ПРО ДУХОВНИЙ КЛІМАТ 90-Х МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ

12.12.2018 17:19 0

ПРО ДУХОВНИЙ КЛІМАТ 90-Х МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ

Духовний клімат 90-х

На початку 90-х минулого століття ми всі вважали, що маємо якесь покликання, ба більше – весь український народ вважав, що його покликання – розпрощатися з комуністичним минулим та розпочати нову сторінку в історії. Тож і я вважав, що маю покликання – спочатку до науки, зокрема історичної. Це було дуже природним для 90-х, адже нас усіх, в тому числі і тих, хто не планував своє життя пов’язати з історичною наукою, цікавили історичні питання, ревізія історії радянської доби, відкриття невідомих сторінок забороненої тоталітарним режимом альтернативної історії. Тим більше, що на той час я працював у відділі Давніх актів ЦДІА України у м. Львові, тому не відаю, чи то мури монастиря Бернардинів, чи клімат 90-х посприяли тому, щоб, окрім історії, почав цікавитись і релігією. Символічно, свою першу наукову статтю з дослідження церковної сфрагістики³ я подав до часопису «Місіонар», випуск якого відновили оо. Василіяни в львівському монастирі св. Онуфрія. Опубліковану тоді статтю «До питання про українську церковну сфрагістику» історики досі подають в числі перших досліджень церковного напряму в царині «розвитку національного печаткознавства».

Щоправда, конфесійними проблемами переймався мало. На питання про приналежність відповідав: «Просто християнин». Велелюдний похід 17 вересня 1989 року за легалізацію УГКЦ сприйняв із деяким розчаруванням: переслідувала думка, що це не має нічого спільного з духовним життям та релігійними проблемами людини. Принаймні, ззовні мені так видавалось. Я не заперечую, що багато з побачених мною в процесії підпільних священиків, а також сільські жінки, могли розповісти про живий досвід Христа, про силу Його присутності, яка дала можливість вистояти в непростих обставинах. Згодом я обурювався, коли прибуле з діаспори духовенство почало пояснювати людям з підпілля, що вони неправильно молилися, бо адорація Найсвятіший Тайн та почитання Серця Христовогоє невідповідними для нашого східного обряду практиками.

На превеликий жаль, історики, які найбільше займалися збором інформації про духовенство та інших діячів греко-католицького підпілля, не вникали в особливості духовного життя й досвіду, фіксуючи лише поверхові автобіографічні дані. Тому в інтерпритації істориків підпільна ГКЦ подається як одна із форм спротиву радянському режимові (Див. праці Наталії Шліхти). Але в такій, по-позитивістськи презентованій істориками «формі спротиву», немає місця для духовного досвіду – за винятком спорадичних згадок про «відправлену Службу Божу» чи «уділені Святі Тайни». Натомість для мене, особливо тоді, на початку 90-х минулого століття, першочерговим був духовний досвід. Пригадую, як одного разу мене вразили слова протестанта, що розповсюджував християнську літературу під стінами «Львівської політехніки»: «Чи віриш ти, що Христос пролив за нас свою кров? Якщо так, тоді ти – мій брат».

Звісно, згодом я зробив і конфесійний вибір, але не завдяки стовідсотковій галицькій ідентичності, а радше на основі тієї ж історії та бажання поєднати європейський контекст із візантійською традицією. Унійна Церква (Греко-Католицька Церква) саме такою мені й видавалась, як Церква східного обряду з європейським обличчям – чи пак Церква, що повертала візантійську традицію у європейський контекст. Я був переконаний, що на місце старих, вимучених підпіллям священиків та літніх сільських жінок, яких побачив у поході 17 вересня, прийдуть молоді з європейською освітою духовні лідери, й основу греко-католицьких спільнот становитиме молодь.

Цікаво, що в процесії 17 вересня на чолі колони йшла моя майбутня дружина Катруся – молода студентка львівської консерваторії, несучи ікону Матері Божої Неустанної помочі. Однак тоді я був настільки розчарований характером події, що навіть зодягнена в білий плащ творча постать юної Катерини – котра гостро контрастувала із літніми, переважно сільського походження учасниками походу – не привернула мою увагу. Згодом Катруся мені розповідала, як її ледь не виключили із консерваторії за участь у поході, позаяк того дня програма «Время» показала її в топ-новинах на першому плані. Тоді викладачка з кафедри марксизму-ленінізму попередила її про обережність щодо одного студента, про якого було відомо, що підробляє в органах «стукачем». (Згодом цей «студент» став греко-католицьким священиком, тепер душпастирює в Канаді й дуже ображається, коли йому нагадують про виконувану ним «відповідальну місію» у львівській консерваторії).

