Про віру і смерть, містику і свободу, — воєнний досвід капелана «Правого сектора»

02.12.2019 17:01 0

Про віру і смерть, містику і свободу, — воєнний досвід капелана «Правого сектора»

Розмовляв Андрій Безуглий

Про питання віри на війні поговоримо з військовим капеланом Окремої Тактичної Групи «Волинь» Української Добровольчої Армії, в минулому — капеланом 5-го окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор» о. Петром Бураком.

Отець Петро — єдиний священник, нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту». З самого початку Революції Гідності постійно був поруч з протестувальниками на Майдані Незалежності в Києві. У мирний час о. Петро займає посаду адміністратора парафії св. Миколая с. Охримівці Збаразького деканату Тернопільсько-Зборівської архиєпархії Української Греко-Католицької Церкви.

— Отче, що є війна з точки зору християнина?

— Війна — це даність. Зброя не є сама по собі нічим добрим, нічим лихим, все залежить від того, в чиїх вона руках. Війна не обов’язково є чимось неприпустимим з точки зору християнина. Може бути навіть священним обов’язком — взяти участь у війні.

— Питання, яке Ви, мабуть, часто чули: чи вбивати на війні — гріх?

— Спробую пояснити. Є така теологічна дисципліна, як моральне богослов’я, а є інша: канонічне право. З точки зору канонічного права, священнослужитель не повинен братися до вбивства, навіть ворога й навіть на війні, а з позиції морального богослов’я захищати батьківщину — це благо.

Якщо говорити про заповідь: десять Божих заповідей, які Мойсей отримав для Богом обраного тоді народу, а пізніше для всього світу, один раз записані і декілька разів процитовані. В Біблії можна знайти заповідь «не убий» менше 10 разів, а в тій же самій Біблії є і заклики до вбивства. Не можна буквалізувати заповіді. Не захистити себе і своїх ближніх — це є різновид вбивства. І коли християнин іде на війну проти лютого ординського ворога, щоби захистити своїх ближніх, в цьому конкретному випадку — свою державу чи свою націю, а в тому числі і своє християнство, — то він, хоч вимушений стріляти в бік ворога, по суті виконує заповідь «не вбий», тобто захищає від вбивства тих, хто йому близький і дорогий.

— А як щодо настанови Христа «Якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу»?

— Богословське пояснення, коротеньке: вдарили по правій щоці – це тильним боком правої руки, переважна більшість людей — праворукі. Це означає особисту образу. І Христос закликає не помножувати зло і особисту образу, бути готовим простити. Я готовий простити особисту образу. А інша справа, коли це не ляпас, а вбивство, ґвалтування, захоплення моєї землі, тут уже не до богословських аналізів правої щоки чи тильного боку долоні. Треба братися до зброї й захищати.

— Чи задавали Вам такі питання бійці? Що Ви їм відповідали на це?

— Так. Це ж дуже модні, популярні питання.

Приблизно те саме й відповідав. Наводив історичні приклади, коли Церква заохочувала, наприклад, до хрестових походів. А є інші випадки, коли Церква заохочує до захисту своєї держави. У нашому випадку нічого абсолютно нового не сталося — що було дві тисячі років тому, те саме відбувається і зараз. Врешті, Петро Пустельник — це капелан і ідейний натхненник першого хрестового походу,так сталося, що у мене такий самий позивний, як і у нього свого часу. (сміється)

— Існує на війні певна спокуса, випробування віри? Чи були випадки сумнівів, мовляв «як Бог допустив?»

— Скоріше, навпаки. Сумніви зароджуються в тиші, на дивані, перед плазмою, соціальними мережами, де-небудь у глибокому запіллі. Коли ти оточений комфортом і затишком, тоді виникають сумніви. А на війні, навпаки, все загострюється, в тому числі й релігійне відчуття. Якщо де й живуть люди без сумнівів, то це на «нулях».

— І все ж, були випадки, коли хтось до Вас звертався з подібними сумнівами?

— Звичайно. Капелан для того й існує, щоб бійці до нього зверталися.

Насправді, рідко коли хтось цікавиться якимись догматичними аспектами війни чи миру, це все більш-менш зрозумілі речі.

Ну деколи просять: «Сформулюй мені, щоб я це міг іншим пояснити, я це усвідомлюю, дай чіткіше формулювання, щоб я дав відповідь, коли приїду додому». От приблизно так. Бійці все прекрасно розуміють. Часом трапляються нерелігійні, але значно частіше можна зустріти в київському пабі нерелігійних людей, ніж у бліндажі чи взводному опорному пункті де-небудь в Авдіївці чи в Мар’їнці.

І ще. На війні, особливо на передовій, люди терпиміше ставляться до поглядів інших людей, тобто, всі — побратими і намагаються, навіть на релігійному ґрунті, не сперечатися і не переконувати один одного в тому, що крутіше: Вальгала чи Царство Небесне, чи ще щось.

Слово «толерантність» мені не подобається, але взаємна повага, в тому числі й до релігійних поглядів — на війні це характерна риса тих, хто тримає в руках зброю і захищає оточуючих.

