було з дочкою сирофінікійки – звільнення дівчини від демонів сталося по вірі її матері (див. Мк 7, 25-30; Мт 15, 22-28).

Цю владу над нечистими духами Христос також передав своїм учням (див. Мт 10, 1; Мк 6, 7; Лк 9, 1). Він так звернувся до Апостолів: «Оздоровлюйте недужих, воскрешайте мертвих, очищуйте прокажених, бісів виганяйте. Даром прийняли, даром давайте» (Мт 10, 8). Тобто, учні отримали владу не лише виганяти злих духів, але разом з тим і оздоровлювати та воскрешати. Коли ж учні повернулися з місії і похвалилися, що біси їм коряться, Христос відповів: «Не радійте тому, що духи вам коряться, але радійте тому, що ваші імена записані на небі» (Лк 10, 20).

Ще важливим є момент, що різні чудесні знаки, в тім теж влада над злими духами, обіцяна Христом не лише Його Апостолам, але усім вірним: «А ось чуда, що будуть супроводити тих, які увірують: Ім’ям моїм виганятимуть бісів, будуть говорити мовами новими; гадюк руками братимуть, і хоч би що смертоносне випили, не пошкодить їм; на хворих будуть руки класти, і добре їм стане» (Мк 16, 17-18). Деяких нечистих духів, проте, навіть учні не могли поконати, на що Христос зазначив, що деякі духи можна поконати лише молитвою і постом (пор. Мт 17, 21).

Натомість, перший раз у Новому Завіті поняття «екзорцисти» з’являється у Діяннях Апостолів: «Деякі з юдейських мандрівних заклиначів (досл. «екзорцистів») пробували й собі призивати ім’я Господа Ісуса на тих, що мали злих духів, кажучи: «Заклинаю вас Ісусом, якого Павло проповідує»» (Дн 19, 13). Щоправда, тим «заклиначам» не вдалося нічого вдіяти зі злими духами.

Термін «екзорцизм» почав використовуватися у християнській літературі з ІІ століття, наприклад вживає його Юстин Мученик у своєму творі «Діалог з Трифоном», 76, 6; 85, 2, потім Тертуліан в «Апології», 23, чи Оріген у творі «Проти Кельса» 7, 4; 7, 57. Оріген був одним з перших, який описує ритуал екзорцизму, а саме – покладення рук на голову. Потім теж Амвросій, Єфрем Сирійський та інші вживатимуть таку процедуру при екзорцизмах. Також цікаво, що Юстин Мученик відносить владу екзорцизму до всіх охрещених, що було в дусі останньої настанови Христа з Мк 16, 17. В творі ІІ Апологія, 6, він пише, що злі духи віддалялися «від самого дотику та подиху християн.

Починаючи з ІІІ століття, екзорцисти стають одними з членів кліру. Євсевій Кесарійський у своїй «Церковній історії» один раз перераховує серед служителів Церкви, таких як єпископи, священики, диякони та інші, також «заклинателів» (див. Церковна історія, VI, 43, 11).

Василій Великий у IV столітті прописав ритуал екзорцизму, і його дотепер не сильно зміненим може вживати кожен єпископ чи священик Православної Церкви. Ритуал цей прописаний у Требнику. Інший Отець того часу, Кирило Єрусалимський у «Катехизах» для катехуменів писав, щоб вони «прийняли екзорцизми з побожністю… ті Божі екзорцизми, які перейняті з Писання і які очищують душу». Можливо, що йшлося про екзорцизм підчас Хрещення, тому що саме до цього Таїнства готували катехуменів «Катехизи». Більшість Отців того часу радить підчас екзорцизму цитувати Слово Боже.

Проте потім, після IV століття, все рідше згадуються екзорцисти чи екзорцизми, хіба що у функціях священиків. Ця функція надавалась їм разом з рукоположенням, і вживали її між іншим, під час Таїнства Хрещення. Детальний опис екзорцизму підчас Хрещення подає Кирило Єрусалимський (див. Катехези, XIV). Ця практика збереглася і до наших днів, коли кожен священик, який хрестить, проводить теж обряд «малого екзорцизму», тобто спонукає кандидата до Хрещення, щоб відрікся від сатани і всіх діл його.

