Про автокефалію й патріархат як богословську проблему

17.11.2018 2:00 3

Літо 2018-го запам’ятається за численними прогнозами щодо надання автокефалії українському православ’ю. Релігійні аналітики, церковні діячі, політологи й політики тримали українське суспільство у постійній екзистенційній напрузі «ось-ось» в липні, а згодом в серпні буде довгоочікуваний Томос, котрий, власне кажучи, згідно з твердженнями окремих православних ієрархів, вже написаний. Щоправда, після прибуття восени в Україну двох екзархів Царгородського патріярха, релігійні аналітики демонструють стриманість у прогнозах. Так Андрій Юраш уникнув конкретної відповіді на питання про можливість надання Томосу до кінця 2018 р., підкресливши складність налагодження процесу комунікації між різними ієрархами, яка неминуче викличе «різні бачення на суб’єктивному рівні» і «тривалий процес переговорів, узгоджень, складних, інколи радикальних рішень». Адже на перешкоді, як завше, Росія та її державна РПЦ. Останні своїм істеричним демаршем забезпечують питанню української православної автокефалії привілейований статус, легітимність якого не дискутується і не піддається жодним сумнівам. Додаткової, а можливо головної сили аргументу на користь додає й актуальна війна проти російської агресії на сході України. Це вже третя спроба, яку робить Православна Церква в Україні в напрямку досягнути повноти церковної незалежності. Як і дві попередніх (1919-1931 та 1942-1944), вона відбувається в умовах війни і численних жертв.
Тож всі, хто вважають себе українцями, патріотами й вболівають за Україну як самостійну й незалежну державу – підтримують канонічний процес здобуття помісності українським православ’ям, навіть якщо вони, як у випадку греко-католиків, належать до іншої конфесії. Довгоочікуваний Томос презентують як умову sinequanonдосягнення повноти релігійно-духовної незалежності України під гаслом «Українській державі – українську Церкву». Закономірно, що Греко-Католицька Церква не може мати іншої позиції, окрім підтримки процесів, спрямованих на єдність та канонічне оформлення українського православ’я, як і всього того, що сприяє єдності й повноті незалежності України. Такою була позиція праведного митрополита Андрея Шептицького, патріярха Йосифа Сліпого включно із актуальним главою УГКЦ блаженнішим Святославом Шевчуком. Щобільше, події довкола Томосу активізували тему набуття патріархального устрою УГКЦ. Інакше кажучи, якщо Православна Церква в Україні отримає від Царгородського патріярха довгоочікуваний Томос про автокефалію, було б не лише закономірним, але й справедливим очікувати з Риму надання не менш довгоочікуваного статусу патріярхату УГКЦ. Останнє також має вагоме значення для піднесення України на міжцерковному й міжнародному рівні, як незалежної держави.
Однак обидва процеси, – автокефалія для православних та патріярхат для греко-католиків в Україні – мають дуже схожу богословську проблему. Вона не стосується права й процедури набуття канонічної автокефалії й статусу патріярхату. Це проблема відсутності богословського процесу в українських Церквах, котрий би окреслив їхній сучасний, підкреслюю – сучасний, богословський профіль не лише на рівні України, але передовсім на рівні міжнародному.
Той, хто твердить, що автокефалія й патріярхат, як канонічні одиниці, не мають жодного стосунку до богослов’я – демонструє невігластво тих, хто сприймає богослов’я лише на рівні семінарійної дисципліни для підготовки священнослужителів, або академічної дисципліни, визначеної історичною методою «богослов’я про богослов’я», на кшталт археології вчення «Максима Ісповідника про логоси», чи пак «Григорія Палами про нетварні енергії». Натомість богослов’я як таке – це інтелектуальна реакція Церкви на актуальні пасторальні виклики, міст, який прокладають hicetnunc між конкретним релігійно-культурним й історичним контекстом та Євангелієм. Тобто, автентичне богослов’я конкретної Церкви завжди сучасне.
Чи не найкраще процес виникнення богослов’я hicetnuncпереповідають Діяння Апостольські в сюжеті про місію апостола Павла в Атенах. Спочатку Павло знайомиться із середовищем, тож «дух його кипів у ньому», коли він оглядав місто повне ідолів (Дії 17:16). Атени були не лише визначним релігійно-культурним, але й академічним центром в сучасному розумінні цього слова на зразок Оксфорда. Тож Павло спілкується не лише з юдеями в синагозі, але дискутує з представниками головних філософських шкіл епікурейцями і стоїками (Дії 17:18). Останні запрошують Павла провести відкритий семінар з «нової науки» бо, як влучно зауважує автор Діянь: «Атеняни бо всі, а й захожі чужинці, що жили між ними, на те тільки витрачали час, щоб або щось говорити, або слухати новин» ( Дії 17:21). Відтак Павло виголошує свою відому промову на Ареопазі (Дії 17:22-31). Він вдається до певних риторичних прийомів: розпочинає промову з похвали атенянам за їхню побожність, потім цитує когось з визначних античних поетів. На перший погляд, Павлу це не дуже допомогло, бо як тільки він перейшов до теми воскресіння, атеняни почали з нього кпити й висміювати. Але були й такі, хто серйозно сприйняв промову апостола. Між ними Діонісій Ареопагіт, якого традиція вважає автором чи не найвизначніших трактатів християнського богослов’я «Про небесну ієрархію», «Про божественні імена», «Про церковну ієрархію», «Про містичне богослов’я», відомих у слов’янському світі під збірною назвою «Ареопагітики». Для нас важливо те, як апостол Павло прокладає шлях керигмі про Воскресіння Ісуса Христа, використовуючи засоби й контекст еллінського релігійно-культурного середовища Атен. Те саме робили усі визначні богослови в усі часи, тож те саме мали б робити тут і тепер богослови в Україні.