— А інша сторона медалі: були випадки навернення у віру атеїстів? Що спричинило? Критичний момент?

— Було таке, що бійці могли десятиліттями не ходити до сповіді, до Причастя, не брати участь в богослужіннях. А на війні або пригадали собі, що колись в 3 чи 4 класі я це робив, і поверталися до сповідування християнства, або вперше приходили до усвідомлення того, що там, де смерть є буденністю, потрібно до неї бути готовим тим більше. Та і в Києві в пабі потрібно бути готовим до смерті, а вже ж в якій-небудь Авдіївці в бліндажі — це ще актуальніше, коли вона там ходить поруч. А в цьому випадку допоможе капелан.

Смерть — містична річ. Коли вона проходить біля тебе й обдає тебе холодом, то це нагода призадуматись. Було таке, що бійці, вийшовши з оточення або повернувшись з терміналу пробігали повз кабінет психолога і першим ділом бігли до капелана, навіть не бувши воцерковленими. Були такі, що не охрещені, а прибіг, тремтить, весь подряпаний, контужений і каже: «хочу з тобою просто поговорити, нікуди не йди, потримай мене за руку, давай поговоримо…» Очевидно, що з такої розмови десь в серці виростає міцніша віра і вона не забувається ніколи.

Але чи це справді віра, не самонавіювання?

— Віра. Що таке віра? Вірити — це визнавати за правду що-небудь зі слів поважного свідка. Що-небудь. Наприклад: є люди, які вірять в те, що є пінгвіни, бо про це їм розповіла вчителька біології. А релігійна віра — у випадку християнства — це довіра до авторитетного свідка, яким є Спаситель людства Ісус Христос. Мусульмани довіряють авторитетному свідку Мухамадові і при цьому кажуть: «салля-Ллягу алейгі ва-салям" (араб.: "нехай Бог благословить його і дасть йому мир"— ред.),тобто дуже шанобливо ставляться до того, кого вважають своїм пророком. А капелан — чи християнський, чи ісламський, чи який ще завгодно — це також той, хто представляє авторитетного свідка. Про кожного священника сказано, що він є alter Сhristus (лат.: «замість Христа» — ред.) — тобто я виконую обов’язки Христа тоді, коли треба спілкуватися з людьми. І якщо моєму слову хто-небудь повірив як авторитетному, то це вже ніяке не самонавіювання й не вигадки. Християни кажуть: «ми віримо не в те, що самі придумали, а в те, що Сам Бог нам дав до вірування».

— Але чи це все? Тобто, релігійна віра, це певно, дещо більше, ніж просто довіра, певний «контакт» з Богом, спілкування?

— Перш, ніж з Богом спілкуватися, треба визнати його існування й визнати, що він є нашим Батьком. Тобто, віровизнання важливе для того, щоби почати релігійні відносини.

Релігія, з латинської: religare — означає зв’язок. Перш ніж мати зв’язок з Творцем чи з духовним свідком, потрібно визнати його існування. Віровизнання — це перший крок, а релігія, тобто зв’язок із потобіччям — це вже наступна частина нашого життя.

— Але існують випадки миттєвого навернення до віри, після якоїсь події, «прозріння»...

Життя сповнене містики, див та чудес. Щоб їх не побачити, треба дуже постаратися. Правда, людині, котра зовсім намагається уникнути будь якої релігії, може це вдатися. Невіруючих людей взагалі-то не існує, є просто люди, які вірять не дуже щиро, не дуже послідовно, не дуже наполегливо, не дуже правдиво, але таких, щоб не вірили в надприродне чи потойбічне взагалі — їх просто не існує. Ті, хто кажуть: «я — атеїст» — обманюють себе. Зрештою, вони намагаються переконати себе в тому, що вірять у те, що Бога немає — це спроба захистити свій комфорт. Тому що людина схильна до того, щоби не бути обмеженою ні законами, ні заповідями, ні релігійними правилами. І от, відкинувши що-небудь із цього, легше жити. Є люди, котрі люблять займатися розпустою, а Церква цього не дозволяє, є люди, котрі люблять матюкатися, а Церква це забороняє, є люди, котрі люблять багато працювати, в тому числі в неділю, на Різдво й на Великдень… А є люди, котрі люблять в неділю торгувати, а церква каже: «ні, не можна в цей день на базар ходити». Тому, відкинувши релігію, яка все-таки обмежує людину в чому-небудь своїми правилами, настановами, заповідями, та людина отримує ілюзію, що стала вільною. Хоча насправді, той, хто не має чистого сумління, є рабом диявола.

Релігія — це те, що не до рабства приводить, а до свободи. Християни кажуть: «слуга Божий», або «раб Божий». Якщо церковнослов’янською мовою, це означає, що християнин, навернутий із язичництва, чи безбожжя, ставши рабом Божим, перестав бути рабом кого б то не було ще, залишився тільки рабом Єдиного Бога, а це — зовсім не погано, бути рабом Божим. Це, власне, є свідчення максимальної свободи, яка тільки можлива в житті.

— А були моменти відчуття близькості «містичного»?

