Патріарх Тихон (Бєллавін), питання статусу Православної митрополії в Польщі та витоки процесу налагодження стосунків між РПЦ та радянською владою

28.07.2018 4:26 21

Патріарх Тихон (Бєллавін), питання статусу Православної митрополії в Польщі та витоки процесу налагодження стосунків між РПЦ та радянською владою

Андрій Стародуб

В Синодику (списку померлих для поминання за богослужінням) Київської Духовної Академії, складеному протоєреєм Олександром Глаголєвим у 1923-му році, одразу за записом «митрополита Владимира, убиенного» слідує запис «митрополита Георгия (Ярошевский), убиенного».

І це «сусідство» – дуже символічне.

Період між 7-м лютого 1918, коли невстановленими мародерами було вбито Київського митрополита Володимира (Богоявленського), і 8-м лютого 1923-го року, коли архимандрит Смарагд (Латишенков) демонстративно застрелив Варшавського митрополита Георгія (Ярошевського), вмістив цілу епоху в історії Російської Православної Церкви.

Вбивство 1918-го можна, умовно, вважати датою початку конфлікту з «безбожною владою», а от вбивство 1923-го ознаменувало знайдення «точок дотику» та «зони спільних інтересів» цієї влади з РПЦ.

Аналой в храмі Св. Пророка Ілії та св. Єронима (в дольній частині церкви Св. Йоана Ліствичника на Вольському кладовищі Варшави) одночасно є й надгробком митрополита Георгія (Ярошевського) (1872-1923).

Для обох «гравців» (Російської Церкви та Радянської держави) було неприйнятним, хоча й з різних причин, створення автокефальної Церкви в Польщі.

Патріарх Тихон (Бєллавін) (1865–1925) прагнув не допустити створення прецеденту фіксації втрати контролю (нехай навіть символічного) РПЦ на околицях колишньої імперії. Більшовицький же уряд розраховував на національні меншини як інструмент для дестабілізації в ІІ Речі Посполитій і просування «світової революції». А отже, наведення ладу у православних церковних структурах, причому на засадах лояльності до польської держави (чим, власне, займався митрополит Георгій), його також не влаштовувало.

Патріарх Тихон (Бєллавін), питання статусу Православної митрополії в Польщі та витоки процесу налагодження стосунків між РПЦ та радянською владою

Важко зі 100%-ю точністю визначити момент, в який усвідомлення спільності цілей та інтересів перейшло у «практичну площину». Виглядає так, що восени 1921-го року, намагаючись «переграти» польських дипломатів, котрі клопоталися про вирішення низки формальностей, пов’язаних з організацією управління Православної митрополії в Польщі, Тихон ще діяв самостійно. І навіть (хоча й не дуже щиро і переконливо) виправдовував деякі свої кроки (як то неузгоджені з польським урядом раптові призначення та переміщення єпископів навесні 1921 року) складним становищем, в якому він знаходиться в Радянській Росії.

Проте деякі сюжети навіть цього періоду – достатньо дивні. Наприклад, де-юре, архиєпископом Варшавським на той момент був Серафим (Чичагов) (1856-1937). У червні 1921-го його було засуджено до заслання до Архангельського краю, проте вирок не виконано – владику, з загадкових причин, продовжували утримувати в Москві. Час, коли радянську владу «зацікавив» цей архиєрей – одразу після підписання Ризького миру [договір, підписаний у Ризі 18 березня 1921 року представниками РРФСР і УСРР, з одного боку, та Польщі – з другого, який формально закінчив польсько-радянський збройний конфлікт 1919–1920 років], також був не випадковим. Власне, судили його, відштовхуючись від гіпотетичного припущення, що у випадку виїзду до місця свого служіння Серафим буде «координировать – против русских трудящихся масс – за границей фронт низверженных российских помещиков и капиталистов под флагом дружины друзей Иисуса». Найвірогідніше все це було лише «димовою завісою», а реально Чичагова затримали в розрахунку на проведення якихось «розмінів» та «взаємозаліків» у подальших контактах з Польщею.

Зовсім не обов’язково, щоб Патріарх був в курсі цієї «гри» радянських спецслужб – вони могли маніпулювати ним. Поза тим, початково він наполегливо намагався спонукати представників польської дипмісії здійснити кроки для визволення архиєпископа Серафима з в’язниці.

