ПРАВОСЛАВ'Я: на порозі нової ери

16.10.2018 0:59 0

ПРАВОСЛАВ'Я: на порозі нової ери

Анатолій Бабинський

"Збруч", 13 жовтня 2018

Визнання рівної канонічної гідності за всіма православними єпископами, священиками і мирянами в Україні, яке здійснив Константинопольський патріархат 11 жовтня, є, без сумніву, однією з найпотужніших подій з часу української незалежності. Схожі речі відбувались і раніше, в Канаді і США, але масштаб був не той. Московська Патріархія і у випадку визнання українських Церков в США і Канаді протестувала і обурювалась, але до радикальніших кроків не вдавалась. Ця подія насправді не про Україну лише, вона про цілий православний світ. І навіть ширше: про екуменічний діалог між католиками і православними.

Для більшості українського суспільства ця подія має радше суспільний ефект, і це мають щиро визнавати всі учасники процесу та зацікавлені сторони. Оскільки присутність і діяльність Московської Патріархії в Україні має не лише релігійний вимір, мало того, більшість українського суспільства має до діла не так з літургічною (лише 16% якого щонеділі буває в храмах), богословською чи аскетичною традицією Російської Православної Церкви, а з її ідеологічною діяльністю в якості філіалу «русского мира», який, по суті, є банальним російським імперіалізмом, націоналізмом і шовінізмом. Найзавзятіші представники цього оруелівського «мира» взяли в руки зброю і почали вбивати. Тому з цією позарелігійною складовою процесу все чітко і ясно – питання присутності Московської Патріархії в Україні пов’язане з питанням безпеки держави та її громадян. Якщо би ця присутність обмежувалась лише релігійною сферою, всього могло б і не бути. Але патріарх Кіріл, який на зустрічі з патріархом Вартоломеєм говорив радше про політику, ніж про «святі канони», як виглядає, й сам не цурається амплуа російського чиновника.

Документальні засоби, до яких вдавались обидві сторони в усій цій дискусії, також не були надто переконливими. Ціла історія занадто заплутана, в ній надто мало прямих відповідей на сучасні виклики. Все залежить від того, які питання ми ставимо тому чи іншому архівному джерелу. Набагато переконливішими аргументами були пасторальні принципи, і вони, як на мене, більше відповідають природі Церкви – salus animarum lex suprema est. З точки зору Константинополя ситуація виглядала дуже логічною: Москва виявилась нездатною розв’язати ситуацію в Україні і це тривало більш ніж чверть століття. Мільйони православних віруючих, а їх, якщо не рахувати квадратно-кущовим способом по зареєстрованих парафіях, а по кількості людей в храмах, може виявитись більше, ніж в храмах УПЦ (МП), перебувають в схизмі. Їхня віра не містить догматичних відхилень, і вони не бажають бути поза церковним тілом, а радше навпаки. Конструктивних рішень Москва не пропонує, оскільки їй заважають власні ідеологеми про «триєдиний народ», російський націоналізм і далі по списку. Як резонно зауважив патріарх Варфоломій, українське суспільство не бажає бачити патріарха Кіріла на своїй території. Кіріл же, щиро чи ні, вважає, що бачити його не хочуть лише політики чи пак «заколотники». І це в той час, коли в переважно православній країні його популярність навіть близько не стоїть до симпатій українців до Папи римського.