— Коли я був з ОТГ «Волинь», трапилося так, що коли я там — ніхто навіть не подряпаний, а коли їхав в якусь відпустку, то або загиблі, або поранені, або контужені, або підірвалися. І мені було, навіть не знаю, як сформулювати… Я ж також маю посттравматичний стресовий розлад, воно торкається всіх, і священників також. Я ж бачу, як далі триває війна, як реально «протікає дах», особливо в командирів, особливо, в батальйонних, ротних, та й у звичайних бійців. Чим більша відповідальність, тим глибший стресовий розлад. Що таке розлад: це різниця між очікуваним, тим, чого ми бажаємо, і тим, що є насправді. Ми, можливо, бажаємо українсько-китайського кордону, зруйнованої Москви і написів з нашими іменами на кремлівській стіні, а що ми отримуємо на практиці: каліцтва, загибель близьких і дорогих нам людей, тому що немає людини ближчої, ніж побратим, який з тобою в одному бліндажі. І так накопичується цей розлад, а він призводить до хибної оцінки світу і того, що навколо нас відбувається. І мене це також стосується, інша справа, що я це, як фахівець, розумію і намагаюся з цим боротися, в тому числі і в самому собі. Але в мене було відчуття, очевидно воно хибне, що я винен в тому, що вони загинули, тому, що в цей момент мене там не було, з ними поруч. Я розумію, що насправді це нелогічно і не є так насправді, але відчуття таке є.

Була історія: 29-го серпня 2016 року я повинен був виїхати в підрозділ, але підійшов побратим, каже: «завтра в нашого побратима день народження, кругла дата, ювілей, він же тебе запрошував на гостини…» Дзвоню командиру, кажу: «приїду на день пізніше, мене не розстріляєте?»

Ну от, виїжджаю на один день пізніше, а якби я виїхав вчасно, як планував, то приїхав би 30 серпня в підрозділ. А в нас, той, хто приїхав, в цей день не стоїть на бойовому посту, а вже ввечері буде складатися розпорядок на наступний день, і уже тоді поставлять на бойову позицію, в тому числі й мене. Але якщо я приїхав з відпустки, відпочилий, це означає, що треба йти виконувати якісь загальні роботи, як то будувати бліндаж. І очевидно, що я би там був, це навіть без сумніву. І от пішли хлопці працювати, а диверсійна група противника була поблизу, і коли наші їх виявили, стався бій: одного з наших вбили, трьох покалічили, один з ампутацією ноги. Я точно був би там, якби не затримався на один день. Не знаю, ну не обов’язково ж я мав загинути чи бути контуженим, чи втратити кінцівку, але такі події поглиблюють посттравматичний стресовий розлад. Тому що на війні не буває без контузій, без каліцтв, без смертей, і це все є тяжко. Щоб допомогти подолати цей стресовий розлад, мій досвід підказує, що капелан діє тут ефективніше, ніж будь-який психолог, навіть найдосвідченіший.

— Наостанок два питання: Ваша релігійна приналежність мала вплив на рішення піти на війну?

— Мені здається, що християни — це люди більш мобілізовані, дисципліновані. Як тільки почалася війна, в мене не було іншої думки, ніж терміново повирішувати тут всі питання, щоб залишити тил безпечним і я — вже на війну.

Була цікава ситуація: мене, майже одночасно, запросили Ярош і до батальйону «Кульчицького». В «Кульчицького» запросили раніше, це було на Пасху, домовились, що мені треба два дні, заїхати в парафію, справи повирішувати і через два дні я виїжджаю. А тут запрошує Ярош. Я прийшов брати квиток: до батальйону «Кульчицького» треба було квиток на Київ, а до Яроша треба було в Дніпро. До Києва не було квитків, у Дніпро — були, то я поїхав туди. Тобто, мені було без принципової різниці в який підрозділ потрапляти. Можливо, навіть, батальйон «Кульчицького» вже тоді був озброєний, з технікою, вони вже вступили в бої, а про те, що Ярош зробив «візитку», я ще навіть, на той момент не знав.

Безумовно, що християни мають найвищий ступінь мотивації, для того, щоб збройно захищати ближніх від аґресії. Проте на війну пішли також адепти інших віровчень і люди нерелігійні.

— Як вплинула війна на Вашу віру?

— Війна зробила яскравішими і віру, і життя. Нічого дивного, тому, що адреналін — це ж наркотик. Адреналін — це продукт, з якого виникає або страх, або хоробрість. І ще від нього сивіє борода — перед війною в мене не було сивої бороди. Але він робить життя яскравішим. Ще існує адреналінова залежність. Людина, яка побувала в таких небезпеках, як термінали, Піски, інші речі, місця цієї війни, дуже важко відчуває себе в запіллі і існує потяг повернутися туди, де є побратими, де є небезпека, де є той самий адреналін і де життя яскравіше. Логіки в цьому мало, але хімію ж ніхто не скасовував.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/78017/

Следующая новость
Предыдущая новость

Туристические коврики разных видов и цветов Плитка Tubadzin для вашего интерьера Самое дешевое такси в Киеве Термосы разных видов Постельное белье Viluta – для соотечественниц, ценящих комфорт

Публикации