Приречені на автокефалію

06.08.2018 18:44 3

Приречені на автокефалію

Юрій Дорошенко

"Український тиждень", 26 липня 2018

Наскільки Україна наблизилася до створення помісної православної церкви

Півроку тому більшість українців не знали, що таке томос і як правильно це слово пишеться. Нині ситуація різко змінилася. Змагання за цей документ, що має зафіксувати автокефалію Української православної церкви, набули характеру загальносуспільної акції. Конфесійні виборювання статусного документа, дипломатична діяльність держави, значно посилюються громадським дискурсом. І ми тепер маємо всі підстави вважати, що Україна в недалекому майбутньому може отримати власну помісну православну церкву, визнану світом.

Нагадаємо, що грецьке слово «автокефалія» складається з двох частин «сам» і «голова» й означає незалежна, самоврядна. Родина православних церков якраз і складається з автокефальних церков, де «першим серед рівних» є Константинопольський патріархат. Цим вона й відрізняється від Римо-католицької церкви з ієрархією та чіткою вертикаллю. Спеціальних правових норм і виписаної процедури для заснування автокефальних церков не існує, тому й виникають постійні суперечки з цього приводу.

Загальновизнано, що для постання автокефальної церкви потрібні кілька факторів: існування незалежної держави, церковної православної структури та бажання світської влади і народу. У сиву давнину патріархати засновували особисто святі апостоли, які проповідували слово Боже. Богослови стверджують, що поява нових автокефальних православних церков ґрунтується, зокрема, на 34-му Апостольському правилі, яке говорить: «Єпископам кожного народу належить знати першого між ними і визнавати його за голову».

Невмирущий дух києвоцентризму

Ще в перші віки прийняття християнства на Русі-Україні зафіксовані тенденції на окремішність церковного організму та обрядового життя. Вже за князя Ярослава Муд­рого 1051 року було обрано на митрополичу кафедру русича Іларіона, що на той час стало яскравою демонстрацію незалежності київської церкви.

Суто номінальна підпорядкованість до 1686 року Київської митрополії Константинопольському патріархатові забезпечувала самостійний розвиток нашої церкви, а козацтво стало опорою та базою для її розвою. По суті, як стверджує чимало дослідників, Київська митрополія на той час була майже автокефальною за своїм статусом. Тому не випадково існував проект київського митрополита Петра Могили про вже юридичне уконституціювання Київської митрополії в патріархат. Проблеми почалися з незаконного підпорядкування української церкви Московському патріархату (воно було наслідком приєднання українських земель до Москви і втрати державної незалежності), бо це з огляду на традиційне одержавлення церкви на Московщині передбачало повне підкорення всього релігійного життя українців, тягло за собою його уніфікацію та викорінення будь-яких національних відмінностей. За таких умов зрозуміло, що з кожною хвилею українських національно-визвольних змагань, актуалізувалося питання виборювання автокефалії. Так було у 1917–1920 роках, подібні процеси ми спостерігаємо і з проголошенням незалежності України 1991-го.

Українські президенти та автокефалія: в обхід і навпрошки

Усі без винятку українські президенти пройшли іспит темою автокефалії. Так, перший глава нашої держави Леонід Кравчук демонстрував загальну підтримку усамостійнення Української православної церкви, але через характерну обережність і нерішучість, покладання на проросійських дорадників припустився низки помилок. Найбільшою з них стало те, що під час його правління в Харкові за вказівкою Москви та під керівництвом її спецслужб 1992 року відбувся Харківський собор, на якому на порушення канонічного права та статуту УПЦ на місце предстоятеля митрополита Філарета Денисенка був обраний митрополит Володимир Сабодан. Деякі експерти провину за це покладають на тодішнього голову Служби безпеки України Євгена Марчука. Хай там як, а той собор започаткував нинішній розкол українського православ’я.