Натомість священики, ченці і черниці з різних згромаджень, які прибували з української діаспори, підсилювали сподівання на невпинний приплив молодих сил та оновлення Церкви. Завдяки підтримці діаспори не лише було започатковано відродження духовних центрів та монастирів, а й організовано навчання, реколекції для мирян, різні тематичні лекції для молоді. Пригадую, яке незабутнє враження на мене справили перші катехитичні курси, що відбувались у 1991 р. в приміщенні львівського медінституту. Нас тоді можна було легко «купити» банальними речами. Чистий, акуратний габіт (підрясник) ченця, від якого віяло ароматом європейського прального засобу, чи запах квіткового шампуню, що певний час витав в аудиторії після черниці з Канади – діяли на нас достоту магічно. Розумію, наскільки це звучить приземлено й побутово, але багато речей – в першу чергу засоби гігієни, які «там» були звичайними, – «тут», у постсовковій Україні, сприймались на рівні метафізичного буття, що на благородній матерії чернечого одіяння вибухало з додатковою силою. У совкову добу нам доводилося бачити монахів чи монахинь (якщо взагалі коли-небуть доводилось) лише в не надто привабливому московському виконанні занедбаних обитателів Києво-Печерської чи Почаївської лаври.

Утім, найбільше враження на нас справляла інформація про європейську освіту: якщо священик, а ще краще сестра-монахиня здобули освіту в папському університеті із майже сакральною для нас назвою «Gregoriana» – буть певен, маєш справу зі спеціалістами найвищого ґатунку, і не лише в питаннях духовних, а й із експертами в царині культури та наукових знань. Інакше бути й не могло, адже царина духа охоплює і проймає все: і мистецтво, і науку, і культуру. Принаймні, так ми тоді думали.

У лекціях духовників з діаспори нас захоплювала не тільки почута інформація, але й артистизм її презентації. На одній із них о. Григорій Планчак розповідав епізод сотворення Адама із книги Буття. Коли ж зайшла мова про те, як Бог вдихав душу в Адама, о. Григорій зробив паузу й активно видихнув у мікрофон. Ми ж спрагло всотували символіку його подиху, а він лагідно всміхався.

Між семінарією й монастирем

Тож я почав роздумувати про «освіту духовну»; точніше, не стільки про освіту – духовний досвід мене цікавив першочергово. Саме тому єпархіальні семінарії, які щойно розгортали свою діяльність, не надто приваблювали мене. Не знаю, чому, однак парафіяльний священик в моїй уяві не асоціювався із духовним життям, тим більше – духовним досвідом. Парафіяльний священик, в кращому разі, нагадував працівника соціально-харитативної установи; в гіршому – вииглядав людиною, яка шукає шляхів, аби зручно прилаштуватись, без великих зусиль отримати впливовий суспільний статус. І це не теорія зловмисних антиклерикалів. Це, на жаль, пересічний рівень сприйняття того, що з проповідальниць патетично звучить як «високе покликання до священичого служіння».

Тепер часто переповідаю історію, яку назвав «Притчею про “катафальну” семінарію». Одного разу звернулася до мене бабця з питанням, чи знаю я, «де у Львові знаходиться “катафальна” семінарія»? Саме «катафальною» назвала семінарію УАПЦ бабця з причини, що старшим людям важко вимовляти складні грецькі слова на кшталт «автокефалія», тому вони їх спрощують до рівня близьких за звучанням і більш відомих. Проблеми автокефалії для бабці були далекими, а от «покійник на катафалку» – це реальність, з якою доводиться мати справу часто, особливо по наших вимираючих селах. Так-ось, від сусідки Ганьки бабця неодноразово чула історію успіху її сина, виняткового балбеса, який заледве скінчив школу. Останній попри те, що село було цілковито греко-католицьким із твердими традиціями з часів підпілля, пішов «вчитись на священика» до семінарії УАПЦ. Пройшовши дворічний «курс молодого бійця», спритний молодик зумів якось домовитись із єпископом про ієрейство. До справи долучилась і любляча матуся, щоб якось (оце багатозначне галицьке «якось» часами вказує на дуже конкретні шляхи вирішення проблеми) подбати про парафію, і бажано не з гірших. За пару літ молодий ієрей гордо в’їхав в село на дорогому авті, а вчительки місцевої школи цілували руки, які ще недавно їхній учень поливав чорнилом, аби несправністю авторучки оправдати невиконання домашнього завдання. Тож бабця забажала, щоб і її онук, який «з тяжкою бідою» закінчував школу, пішов шляхом успішного сусіда. Хоча бабця була активною учасницею греко-католицького підпілля, знала особисто о. Василя Вороновського, брала участь в історичній маніфестації 17 вересня 1989 року, вона мала один важливий аргумент не на користь греко-католицької семінарії: ніяк не могла зрозуміти, що можна сливе сім років вивчати в семінарії; невже для того, аби «читати з книжки» службу Божу та Євангеліє, треба стільки вчитись? Тим більше, що «читати з книжки» її внук сяк-так навчився у школі. Залишалася проблема конфесійна, для якої бабця швидко відшукала незаперечні аргументи, поруч з якими бліднуть усі екуменічні проекти церковної єдності: Бог є один, усі ті поділи поробили «ксьондзи», а коли йдеться про реалізацію, бажано в найближчій перспективі, «найвищого покликання» її внука – конфесії не мають жодного значення.