Формально, у цій пропозиції для польської сторони були й плюси. Наприклад – одразу вирішувалась проблема з організацією управління православних єпархій (Патріарх акцентував увагу на тому, що Чичагов вже розробив проект автономного устрою Православної митрополії в ІІ Речі Посполитій). Тихон також спробував «зіграти» на якихось зовнішніх моментах та суто символічних жестах. Наприклад, теоретично, Варшавський архиєпископ (митрополит) міг не лише очолити церковну структуру в Польщі, але й стати керуючим для парафій РПЦ у всій Західній Європі.

Втім, поляків не привабила ані перспектива «витягувати» з більшовицької в’язниці владику, відомого своїми російськими шовіністичними поглядами, ані шанс для Варшави стати «столицею Православ’я в Європі». Не викликали зацікавленості також натяки на готовність не піднімати питання щодо повернення РПЦ собору Алєксандра Невського на Саксонській площі у Варшаві (про це вже було відомо з приватних листів, що надсилав до Польщі архиєпископ Серафим).

Патріарх Тихон (Бєллавін), питання статусу Православної митрополії в Польщі та витоки процесу налагодження стосунків між РПЦ та радянською владою

Гігантський собор Алєксандра Нєвского, побудовний в «неорусcкому» стилі, був символом імперського панування у самому серці польської столиці. Розібраний у 1924-1926 роках.

Не маючи можливості наполягати чи тиснути, Патріарх пішов на тактичні поступки, затвердивши пропоновану польським урядом кандидатуру Екзарха – колишнього архиєпископа Мінського Георгія (Ярошевського). Втім, аж до січня 1922 Тихон намагався представити справу так, що йдеться про тимчасові повноваження (до звільнення з в’язниці архиєпископа Серафима), а також наполягав, щоб представники місії пішли на контакт з Чичаговим – вже з метою отримати від нього формальне зречення Варшавської кафедри.

У будь-якому разі, у цьому конкретному випадку немає прямих доказів того, що Патріарх діяв враховуючи також і інтереси відповідних радянських органів. Можна лише припускати також, що ж останні сподівалися «виторговувати» в цій комбінації для себе. Зрештою – сам факт самостійних переговорів з іноземними дипломатами (а в 1921-1922 найактивнішими були контакти з польською дипмісією) був одним з пунктів звинувачення Патріарха Тихона після арешту в травні 1922-го.

Натомість інший епізод, датований лютим 1922 року, вже вкрай важко пояснити якось інакше, аніж неформальною співпрацею «безбожної влади» та керівництва РПЦ.

До Патріарха, під виглядом дипломатичного кур’єра, неодноразово приїздив єромонах (з 8 лютого 1922 – архимандрит) Тихон (Шарапов). Показово, що ні сам Патріарх в своїх свідченнях після арешту не згадував про ці візити, ні слідчі не намагались будь-як торкатись цієї теми.

Шарапов був «спецпосланцем» від групи єпископів (Володимир (Тихоницький), Пантелеймон (Рожновський), Сергій (Корольов)), Єлевферій (Богоявленський)), котрі виступали проти курсу митрополита Георгія (Ярошевського) на усамостійнення Православної митрополії в Польщі.

Патріарх Тихон (Бєллавін), питання статусу Православної митрополії в Польщі та витоки процесу налагодження стосунків між РПЦ та радянською владою

«Дипкур’єр» Тихон (Шарапов) (1886-1937) був одним з найактивніших захисників вбивці митрополита Георгія — архимандрита Смарагда (Латишенкова). Фактично виконував роль координатора дій противників автокефалії. В жовтні 1924 року був депортований з Польщі до Німеччини. На початку 1925 року радянський уряд дозволив Шарапову повернутись до СРСР. Як це обтічно формулюють окремі російські автори, «разрешение архимандриту Тихону вернуться могло быть связано с желанием советского правительства использовать в своих политических интересах его негативное отношение к политике польских властей».

До кінця не ясно, як вдалося так швидко добути для нього дипломатичний паспорт (найімовірніше це стало можливим завдяки зв’язкам архиєпископа Ризького Іонна (Поммера) (1876-1934) – «верного России латыша». Важливішим, втім, є інший нюанс – все це відбувалося, як мінімум, з мовчазної згоди більшовицького уряду. Як засвідчив, у своїх спогадах сам архимандрит, «приезд мой был согласован с Народным Комиссариатом иностранных дел, в частности с Наркомом тов. Чичериным, у которого я бывал на официальных приемах. Таким образом, в Наркоминделе знали, что в качестве дипкурьера едет поп Тихон Шарапов для доклада Патриарху о положении русских церковных дел в Польше и Западной Европе». Зважаючи на специфіку тодішніх взаємин між патріархією та радянською владою, така поблажливість може виглядати парадоксальною. Але вона цілком пояснювана в загальному контексті радянсько-польських відносин: більшовицькому урядові було вигідно надати підтримку силам, дії яких дестабілізовували внутрішньополітичну ситуацію в Речі Посполитій.