Як не раз пізніше згадував уже Патріарх Філарет: «Якби не сталося того розколу, Українська православна церква була б єдина, ми змогли б дотиснути Москву та добитися від неї автокефалії». І це цілком імовірно, адже саме владика Філарет 1991 року в Києво-Печерській лаврі зібрав помісний собор Української православної церкви, де було прийняте звернення до тодішнього Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ з проханням надати автокефалію УПЦ. До речі, тоді звернення підписали майже всі єпископи УПЦ включно з теперішнім предстоятелем УПЦ МП митрополитом Онуфрієм (Березовським). «Учасники Собору, що представляють увесь український єпископат, клір, мирян, монастирі та духовні навчальні заклади, одноголосно постановили звернутися до Вашої Святості та єпископату Руської православної церкви з проханням дарувати Українській православній церкві повну канонічну самостійність, тобто автокефалію, сприяти визнанню Української православної церкви всіма помісними церквами як рівноправної церкви-сестри в сім’ї православних церков та сприяти установленню східними патріархами та главами інших помісних церков Київського патріархату», — говорилося у зверненні. На той час було романтичне сподівання, що коли Москва хоч і зі скреготом зубів, але погодилася на державну незалежність України, то, може, піде на її церковну окремішність. Не сталося.

Можливо, комусь здаватиметься дивним, але українці з 1992 року вже мали і мають свою канонічну та помісну церкву. Відповідно до численних соціологічних опитувань це Українська православна церква Київського патріархату. До неї належить найбільше православних вірян. Наприклад, згідно з результатами дослідження Центру Разумкова (проводилося 23–28 березня 2018 року) 28,7% опитаних по всій країні вважають себе вірними УПЦ КП і лише 12,8% — УПЦ МП. І ця тенденція в бік зростання симпатій КП протягом десятиріч зберігається.

УПЦ КП повністю незалежна від будь-яких чужоземних центрів, має власну структуру, обраного Патріарха (першим був Мстислав (Скрипник), другим Володимир (Романюк), а нині Патріархом є Філарет (Денисенко)), єпископат, духівництво, монастирі, вищі духовні навчальні заклади, керується рішення синодів, архієрейських і помісних соборів. Ця церква є канонічною, бо не порушує жодних канонів і правил, керується Святим Письмом, Святим Переданням, догматами. Ну хіба що різниця у використанні під час богослужінь української мови, яка наполегливо не вітається в УПЦ МП і вважається недостойною для розмови з Богом.

У чому ж тоді питання та чого ми домагаємося? Надання томосу про автокефалію Українській православній церкві допоможе об’єднанню всього українського православ’я та введе в родину православних церков, дасть можливість спілкуватися та співслужити з усіма православними у світі.

Геть від Москви та під її омофором

Леонід Кучма прийшов у крісло президента України з чіткою орієнтацію на підтримку Росії та відповідно від самого початку бачив своїм партнером у релігійній сфері УПЦ МП, що зрештою призвело до трагедії — побиття похоронної процесії Патріарха Володимира (Романюка) на Софійській площі в Києві 1995 року. Ця провокація проти похорону другого Патріарха УПЦ КП (який був ще й відомим багаторічним в’язнем сумління радянського режиму) викликала велике обурення в Україні та за її межами, згуртувала довкола УПЦ КП широкі верстви української інтелігенції та зрештою змусила владу ставитися неупереджено до Київського патріархату. Вже ближче до наступного президентського терміну Леонід Кучма почав розуміти державотворчу роль автокефальної церкви в житті держави. Понад те, у своїх публічних виступах він став говорити про важливість утворення єдиної помісної Української православної церкви.

Розповідають, що особистому усвідомленню Кучмою потреби в цьому посприяли поїздка на Святу Землю та участь у святкуванні 2000-річчя Різдва Христового. Там глави традиційних православних держав стояли поруч із предстоятелями своїх церков, а керівник УПЦ МП митрополит Володимир змушений бути не біля президента Кучми, а біля свого очільника Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ. Самотність на святі вразила Кучму й дала зрозуміти меншовартість православного народу без автокефальної церкви. Він усвідомив недосконалість проекту «УПЦ МП».