Також з’являються пізніше згадки про екзорцизми, які проводили члени чернечих спільнот підчас покутних обрядів. Зазвичай, коли говорилося про екзорцизм, то малося на увазі, що єпископ чи священик, вживаючи розп’яття, чи миро, або накладаючи книгу Євангелія на голову пенітента, та призиваючи святе ім’я Христа або Трійці, проводять обряд екзорцизму.

У XV столітті серед екзорцистів видно як духовних, так і світські особи. Взагалі, тоді кожний християнин міг виганяти нечистого духа, призиваючи ім’я Христа. Єдине, що відрізняло їх від духовних – це певні молитви, які були зарезервовані лише священикам і були прописані у спеціальних молитовниках. Світським рекомендувалося, щоб не бралися за екзорцизм, якщо не знають, з чим мають справу, а також, якщо вже збираються виганяти злого духа іменем Христа, то це має бути зроблено у наказовій формі, а не у прохальній.

У XVI столітті відомо, що був Римський ритуал екзорцизму. Коли Лютер почав Реформу, і між іншим реформував літургійні книги, то також скоротив цей ритуал перед внесенням його до нового, реформаторського ритуалу екзорцизму. Між іншим, була пропущена така процедура, як «аспірація», тобто «втягування повітря» з одержимого.

Взагалі, деякі протестантські деномінації визнають і навіть практикують екзорцизми, наприклад Англіканська Церква, Лютеранська Церква, методисти чи меноніти, натомість інші – ні, як наприклад баптисти, які вважають що найкращим знаряддям вигнання диявола є проповідь Євангелія і його сили, а не якісь спеціальні обряди. Багато неопротестантських спільнот часто практикують екзорцизми, причому публічно, що можна побачити на багатьох молитовних зібраннях, як наприклад п’ятидесятники це роблять під час «церемонії визволення». І хоча підчас цих церемоній зазвичай не вживаються різні атрибути, як це має місце у католицькому ритуалі, проте деколи служителі вживають розп’яття, миро, одягають духовне вбрання і також столу (єпитрахиль).

Екзорцизм у Католицькій Церкві

Канонічне право говорить про екзорцизми лише в одному місці, а саме у каноні 1172 §1: «Ніхто не може виконувати згідно з правом екзорцизмів над одержимими, якщо не отримає від місцевого ординарія спеціального та виразного дозволу». І далі той же канон говорить у §2: «Такий дозвіл місцевий ординарій може дати лише пресвітерові, який вирізняється побожністю, знанням, второпністю та бездоганністю життя». До цього другого параграфу ще треба буде повернутися на кінці.

Цей канон поміщений у підрозділі про «сакраменталії», тобто такі обряди, які може виконувати лише духовна особа. Це різні благословення, освячення, посвячення, і також екзорцизми. Світські особи, а також не висвячені ченці не можуть проводити екзорцизмів.

26 січня 1999 року був виданий і затверджений у Ватикані новий обряд екзорцизму. Цей новий Ритуал називається «De Exorcismis et Supplicationibus Quibusdam» («Екзорцизми та деякі благальні молитви»), і складається з двох розділів і має 84 сторінки. Попередній Ритуал був затверджений ще 1614 року. У цьому новому Ритуалі сказано, що одержимі зберігають свою свобідну волю, хоча диявол може панувати над їхнім фізичним тілом. В Ритуалі є молитви, благословення та заклики. Також зазначено, щоб перед екзорцизмом виразно відрізнити одержимого від психічно хворого, і не проводити над цим останнім обряду екзорцизму.

Перший розділ Ритуалу – це текст так званого «Великого екзорцизму», який дозволено проводити лише призначеному єпископом духовному, про що мова у Канонічному праві. Другий розділ має три підрозділи: це 9 псалмів, потім 5 фрагментів з Євангелій, і врешті, різні «малі екзорцизми», які мають форму як наказову (до злого духа), так і благальну (до Бога). Тексти з другого розділу можуть вживатися ad lib, тобто «по бажанню». Крім цих двох розділів 2004 року з’явилися у тексті Ритуалу ще два Додатки, в яких містяться інші форми екзорцизму для вжитку у деяких особливих випадках, наприклад, коли є справа не з особою, але з місцем чи приміщенням. Ці тексти можуть вживати і світські особи. Є там Літургія Слова, молитва до Архангела Михаїла, літанії з закликами до Пресвятої Трійці, обряд окроплення святою водою, молитви до Пресвятої Діви Марії тощо.