У будь-якому випадку, польське МЗС, в якому, до певного моменту, панували ілюзії щодо того, що Патріарх, як покривджений радянською владою, може діяти всупереч її зовнішньополітичним інтересам, розгледіло «подвійну гру» та справжню позицію Бєллавіна ще до його арешту в травні 1922. Напередодні Генуезької мирної конференції [розпочалася 10-го квітня 1922 року, перша представницька міжнародна конференція, де брали участь країни Четверного союзу та Росія], польський уповноважений вже прямо поставив питання про публічну реакцію Патріарха у випадку, якщо Православна митрополія оголосить автокефалію. Розрахунку на підтримку не було, йшлося про якусь форму «нейтралітету». Реакція очільника РПЦ була більш, ніж однозначною – він пригрозив скасувати всі рішення, які давали підстави навіть для напівкуцої «автономії». Очевидно саме до цього періоду відноситься і часто цитована резолюція Патріарха Тихона з, сказати б, квінтесенцією його ставлення до проблеми: «Священные каноны нашей Церкви предусматривают автокефалию для отдельных самостоятельных народов. Если бы польский народ, получивший недавно суверенность, был православным и просил об автокефалии для себя, мы б ему в этом не отказали, но давать автокефалию для разноплеменных православных, проживающих в пределах польского государства на положении национальных и религиозных меньшинств, Нам не позволяют ни здравый разум, ни священные каноны. Что возможно – мы уже даровали православным в Польше – широкую церковно-поместную автономию».

11 квітня 1922 року Міністерство закордонних справ надіслало Міністерству ісповідань та народної освіти повідомлення, яким «підводилась риска» у спробі порозумітись з предстоятелем РПЦ: «з огляду на таке тривале затягування справи, запевнення Тихона щодо його доброї волі щодо швидкого порозуміння з урядом Польщі не викликають довіри».

Наступний епізод, щодо якого є більше запитань, аніж відповідей, пов'язаний безпосередньо з убивством митрополита Георгія (Ярошевського). Цей владика однаково заважав як інтересам РПЦ, так і планам радянського уряду, котрий жив в парадигмі розпалювання «світової революції». Причому у першої було більше причин поспішати з якимись радикальними кроками – адже розбудову основи для автокефального існування Православної митрополії у Польщі було, де-факто, завершено. Вже у лютому-березні 1923 року митрополит Варшавський очікував приїзду до Польщі делегації з Константинополя. Інтерес другого міг полягати в тому, що несподіване і незвичайне вбивство призведе до хаосу та спровокує невдоволення національних меншин в ІІ Речі Посполитій.

Цікаво, що вбивця, архимандрит Смарагд (Латишенков), під час судового процесу хвалькувато заявляв: «То, что в Польще до сих пор не утверждена автокефалия – моя заслуга». Але відмовлявся докладно пояснити, звідки в нього взявся револьвер. Слідчим та прокурорам не вдалося довести наявність у Латишенкова прямих зв’язків з радянською агентурою (та й сам він був далеко не фанатом радянської влади). Але багато дотичних деталей свідчать, як мінімум, про те, що такі контакти мали/могли мати декілька осіб з його оточення, котрі й маніпулювали психічно нестабільним ченцем.

Втім, тут історик змушений бути обережним – багато з того, що здається логічним та очевидним, на жаль, неможливо підтвердити документально.

Але версія, що її було описано у романі Ніколая Брєшко-Брєшковського «Ряса и кровь» (публікувалась в офіційному друкованому органі Варшавської митрополії «Воскресное чтение» у 1925 році), – не виглядає аж такою фантастичною та «натягнутою».