За президентства Віктора Ющенка вперше на високому рівні був активізований діалог із Константинопольським Патріархом Варфоломієм як представником церкви-матері та навіть відбувся його помпезний державний візит до Києва під час святкування 1020-річчя Хрещення Русі-України. Щоправда, у той час так і не вдалося вирішити питання надання автокефального статусу УПЦ. Переговори велися хаотично та несистемно. Ставка робилася на ефектність, мовляв, поговоримо, поводимо з почесною вартою Києвом, покажемо веселку над Софією Київською, ось він і розчулиться та напише томос десь на коліні…

До речі, у той час, коли стало зрозуміло, що Вселенський Патріарх не готовий на такі історичні експромти, обговорювався так званий критський варіант, тобто київська церква могла дістати статус лише напівавтономної структури всередині Константинопольського патріархату. Це, звісно, не влаштувало єпископат, духівництво та мирян української церкви, які не для того вийшли з підпорядкування Москви, щоб потрапили в духовно-адміністративну залежність від Стамбула.

Українській владі треба було показати суспільству бодай якийсь результат перемовин зі Вселенським Патріархом, тому з боку тодішнього глави Секретаріату президента України Віктора Балоги на Патріарха Філарета чинився тиск. Святійшого настійливо «прохали» відмовитися від церковної незалежності, але він не піддався умовлянням і погрозам, що дало змогу зберегти і в майбутньому зміцнити структуру Київського патріархату.

Усе ж таки приїзд Патріарха Варфоломія 2008 року до Києва дав йому можливість публічно заявити, що він вважає Україну своєю територією й що саме Константинопольський патріархат, а не Московський є церквою-матір’ю для УПЦ, засвідчити, що 1686 року його церква не зрікалася назавжди Київської митрополії.

Горезвісний президент України Віктор Янукович демонстрував свою належність до УПЦ МП та ігнорування УПЦ КП. Характерно, що 2009 року керівником Російської православної церкви стає Патріарх Кірілл (Ґундяєв), відомий своїм активним упровадженням неоімперської концепції «русского мира». Він вимагав від єпископату та духівництва УПЦ МП активніших дій з інтеграції до Росії та гостро критикував проєвропейський курс України. Прийшов у патріарше крісло як щирий сподвижник та ідеолог президента РФ Путіна.

Цікаво, що президент Янукович і його оточення були зайняті іншим, тактичнішим проектом — зміною предстоятеля УПЦ МП митрополита Володимира (Сабодана), який уже був немічним і не міг сповна задовольняти потреби влади як агітатор та організатор. Хворий митрополит раптом виявив непокору й відмовся залишити посаду молодому, наближеному до тодішнього керівництва держави митрополиту Антонію (Поканичу). З метою шантажу навіть здійснили провокацію, протягом року незаконно утримуючи силою міліції наближеного до митрополита Володимира архієпископа Олександра (Драбинка) під вартою.

Ситуацію в конфесійному житті України кардинально змінили Революція гідності та початок російсько-української війни 2014 року. Спершу весь світ побачив, що саме Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир УПЦ КП став прихистком для студентів-протестувальників, яких жорстоко розганяв «Беркут», а потім ще й шпиталем для поранених на Майдані.

У той час УПЦ МП агітувала за Януковича, відчиняла двері монастирів для тітушків і сєпарів, її єпископи не раз висловлювалися на підтримку агресора на Донбасі, співпрацювали з ворогом у Криму (всі ці тенденції збереглися й донині). І це не могло не вплинути на ставлення населення до цього філіалу РПЦ в Україні. З огляду на все те навіть усередині УПЦ МП, серед деяких архієреїв і духівництва, не кажучи про простих віруючих, стало наростати незадоволення офіційним курсом церкви, затвердженим у Москві, та ганебним статусом філії Московського патріархату, релігійної організації держави-окупанта.