Зрештою, ефективність сакраменталій на відміну від Сакраментів, тобто Таїнств, не залежить від чіткого слідуванню тексту. Благословити щось можна в поєднанні з молитвою, сказаною своїми словами. Те саме відноситься і до екзорцизму, що і робиться деколи в залежності від обставин. Текст Ритуалу є якби основою обряду, проте екзорцист може додавати інші молитви та дії. Головне, що вимагається при цьому для ефективності даного обряду, це дві речі: щоб був дозвіл на проведення екзорцизму від компетентної влади, і щоб екзорцист мав віру, що даний обряд має силу. Також екзорцист повинен знати особу, над якою має проводити екзорцизм.

Важливою теж справою є, що обряд екзорцизму повинен бути проведений до кінця, тому що, на думку деяких спеціалістів, незакінчений обряд загрожує самому екзорцисту в тому плані, що не вигнаний з одержимого злий дух в разі призупинення обраду тривожитиме і атакуватиме самого екзорциста. Тут однак варто додати, що не кожний навіть завершений обряд закінчується остаточним вигнанням злого духа з людини. Деколи обряд належить повторювати, і це може зайняти кілька тижнів або і місяців. Натомість, після звільнення від злого духа, колишній одержимий повинен відчути по-перше полегшення на душі і тілі, і по-друге – відчуття відродження та звільнення від провини та гріхів.

Катехизм Католицької Церкви говорить про екзорцизм лише в одному місці, посилаючись при цьому на Канонічне право, а також на інструкції Ватикану щодо умов проведення екзорцизму. Мова про це у номері 1673 ККЦ: «Коли Церква в ім’я Ісуса Христа публічно і силою своєї влади просить, щоб якась особа або предмет були охоронені від нападів лукавого і звільнені від його панування, то мова йде про екзорцизми. Ісус виганяв бісів (пор. Мр. 1, 25-26.), і Церква отримала від Нього владу Й обов’язок робити це (пор. Мр. З, 15; 6, 7. 13; 16, 17.). У простій формі екзорцизм виступає при вділюванні Хрещення. Врочистий екзорцизм, названий «великим екзорцизмом», може виконувати лише пресвітер з дозволу єпископа. До нього слід приступати обережно, точно дотримуючись правил, встановлених Церквою. Екзорцизм спрямований на те, щоб вигнати бісів або звільнити від бісівського впливу силою духовної влади, яку Ісус дав Своїй Церкві. Зовсім іншим випадками є недуги, особливо психічні, лікування яких належить до сфери медицини. Тому важливо впевнитися (перед здійсненням екзорцизму), що йдеться про присутність лукавого, а не про хворобу (пор. Кодекс канонічного права, кан. 1172)».

Щодо умов, щоб визначити, чи людина потребує екзорцизму, крім відсутності психічного захворювання, є ще такі ознаки, про які мова в Ритуалі, як: самопоранення, говоріння незнаними собі мовами, в тім теж стародавніми, висловлювання про майбутні події, знання про речі чи справи, з якими особа не мала особистого контакту, втрата апетиту, відчуття холоду у приміщенні, надприродна сила, дивні постави тіла, зміна свого голосу, втрата самоконтролю та атакування інших осіб, викидання предметів, ненависть до духовних осіб чи сакральних об’єктів і речей, антипатія до храмів чи до слухання Слова Божого, богохульства, блюзнірства, святотатства та інші.

Як видно, застереження щодо психічного захворювання цілком слушні, так як багато з перерахованих ознак можуть бути проявом саме хвороби, а не відразу одержимості. Зрештою, у більшості випадків саме так і є, що виявляється після ретельного медичного обстеження, а тому випадки справжньої одержимості не такі вже й часті, як декому здається. Інколи, така людина потребує крім медичного втручання також духовну підтримку або психологічну консультацію.

Деякі уваги щодо екзорцизмів та екзорцистів

Екзорцизми є практикою Церкви від самого початку і мають солідні підстави у Святому Письмі та в особистому прикладі Христа та Апостолів зокрема. Розуміння екзорцизмів та їх суті стисло пов’язане з християнською антропологією, а також – і перед усім – з сотеріологією, тобто з вченням про спасіння. Визволення від зла та гріха лежить в основі християнського вчення. Звідси, завданням Церкви є, щоб спасіння було проголошене також тим, які одержимі нечистими духами, які переживають у собі з цього приводу психо-соматичні проблеми і конфлікти, і від яких не можуть визволитися своїми силами, ані фізичними, ані духовними, ані психологічними чи медичними.