Згідно з художньою «реконструкцією» Брешко-Брешковського, фактичним організатором вбивства було радянське диппредставництво у Польщі. Романіст вклав у вуста одного з героїв свого роману, резидента радянської розвідки у Варшаві «товарища Бендерского-Красноперова», наступне пояснення мотивів організації теракту проти митрополита саме руками представника РПЦ: «Вы понимаете, товарищи, если бы митрополита убил один из наших агентов, было бы не хорошо. Убийца – обыкновенный светский человек, не партиец, это было-бы хорошо, вернее – так себе. Но монах, поднявший руку на своего митрополита, человек в рясе, проливший кровь самого высокого священнослужителя государства – это будет полно громадных выгод и возможностей для нас. Это внесет смятение в умы и души. […] Почем знать, может быть, к счастью, это действие явится сигналом к потрясающим событиям, могущим вызвать переворот».

Патріарх Тихон (Бєллавін), питання статусу Православної митрополії в Польщі та витоки процесу налагодження стосунків між РПЦ та радянською владою

Обкладинка окремого видання роману «Ряса и Кровь». Опис планів дестабілізації суспільства та роботи державного апарату, які готувались «під дахом» радянських диппредставництв, вірогідно, не є плодом фантазії Брешко-Брешковського. Принаймні, опубліковані в 1990-х — на початку 2000-х документи підтверджують, що більшовицька агентура планувала в 1923-му році спровокувати широкомасштабне повстання в Польщі.

Але повернемось від сюжетів «конспірологічних» до добре задокументованих. Навряд чи випадковим є той факт, що в липні 1923 року, в офіційних «Известиях ВЦИК», заяву Патріарха Тихона до Верховного Суду РСФР, де він поклявся, що не є ворогом Радянської влади, було розміщено разом з статтею про релігійні переслідування польських православних. Саме після підписання цієї заяви предстоятеля РПЦ звільнили з-під арешту і надали відносну «свободу дій».

Патріарх Тихон (Бєллавін), питання статусу Православної митрополії в Польщі та витоки процесу налагодження стосунків між РПЦ та радянською владою

«При этом я заявляю, […] что я отныне Советской власти не враг». Публікація заяви Патріарха Тихона від 16 червня 1923 року. У цьому ж номері (1 липня 1923 року) «Известий ВЦИК» було опубліковано статтю «Религиозные гонения в Польше».

А в травні 1924 року Патріарх в листі до митрополита Діонисія (Валединського) вже прямо посилався на «ноты нашого правительства», в яких йшлося про репресії щодо православних віруючих. Реагуючи на фразу з попереднього листа з Варшавської митрополії (від 18 листопада 1923 року) про позитивне ставлення до Православної Церкви уряду Польщі, який опікується нею та сприяє її розвитку, Патріарх підкреслив, що згідно з отримуваної ним інформації, «подтверждаемой, однако, нотой нашего правительства от 10 мая сего года, предъявленной правительству Польской республики, не согласуются с сообщениями Вашего Высокопреосвященства». У згаданій ноті, серед іншого, атеїсти-богоборці, на руках яких була кров сотень тисяч православних, слізно переживали про проблеми віруючих у сусідній державі.

Польський уряд, який на той момент зосередився на переговорах з Вселенським Патріархатом, не одразу усвідомив всі небезпеки, які випливали з факту майже неприховуваного «союзництва» Патріарха Тихона та радянської влади. Але це добре зрозумів митрополит Варшавський та Волинський Діонисій, який, ще у березні 1924 повідомив Міністерство ісповідань про Указ Патріарха від 5 грудня 1923 року, згідно з яким Преосвященний Володимир (Тихоницький) отримав сан архиєпископа, причому в тексті Указу його назвали «керуючим Гродненською єпархією». Він наполегливо просив урядовців дуже серйозно поставитись до цього «сигналу». Адже з точки зору польської світської влади та Православної митрополії в Польщі, владика Володимир був лише усунутим від влади єпископом, що перебував на спочинку (хоча, фактично – під домашнім арештом) у Дерманському монастирі на Волині.

Інтуїція не підвела Діонисія. Як свідчать документи Антирелігійної комісії при Політбюро ЦК ВКП, починаючи з другої половини 1923-го року абсолютно всі кроки та заяви Патріарха щодо Православної Церкви в Польщі стисло узгоджувалися з радянським урядом. Причому, що цікаво, деякі патріарші пропозиції спочатку відхилялися, як занадто радикальні. Однак, у підсумку, «борці з релігією» визнавали слушність пропонованих ним кроків.

Зокрема, 21 березня 1924 року Комісія прийняла наступне рішення: «Взятую Тихоном линию поведения насаждения в Польше своих епископов вопреки желанию польского правительства считать целесообразной. 2. Поручить т. Тучкову [начальнику 6-го відділення ОГПУ – спеціалізувалося на боротьбі з Церквою] провести через Тихона увольнение митрополита Дионисия и назначить на его место Владимира, изгнанного Польским правительством за руссофильство в монастырь. 3. Провести через Синод назначение и посылку в Польшу своего митрополита вместо уволенного».