Томос у дорозі

Як заявили деякі авторитетні богослови, томос для української церкви «уже написаний». Цього не можна виключати. Але й не варто сподіватися, що він буде урочисто оприлюднений уже цього літа. Швидше все ж таки до кінця року. Головне, що Патріарх Варфоломій, попри традиційну візантійську образність мови Фанару (району, де в Стамбулі міститься резиденція патріархів), уже не раз останнім часом демонстрував Москві свою принципову позицію, що, по-перше, не боїться шантажу та залякування, а по-друге, не збирається відмовлятися від своєї першості в українській справі.

Характерним було відвідання Патріарха Варфоломія архієрейським десантом УПЦ МП на чолі зі скандальним нардепом Вадимом Новінським і священиком Миколою Данилевичем. Група одіозних владик, відомих своїми відверто проросійськими поглядами, мала переконати Вселенського Патріарха відмовитися від наміру допомогти православним українцям і лишити в російському духовному ярмі. Як розповідали очевидці, нардеп не вигадав нічого кращого, як шантажувати Патріарха Варфоломія, мовляв, якщо дасте автокефалію, в Україні буде війна, проллється кров, ви готові взяти відповідальність за це? Важливо, що вже невдовзі тезу-жахалку про кров і війну повторив очільник відділу зовнішньоцерковних відносин Московської патріархії Іларіон (Алфєєв), що яскраво свідчить лише про одне: партитури для таких аргументів пишуть і затверджують в одному місці.

Патріарх Варфоломій дипломатично (як годиться на Сході) прийняв ходаків, вислухав, подарував сувеніри, а коли ті повернулися додому, повторив тезу, що не збирається відступати, шлях надання автокефалії українській церкві може бути кроком до об’єднання, примирення та розвитку православ’я. Сталося це 1 липня в тронній залі патріаршої резиденції. «Нехай не забувають, що Константинополь ніколи не давав дозволу передавати території України будь-кому, крім права хіротонії Київського митрополита в Москві на умовах його обрання соборно в Києві на місцевому Соборі та за безумовного згадування Вселенського Патріарха. Це сказано в томосі права на автокефалію, який мати-церква дарувала польській церкві: наш престол не визнав відділення Київської митрополії і залежних від неї православних церков Литви й Польщі та їх приєднання до Московської церкви, що було здійснено проти канонів та без дотримання прав Київського митрополита, який мав титул екзарха Вселенського престолу», — заявив Патріарх Варфоломій. Це фактично програмова заява (її незабаром повторили й деякі авторитетні члени синоду Константинопольської церкви у своїх коментарях для преси, зокрема митрополит Прусський Елпідофор), у якій окреслено позицію Вселенської патріархії з українського питання. Тепер у разі відмови від неї Константинополь втратить свій авторитет, на кону поставлено дуже багато, йому відступати вже нікуди, «позаду Москва».

Не спить і Москва. Часті категоричні заяви верховних достойників Московського патріархату як у Росії, так і в Україні свідчать про те, що в них прийнятий курс на загострення ситуації, навіть за допомогою провокацій (до цього вже мають готуватися вітчизняні спецслужби, щоб протидіяти).

Коли предстоятель нібито «самостійної в управлінні» УПЦ МП їде на засідання синоду Російської православної церкви і в далекому російському Єкатеринбурзі обговорює невідь із ким проблему української автокефалії, все стає на свої місця.

Незворотним шляхом

Нинішній історичний етап змагання за томос справді визначальний. Робота команди Порошенка вселяє оптимізм, дає впевненість, що буде результат. В активі автокефальних змагань офіційне звернення президента України, Верховної Ради України, єпископату УПЦ КП, УАПЦ та деяких владик із УПЦ МП до Вселенського Патріарха з проханням про автокефалію; активний і постійний переговірний контакт української влади зі Вселенським патріархатом із цієї проблематики; проведення дипломатичних переговорів із главами інших православних церков із проханням підтримати томос.