Екзорцисти повинні зважати на правду про Втілення Христа та на істину про Його благодать, а також на різного роду інкультурації, як також на специфічне поєднання у людині психічного та духовного вимірів, без змішування їх, чи взаємовиключень.

Боротьба зі злом і передусім гріхом – це боротьба Христа і диявола, і це боротьба переможна. Презентуючи новий Ритуал обряду екзорцизму, голова Конгрегації Божественного Культу Кардинал Хорхе Медіна Естевез писав: «Церква впевнена у остаточній перемозі Христа, а тому не повинна піддаватися страху чи песимізмові, і в той же час, свідома дії зла, яке шукає, як ввести нас в зневіру і посіяти збентеження. «Бадьортеся! – говорить Господь – Я переміг світ» (Йн 16, 33). У таких рамках знаходять своє місце екзорцизми, значимий вираз, проте не єдиний, у боротьбі проти зла».

Це важлива увага. Екзорцист, практикуючу своє покликання, повинен ширити оптимізм і одночасно Благу Вістку про Христа, а не «вводити у зневіру чи сіяти збентеження». Наголос повинен бути власне на силі Христа і Його перемозі, а не на «силі диявола і його всюдисущості». Тому що песимізм і страх – це і є «свідома дія зла». «Попереджати про зло» не означає приписувати його дію «всьому і всюди», вводячи таким чином людей у страх. Бо саме диявол, батько брехні, хоче переконати вірних, що «він є всюди і у всьому», починаючи від культури і закінчуючи літературою.

Також важливо пам’ятати, беручи приклад з Христа і Апостолів, що борючись з дією злого духа, який заволодів людиною, належить зосередитися саме на цьому, а не шукати можливі «причини» такого заволодіння. Христос ніколи ці причини не вияснював перед екзорцизмом, хіба що говорив про залежність від гріха, і єдине вимагав віру у Його дію. Таке вияснення має багато шанс зійти на манівці і привести не до тих витоків зла, якими вони є насправді. Це теж одна з частих маніпуляцій диявола: заплутати способи свого доступу до людини. На жаль, навіть досвідчені екзорцисти деколи піддаються цій маніпуляції.

Тут важливим є вже цитований канон з Канонічного права, а саме, що екзорцист повинене відзначатися «побожністю, знанням, второпністю та бездоганністю життя». Отже, крім особистої побожності та бездоганного життя є ще два фундаментальні пункти: знання і второпність. Брак цих моментів у екзорциста і використовує той, з ким він бореться. Про второпність, тобто про розсудливість, говорить Компендіум Катехизму Католицької Церкви, що це «…здатність розуму в будь-яких обставинах бачити правдиве добро й вибирати належні засоби, щоб це добро осягнути. Второпність керує іншими людськими чеснотами, визначаючи їм норму та міру» (пор. ККЦ 1835).

Не можна поспіхом піддавати осуду певні справи, не вникнувши у їх суть чи у всі можливі конотації. Особливо, засуджувати певні світські справи чи звичаї, і приписувати їм «диявольську суть». ІІ Ватиканський Собор так говорить про це у контексті боротьби зі злом: «Отже, Собор має на увазі світ людей, або всю людську сім’ю загалом з усіма реаліями, серед яких вона живе, – світ, як театр історії людського роду, позначений його працею, поразками й перемогами; світ, який, як вірять християни, був створений з любові Творця й оберігається Ним; і хоча світ цей упав, щоправда в неволю гріха, але був визволений розіп’ятим і воскреслим Христом, Який зруйнував владу Лукавого, щоб світ преобразився згідно із задумом Божим і досяг свого завершення» (Конституція «Gaudium et spes», 2). А в іншому документі Собору сказано: «Отож усе добре, що засіяне в серцях і душах людей та в обрядах і культурах різних народів, не тільки не гине, а й оздоровлюється, підноситься і вдосконалюється на славу Божу, на посоромлення демонам і на благо людини» (Декрет про місійну діяльність Церкви «Ad gentes», 9).