Показово, що запізніла реакція польського уряду (Володимира (Тихоницького) було депортовано з Польщі лише у жовтні 1924 року) трактується російською церковною та навколоцерковною історіографією як жорстокі і невмотивовані репресії на національному та релігійному ґрунті. При чому, жодного когнітивного дисонансу зміст вищезгаданих документів Антирелігійної комісії у поважних істориків не викликає…

***

У 1942 році, Польський науковий інститут у Лондоні опублікував спеціальне дослідження «Православна церква в Польщі. Минуле та сучасне». Серед іншого, в ньому аналізується і досвід переговорів та контактів між польським урядом та Патріархом Тихоном на початку 1920-х. Опір останнього процесу усамостійнення Православної Церкви в Польщі поштиво пояснюється бажанням предстоятеля РПЦ «зберегти єдність Російської Церкви для майбутньої, не більшовицької Росії, і, в той же час, забезпечити російський вплив в новій Польській державі». У цій трактовці дещо неправильно розставлено акценти та підкреслено суперечність там, де її, в дійсності, не було.

Очільнику РПЦ важливо було зберегти вплив у Росії – не в радянських, а в максимальних імперських кордонах. Особливої проблеми в тому, що йдеться про Росію більшовицьку він, в конкретній ситуації, не вбачав. Навіть в останньому документі, в підготовці якого брав участь Бєллавін (т.зв. «Послание патриарха Тихона об отношении к существующей государственной власти», 7 квітня 1925 року), є протиставлення дійсно «народной, а поэтому – прочной и непоколебимой» Радянської влади, за труди якої треба молитися – й лютих ворогів Православ’я, «которые прибегают ко всякого рода обманным действиям, понуждениям и даже подкупам в стремлении достигнуть своих целей. Достаточно посмотреть на происходящее в Польше, где из 350-ти находившихся там церквей и монастырей осталось всего лишь 50. Остальные же или закрыты, или обращены в костелы, не говоря уже о тех гонениях, каким подвергается там наше православное духовенство».

Попри те, що питання автентичності цього послання є дискусійним, конкретно ці пасажі – не викликають сумніву з точки зору відображення позиції Предстоятеля РПЦ. Адже йшлося не про вимушені обставинами та жорстким тиском влади «реверанси» та запевнення в лояльності. Закриті чи перетворені на костели церкви в Польщі (до речі, наведені цифри – про те, що на всю країну залишилося лише 50 православних храмів – виглядають як надмірна гіперболізація, яка не мала нічого спільного з реальністю) дійсно здавались, в його очах, не меншим ударом по позиціям РПЦ, аніж тисячі сплюндрованих храмів в СРСР…

Таким чином, перші кроки і до «Декларації» митрополита Сергія 1927 року, і до «нової симфонії» з владою російської радянської імперії (1943 рік), зробив саме Патріарх Тихон. А «польське питання» й було тим «майданчиком», на якому «шліфувався» цей союз, зі спільними «радостями и успехами», «горестями и неудачами»…

Патріарх Тихон (Бєллавін), питання статусу Православної митрополії в Польщі та витоки процесу налагодження стосунків між РПЦ та радянською владою

Декларація митрополита Сергія (29 липня 1927 року). У найбільш контроверсійному абзаці Декларації є згадка про вбивство у Варшаві, 7 червня 1927 року, радянського повноважного представника Петра Войкова. «Всякий удар, направленный в Союз, будь то война, бойкот, какое-нибудь общественное бедствие или просто убийство из-за угла, подобное варшавскому, сознается нами, как удар, направленный в нас» – підкреслено митрополитом Сергієм. Войков був причетний до розстрілу царської родини. У відповідь на «варшавське вбивство» радянський уряд стратив, у позасудовому порядку, 20 в’язнів з числа дореволюційної знаті.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/71960/

Следующая новость
Предыдущая новость

Продажа колец с оригинальным дизайном Новые схемы лечения вируса гепатита С дают отменные результаты и дарят надежду Постельное белье Viluta – для соотечественниц, ценящих комфорт Окупаційний "голова" Криму привітав кримського митрополита УПЦ з 25-річчям служіння Сайт мегаразвлечений и суперпризов

Публикации