Чинники, які активізували процес здобуття автокефалії:

1. Утвердження України як незалежної держави з європейським курсом розвитку, яку не зламала навіть російська агресія.

2. Розбудова та зміцнення Української православної церкви Київського патріархату як церкви українського народу.

3. Агресивна імперська політика Росії та Московської патріархії. Остання дедалі нахабніше виявляє претензію бути головною серед інших патріархій, неприховано оспорюючи першу за статусом роль Константинопольського патріархату.

4. Українська влада почала сприймати процес здобуття помісного статусу Української православної церкви в контексті національної безпеки, а тому робота в цьому напрямі стала набагато професійнішою та активнішою.

5. Криза православ’я, що потребує появи потужної Української православної церкви, яка зміцнить родину православних церков, утвердить баланс та утримає Московський патріархат від спокуси папізму, намагання стати другим Ватиканом у православ’ї (проект ще Іосіфа Сталіна).
6. Геополітична ситуація у світі. Європейські народи, США та Туреччина усвідомлюють небезпечність агресивної неоімперської політики путінської Росії та не бажають її зміцнення ще й у духовній царині.

За таких умов перспектива отримання томосу про визнан­ня автокефалії Української православної церкви бачиться такою. Очікуваний документ може з’явитися вже до кінця цього року. Можливо, навіть на Покрову. Але не виключено, що процес затягнеться на рік, адже Вселенський Патріарх вирішив пройти всю процедуру дипломатичного узгодження з іншими православними церквами, що природно. Від цього лише виграє легітимність документа. До речі, процес надання томосу про автокефалію Польській православній церкві (між іншим, ґрунтуючись на тому, що польська церква колись була частиною давньої Київської митрополії) тривав майже три роки, завершився 1924-го коли змінилося вже чотири Вселенських Патріархи.

Як розвиватиметься ситуація далі? Судячи з рішень синоду Московської патріархії в Єкатеринбурзі, ця церква стоятиме вперто на неприйнятності автокефалії для українців — не може бути, бо вам зась! Відповідно УПЦ МП як структура повинна буде й далі діяти за визначеною в Москві концепцією «мушлі», тобто ізоляціонізму від інтересів українського народу та держави: офіційно не йтимуть на будь-які переговори з цього приводу, а лише розігруватимуть кремлівську карту «порушень прав віруючих УПЦ МП націоналістами». Така неадекватність і фундаменталізм ще більше позбавлятимуть підтримки громадян України.

А далі схема проста: збирається собор із єпископату УПЦ КП, УАПЦ, частини УПЦ МП, на якому зачитується томос Вселенського Патріарха про автокефалію Української православної церкви і відбуваються вибори предстоятеля новопосталої церкви. Цілком імовірно, що ним стане визнаний авторитет Патріарх Філарет.

Наступним етапом Верховна Рада може розглянути законопроект, яким передбачатиметься перереєстрація релігійних громад в Україні (чого вже давно не було, а реєстр перетворився на могильник неіснуючих громад і монастирів) та унормуються назви конфесій: ті православні, які лишаться з Москвою, отримають правдиву назву — Російська православна церква в Україні.

Треба пам’ятати слова міністра ісповідань в уряді Павла Скоропадського професора Олександра Лотоцького, який 1918 року звертався до єпископату тоді проросійської православної церкви в Києві так: автокефалія української церкви — «це не лише церковна, а й національно-державна наша необхідність. Це конечна потреба нашої церкви, нашої держави, нашої нації. І хто розуміє та щиро приймає до серця інтереси українського народу, той приймає і автокефалію української церкви. І навпаки».

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/72106/

Следующая новость
Предыдущая новость

Православный сайт со всей необходимой информацией Глава УПЦ КП підтримав ініціативу групи депутатів розпочинати робочий день парламенту з молитви Евроазиатский Еврейский Конгресс, учрежденный Украиной, Казахстаном и РФ, «ушел в прошлое» Поляки відреставрують низку архітектурних пам’яток Львова Увлекательные азартные игры 777 бесплатно

Публикации