Наведу інший приклад, котрий безпосередньо стосується проблеми автокефалії. Отець Гавриїл Костельник, – про нього знаємо переважно з подій псевдособору 1946 - в середовищі греко-католицьких інтелектуалів міжвоєнної доби виконував роль аналітика, завдання якого полягало в оцінці з християнської перспективи явищ новітньої культури і науки. Принаймні таке враження складається на основі більшості його публікацій і досліджень, які він, швидше всього, робив на прохання митрополита Андрея. Однією з таких є опублікована в 1922 брошура із полемічною назвою «Народня чи вселенська церква?», яка присвячена проблемі автокефалії. Судячи із дати, Костельник писав текст одразу після скликаного у Києві у 1921 р. Першого Всеукраїнського Православного Церковного Собору, на якому були затверджені три фундаментальні засади УАПЦ: автокефалія, собороправність та українізація. Автор брошури відштовхується від тези про культурний та політичний націоналізм, як актуальний «дух часу», що прагне охопити всі верстви суспільного життя, включно із життям церковним. «Але чи Христова церква дійсно має бути національна?» - головне питання, на яке намагається дати відповідь Костельник. Для нього очевидним є факт, що Церква відіграє велетенську роль у процесі національного самоусвідомлення, про що свідчить діяльність греко-католицького духовенства в Галичині. Це не суперечить християнським засадам. Але церковна підтримка національного самоусвідомлення може перерости у церковний націоналізм, якщо засвоїть засадничий принцип останнього: кожний християнський народ повинен мати свою автокефальну, тобто незалежну церкву. Іншими словами Костельник ставить знак «=» між церковним націоналізмом та автокефалією. Зайве говорити, що сама ідея автокефалії завдяки радикальному курсу на українізацію, особливо в тодішніх умовах кровопролитної війни за розбудову України як незалежної держави, виглядала дуже привабливо. Автокефалія мала стати двосічним мечем, що мав визволити український народ від духовного поневолення як з боку Росії, так і Польщі одночасно. Тим не менше Костельник наважується говорити про небезпеки, які таїть в собі церковний націоналізм і куди він провадить в кінцевому рахунку. Звертаючись до Євангелія та вчення апостолів, він протиставляє вселюдський, наднаціональний характер Христового вчення й побудований на ексклюзивізмі релігійний націоналізм фарисеїв. Відтак автор висновує, що «форма національної автокефальної церкви» провадить до секуляризації християнської релігії: «Націоналістичні християнські незалежні церкви – се жертви новочасного натуралістичного виру… Ось тим вже відкрита брама для повороту до поганства, до фарисейства… Національна церква на кожному кроці мусить акцентувати національність, а національність се природний елемент. Так дух в національній церкві послідовно відпадатиме від усього надприродного, і шкандибатиме за чистим натуралізмом. Тому й не диво, що атеїсти дуже схвалюють цю форму» (с. 23). Враховуючи трагізм поточного історичного моменту, такі висновки можуть видатись надто категоричним, особливо, якщо врахувати складність натури самого автора брошури. Так Костельник намагається полемізувати з православним вченням про Христа як невидимого главу Церкви з католицьких ще тоді позицій, які згодом і сам критикуватиме. Тож висновки о. Гавриїла можна було б потрактувати як упереджене ставлення уніатського богослова до православ’я назагал, якби не менш радикальні твердження з боку самих православних. Таким був Євген Маланюк – видатний український поет й культуролог. На відміну від Костельника, який досліджував питання автокефалії із публікацій у пресі, Маланюк знав ситуацію із середини, передовсім як безпосередній учасник визвольних змагань, ад’ютант командувача армії УНР генерала Василя Тютюнника. Він застав першу і другу спробу відродження автокефалії. Попри те, що за ідейними переконаннями Маланюк був націоналіст, а за віросповіданням – православний, належав до числа непримиренних противників автокефалії та Ілларіона Огієнка зокрема. «Автокефалізм не вдався і не міг удатися, бо він був затоплений в мутній воді куркулізму й огієнківщини. В нім не знайшлося копійчаної навіть свічечки справжньої віри, отже справжньої духовної потуги, хоч би малесенької», - занотує в 1946 році Маланюк у щоденнику (Див. Нотатники 1936-1968, Київ 2008, с. 85).