У вчорашньому рішенні Константинопольського патріархату пасторальний чинник видається найбільш сильним і важливим. Це важливо всім тим простим священикам, яким по селах тикали в спину зі словами «безблагодатний», віруючим, яких намовляли повторно відспівувати своїх родичів чи перехрещувати дітей, батькам тих дітей, яким відмовляли у християнському похороні тощо. Одним словом всім тим, кому відмовляли всі ці роки навіть називатись християнами. Всі вони «були канонічно поновлені у своєму єпископському або священицькому сані, також було відновлено сопричастя їхніх вірних з Церквою». Це найрадісніші слова цілого документу, яких чекали не лише вірні УПЦ КП, УАПЦ – я переконаний, і значна частина УПЦ (МП). Цьому радіють і в УГКЦ і РКЦ. Слова представника УПЦ (МП), митрополита Антонія про те, що колишні схизматики (для РПЦ) і далі безблагодатні, виглядали на цьому тлі радше як крик відчаю. Як то кажуть, “who cares?” [кого хвилює?], що думають тепер про це в керівництві УПЦ (МП). Як слушно сказав один мій колега, українські православні УПЦ КП і УАПЦ отримали свій безвіз.

Решта питань вчорашнього документу мають радше технічний характер. Так, це не очікувана автокефалія, але тектонічний зсув від цього не менший. Якщо намагатись зрозуміти, з якого кута зору написаний цей документ, а він не завжди співпадає з тим, як це бачать в Україні, то для Константинополя, як виглядає, на сьогодні в Україні немає жодної інституціоналізованої православної Церкви. Є радше різні уривки Київської митрополії Константинопольської Церкви, кожен зі своїм проблемним бекграундом, який не дає кожній з спільнот порозумітись з іншою. Не існує ні УПЦ (МП), ні УПЦ КП, ні УАПЦ. Є понад сотня православних єпископів з їхніми паствами, і всі вони є в рівній гідності. Всі нинішні утворення зі своїми проблемами всередині і поміж собою, цілий той глухий кут, є продуктами хибних дій і міркувань, нецерковних чинників останніх 350 років. Тому Константинополь скасовує зобов’язання синодального листа 1686 року, який власне є частиною нинішньої проблеми, а не можливості її вирішення. Він також відновлює свою ставропігію в Україні, яка, вочевидь, залишиться тут навіть після того, як буде наданий Томос. Всі ці єпископи, які від тепер для Константинополя мають рівну гідність, повинні об’єднатись. Ті, хто не бажатимуть, зможуть залишитись єпископами Московського Патріархату. Тож наступним кроком повинен бути собор, який, вочевидь, мають очолити екзархи. Цікаво, що вони представляють не лише сам Патріархат, але також й українську Церкву в США і Канаді відповідно. Вочевидь, кожна з цих юрисдикцій в північній Америці була зацікавлена взяти участь в цих історичних процесах, оскільки вони також робили все можливе, щоб цей день наблизити.

Дуже цікавими залишаються питання титулу глави нової Церкви, нюансів її статуту, форми управління, принципів взаємин з державою. Обидві Церкви, які стануть на перших етапах кістяком майбутньої автокефальної Церкви, страждають від браку кваліфікованих кадрів, цілком реально, що будуть претензії до деяких єрархів, оскільки Константинополь мусить перевірити біографію кожного з них, будуть незадоволені і т.д. Тому вирішення багатьох питань, як, наприклад, питання того ж самого Томосу, може тривати довше, ніж очікується. Отже, попереду ще багато важливих і цікавих подій. Але найважливіший етап пройдено: в Україні немає правильних і неправильних православних християн.

Для всеправославного світу ця подія є не менш приголомшливою, ніж для самої України. За найоптимістичнішого сценарію вісь Київ-Бухарест-Константинополь-Атени (?) може цілковито змінити ситуацію в світовому православ’ї. І йдеться не про протистояння Москві, йдеться про нове життя для православної ойкумени, яка не може ніяк виплутатись з проблем, пов’язаних з модерною (а тим паче – постмодерною) добою. Українське питання було частиною цих болячок, і без його розв’язання ніякого поступу вперед не могло бути. Дії Константинополя, на які так чи інакше погодились (найчастіше скромним мовчанням) більшість Церков, закріпляють за ним статус всеправославного координатора і, що найголовніше, статус вищої апеляційної інстанції. Це дуже важливий нюанс, оскільки для Константинополя автокефалія не є чимсь непроникним ззовні. Вона має свої обмеження. Українська Церква існуватиме вже в цих нових умовах всеправославного світу і повинна бути готовою, що навіть з її лона апеляції зможуть доходити до Константинопольського престолу. І він їх розглядатиме, як розглянув тепер апеляцію патріарха Філарета і митрополита Макарія. Звісно, Москва не прийме нових правил гри, і тут цікаве питання: чи українська Церква схилятиметься до російського «автокефалізму», згідно з яким у православному світі немає ніякого надпомісного атворитету, чи вона прийме формулу Константинополя, який цей російський автокефалізм намагається розбити, щоб розв’язати українське питання?