Як видно, Собор наголошує, що весь світ – Божий, разом з усіма проявами культури, і завданням Церкви є не «проклинати сучасний світ» чи називати контакт з ним «контактом з силами зла», але преображати його, оздоровлювати, підносити і вдосконалювати. І тут дуже важлива також інша фундаментальна якість екзорциста, а саме «знання». Якщо екзорцист засуджує ту чи іншу книгу, називаючи її «джерелом дії злих духів», роблячи це без фахової консультації з літературознавцями, хоча б про жанри літератури, якщо засуджує ті чи інші світські заходи, називаючи їх «диявольськими» чи «язичницькими», не консультуючись з істориками чи спеціалістами або культурологами, тільки видаючи власний поспішний осуд, який базується на певній нестачі інформації і знань, то ані особиста побожність, ані бездоганне життя не виправлять цієї нестачі знань, а звідси судження буде фальшивим.

Екзорцист не є «спеціалістом у всіх галузях», він є служителем Церкви у стисло означеному полі, зі стисло окресленими критеріями. Коли пастирі Церкви починають більше зважати на теологічні висловлювання екзорцистів, в яких деколи бракує власне теологічних знань як з історії теології, так і з морального богослов’я, аніж на вчення Церкви, і ставлять авторитет екзорциста вище чи то від інших священиків, чи то від богословів, чи хоча б від офіційних документів Церкви, лише на тій підставі, що він «святий і побожний» чи «має контакт з дияволом», це означає що народ вводиться в оману щодо статусу екзорциста і його місії у Церкві.

Мати «контакт з дияволом і його діями» – це дійсно прерогатива екзорциста, але для тієї цілі, щоб звільняти поневолену дияволом людину силою молитви, а також силою власної покори. Диявол найбільше не любить покору, натомість захоплений від гордині. Коли хтось стає «гуру» і «беззаперечним авторитетом» і не помічає, що вже перестав критично ставитися до своїх суджень, не зважаючи на брак певних знань щодо предмету суджень, має шанс сам впасти у пастку диявола, власне за посередництвом гордині.

Важко вимагати від простих людей, щоб не захоплювалися безкритично екзорцистами і не приймали без всякої дискусії все те, що вони говорять. «Боротьба з дияволом» знання «диявольських каналів» і «визволення людини від Сатани» роблять враження. Не зважаючи на те, що екзорцизм – це сакраменталій, тобто щось нижче у літургійному статусі, аніж Таїнства. Бо саме у Таїнствах, які служить звичайний священик, і є найбільша сила проти диявола і його дії. Таїнство Сповіді дає звільнення від уз гріха – а саме гріх і є найбільшим поневоленням, яке терпить людина зі сторони нечистого, слухаючи його нашептів та вибираючи гріх. Таїнство Євхаристії робить людину сопричасною Ісусу Христу, преображає її, дає сили і благодать, щоб стояти у вірі і добру. Якщо служіння Таїнств справляє менше враження на людях, аніж служіння сакраменталій, якщо зовнішні прояви обрядів мають більше прихильників, аніж внутрішня невидима благодать, присутня в Таїнствах, якщо «контакт з дияволом» екзорциста має більше значення, ніж «контакт з Христом» під час служіння Євхаристії і Причастя, то це означає, що щось не так з християнською побожністю.

Екзорцизми – це добра справа, підтверджена авторитетом Церкви та Писання. Проте, як і кожною доброю справою, нею можна зловживати. Диявол між іншим старається всяке добро перетворити у зло, і використовує при цьому всі людські засоби, які полегшують йому цю дію: гординю, брак знань, брак второпності тощо. Про це постійно повинні пам’ятати ті, які покликані у Церкві власне боротися з силами зла у формі екзорцизмів, щоб самим не стати джерелом «песимізму, зневіри та збентеження» серед вірних, а також «кумирами» чи «беззаперечними авторитетами». Це не той чи інший екзорцист «викидує нечисті духи» з людини силою своєї побожності, але це Христос чинить це, використовуючи слабких і грішних людей, своїх слуг. І нагадує, як колись нагадував Апостолам: «Отак і ви, як зробите все, що звелено вам, кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити» (Лк 17, 10).

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/68860/

Следующая новость
Предыдущая новость

Священник УПЦ в Крыму просит оккупационные власти открыть нудистский пляж Баптисти відзначили 150-річчя церкви у Кропивницькому На аукціоні продають церкву УПЦ Модные принты в ансамблях SWAG: авто-тематика У столичному Відкритому православному університеті відбудеться лекція афонських ченців

Публикации