Очевидно, що тепер ситуація в багатьох аспектах різниться від тієї, про яку говорять Костельник і Маланюк. Але не може не насторожувати той факт, що питання «Томосу 2018» більше обговорюють політики, політологи, політтехнологи й соціологи, ніж богослови. Тому логічним звучить питання російського бібліста Андрія Десницького до православних в Україні: «Чи впевнені вони що зможуть зберегти незалежність церковних структур від державних, що нова автокефальна церква не стане українською в першу, другу третю чергу, і щойно в десяту – християнською?» (див. статтю «Мы наш, мы Третий Рим построим?» на сайті gazeta.ru). Авжеж, Десницький знає про що говорить, бо на сьогодні є одним із небагатьох критиків побудованої на церковному націоналізмі ідеології «русского мира». Проблема ж полягає в тому, що цілком слушне запитання, яке продовжує підняту Костельником проблему, не вийшло з уст українських богословів, а пролунало знову з Москви.
Тепер декілька слів про статус патріярхату для УГКЦ. З усіх українських Церков в УГКЦ зроблено, мабуть, найбільше в напрямку створення належних умов для започаткування процесу розбудови сучасного контекстуального богослов’я, наявність якого є індикатором дозрівання життя Церкви до здобуття патріярхального устрою. Принаймні на рівні відповідних структур, які мають забезпечити належні умови для розвитку богословської думки, зроблено дуже багато. Маю на увазі не лише мережу єпархіальних семінарій, а передовсім Український Католицький Університет. Власне, наступного року відзначатиметься 25-а річниця відновлення богословських студій у Львівській Богословській Академії, на основі якої постав УКУ. Це буде добра нагода, щоб підбити підсумки й визначити нові напрямки і завдання. До вагомих богословських досягнень можна зарахувати катехизм УГКЦ «Христос наша пасха». Він став достоту революційним не стільки за змістом, як за своєю структурою, в основі якої анафора Літургії Василія Великого. Власне пропозиція такої структури відображає сучасні тенденції у філософській думці, що позначилися у зміщенні акцентів від культури значення до культури присутності, а відтак до зацікавлення євхаристійною антропологією. Окремо слід відзначити Стратегію УГКЦ 2020 «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Вже сама назва спонукає до багатьох богословських роздумів, в основі яких будуть не історичні оповіді про давно минулі часи, в стилі «богослов’я про богослов’я», а конкретний досвід тут і тепер, в тому числі й негативний, котрий, утім постає новим викликом, черговим богословським питанням, на яке необхідно дати відповідь. Але цього все ще замало. Бракує сучасного, оригінального богомислення з актуальних проблем. Магістральна лінія богослов’я в основному все ще зосереджена на описовому дослідженні патристики, неопатристичному синтезі, тим часом, як неймовірно швидкий розвиток подій вимагає миттєвої реакції, хоча б такої, як це було у випадку швидше згаданої брошури о. Гавриїла Костельника. Багато питань висунула на порядок денний «Революція гідності», які намагається осмислювати, хоч і кволо, «Богослов’я Майдану». Не кажучи вже про актуальний процес набуття статусу автокефалії українським православ’ям. Зрозуміло, що останнє в загальноукраїнському контексті постає викликом: якщо в Україні буде канонічно офрмлена помісність Православної Церкви, то яке місце займе тоді в українському контексті УГКЦ? Чи піде УГКЦ шляхом політичним для досягнення статусу патріярхату, тобто так, як це роблять сьогодні православні в Україні? Чи обре творчий шлях богослов’я?
У підсумку зазначу, що незалежно від того, як і скільки часу будуть розвиватися події довкола набуття автокефалії для Православної Церкви в Україні та патріярхату для УГКЦ, обидві Церкви стоять перед серйозними пасторальними викликами. Набуття автокефалії чи надання статусу патріярхату лише посилюють відповідальність, а не усувають виклики. Ейфорія торжества історичної справедливості дуже швидко минає, повертаючи натомість жорстоку реальність. Тому одним із найголовнішим викликів на сьогодні є необхідність широкомасштабної реєвангелізації українського суспільства. І цим українські Церкви можуть займатися вже тепер, не чекаючи на статуси та їхні канонічні підтвердження. По суті найбільш успішною, найбільш помісною, чи, якщо хочете, найбільш українською буде в Україні та Церква, яка зможе запропонувати найефективнішу богословську концепцію реєвангелізації і матиме найбільше спільнот із живим досвідом зустрічі із живим Христом.

Див.: Патріярхат, 5 (2018).

http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/pro-avtokefaliyu-i-patriarhat-yak-bohoslovsku-problemu/

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/73544/

Следующая новость
Предыдущая новость

Лучше товары для сада и огорода Крещенский сочельник УГКЦ проводить «Козацький гарт» у виховних колоніях України На чем зарабатывают букмекеры? Отель для комфортного отдыха во Львове

Публикации