Я також пробував «експериментувати» із семінаріями. Пригадую моє розчарування після відвідин Івано-Франківської духовної семінарії, яка на початку 90-х минулого століття знаходилась в якомусь «особняку». Досі не збагну, чому поїхав саме туди, зголосившись на аудієнцію до владики Іренея Білика ЧСВВ, який паралельно виконував обов’язки ректора семінарії. Я зайшов до тимчасового кабінету владики якраз тоді, коли він благословляв двох молодиків на навчання до Риму. Пригадую, як вони в якомусь екстатичному пориві – мені їхня поведінка видалась аж надто по-рабськи фальшивою – впали на коліна перед владикою, цілуючи його руки. За мить вони вийшли з імпровізованого кабінету, який одночасно виконував функції семінарійної бібліотеки (приміщення вщент було заповнене книгами, які, мабуть, щойно прибули з діаспори), і я залишився на розмову з владикою, поруч з яким метушився його секретар. В процесі розмови з’ясувалося, що я ще ніколи не сповідався. Однак владика, пильно глянувши, повідомив, що готовий мене прийняти до семінарії, бо щось є в мені «священичого». Відтак він витягнув з якоїсь пачки дві щойно надруковані брошури: одна була про те, як робити іспит совісті й сповідатись; друга називалась «Як молитись на вервиці». Він взяв з мене слово, що у вересні прибуду на навчання. Позаяк я вперше в своєму житті спілкувався з єпископом, подумав, що «ритуал клячання й цілування рук», який перед тим виконали два фальшиво-побожні молодики, є обов’язковою складовою церемоніалу прощання з єпископом. Я також клякнув, поцілував руку владики, пообіцявши при дверях, що неодмінно прибуду у вересні. Пригадую, вертався зі змішаними почуттями і думкою: «Щось тут не те і не так». З роками, вже ставши священиком, я так і не навчився розмовляти з єпископами, хоч і намагався засвоїти екзистенційне повчання двох закарпатських молодиків, які після закінчення семінарії прийшли до одного правильного висновку: «Необхідно навчитися триматись за єпископа».

Напередодні

Будь-яка перехідна доба супроводжується сильними есхатологічними відчуттями й досвідами. У моєму випадку ці відчуття визріли в лавах совєтської армії, де я потрапив в одному з останніх призовів держави, що закінчувала своє існування. Однак тактичні навчання в ракетній бригаді, де я довершував агонію патріотичного обов’язку «пєрєд родіной», все ще враховували перспективу війни з НАТО: відпрацьовували ядерні контрудари по танкових бригадах та зенітно-ракетних комплексах «Patriot», які встигли зайняти позиції під Львовом. Пригадую, як спонтанно намалював у записній книжці хрест і просто дивився на нього (я ще не знав навіть «отченашу») акурат тоді, коли під час одного із навчань ракети середньої дальності з потенційними ядерними боєголовками в проміннях вечірнього сонця займали вертикальне положення, щоб завдати умовного удару у відповідь по позиціях військ противника. Після такого апокаліптичного досвіду з перспективою Армагеддону мене не зворушували жодні церковні маніфестації, в тому числі й наростаюча політична боротьба із факельними ходами загонів УНА-УНСО. Все це було не те. Вже тоді було зрозуміло, що без потужної духовної революції нічого не зміниться – совок не вичавити з радянського раба, в тому числі з життя церковного.

Уривок із статті: "Витоки богословського авангарду. Студія релігійного авангардного мистецтва при новіціяті оо. Василіян у Крехові", опублікованої в інтерент-виданні "Збруч".

https://zbruc.eu/node/81823.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/73867/

Следующая новость
Предыдущая новость

Лучшие подарки для близких Домашние животные - большая ответственность Сеть магазинов качественных тканей и фурнитуры Лучшие наручные часы Луцьке Хрестовоздвиженське братство відродили на Волині

Публикации