Не менш важливим питанням є стан екуменічного діалогу після рішення Константинополя. Московська патріархія, яка намагається тримати лідерство і монополію на діалог із Католицькою Церквою, задавати тон в ньому і висувати свої умови, безперечно, зробить все, щоб жоден інший православний голос з теренів Східної Європи не зазвучав в цьому діалозі. Буде звичний шантаж, який ставитиме Рим в дуже делікатне становище: включати в діалог також і українців та втратити Москву (яка заявила, що вийде зі всіх можливих комісій, де будуть представники Константинополя, а тим паче «розкольників») чи ігнорувати перших і слухати других. Якщо раніше офіційні зустрічі з православними українцями, які перебували в схизмі, були для римських дипломатів неможливими, то як тепер? Для Константинополя вони мають всю необхідну канонічну гідність, то чому з ними не можна зустрічатись тепер? Це лише гіпотеза, яка залежить від багатьох чинників, зокрема кадрових і освітніх, але включення українських православних в екуменічний діалог може реально оздоровити його. Таке включення могло б зцілити ватиканську Ostpolitik, однією з головних хиб якої завжди була надмірна зосередженість лише на одному церковному центрі Східної Європи. Втрата Москвою монополії бути голосом всіх православних регіону – це шанс для цілого екуменізму.

І наостанок, якими будуть стосунки між новою православною Церквою і УГКЦ? Мені не раз доводилось чути, що створення автокефальної Церкви несе серйозні загрози для греко-католиків, що вони повинні будуть визначатись зі своєї ідентичністю і т.п. Певне переосмислення справді буде потрібним. Але не тому, що нова Церква становитиме загрозу, а тому, що в Україні з’являються нові можливості для плідного і довготривалого діалогу, яких не могло бути раніше. Ще невідомо, який вектор політики займе нова Церква до УГКЦ: чи це буде щось схоже на російський підхід, чи, може, радше гору візьмуть приклади, які є між двома Антіохійськими патріархатами, де співжиття греко-католиків і православних є куди кращим, ніж стосунки між деякими православними Церквами. Досвід українського релігійного плюралізму свідчить, що він є радше благом для суспільства, ніж проблемою. Хоч вже сьогодні «єдина помісна автокефальна Церква» розуміється деким як знак лояльності до України як такої, але сподіваюсь, це не буде мейнстримним дискурсом нової Церкви. Зрештою, УГКЦ не має причин доводити, що вона не «верблюд», і часто саме вона була поруч з своїми православними братами, коли з ними не хотів бути поруч ніхто. Легко не буде, але варто дивитись вперед з надією і відкритістю.

Анатолій Бабинський, гостьовий науковий співробітник Інституту східнохристиянських студій ім. Митрополита Андрея Шептицького, богословського факультету Коледжу святого Михаїла Університету Торонто

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/73062/

Следующая новость
Предыдущая новость

Идеальный сон: выбираем ортопедический матрас Єпископ УПЦ КП передав тренажери в обласний центр реабілітації дітей Пластиковые двери от Фабрики Комфорта Єпископ УАПЦ взяв участь у церемонії Лицарського ордену в Чехії Папа Франциск передав особисту пожертву на побудову собору УГКЦ у Харкові

Публикации