Очікуючи на Бенедикта…

20.12.2018 23:29 0

Очікуючи на Бенедикта…

Анатолій Бабинський

"Збруч", 18 грудня 2018

Рефлексії у відповідь на статтю о. Олега Гірника

В своїй черговій статті з циклу «Богословський авангард» о. Олег Гірник звернув увагу на досить популярну сьогодні в західному християнському світі книгу Рода Дрегера (Rod Dreher) «The Benedict Option. A Strategy for Christians in a Post-Christian Nation» [«Шлях Бенетикта. Стратегія для християнства в пост-християнській країні»], яку часом називають найважливішою і найбільш обговорюваною релігійною книгою останнього десятиліття (David Brooks, The New York Times). Сьогодні про «The Benedict Option» говорять справді часто і посилання на неї можна почути у виступах християнських інтелектуалів першого ешелону. Оцінки бувають кардинально протилежними. Єзуїтський журнал La Civiltà Cattolica, який є неофіційним транслятором настроїв нинішнього понтифіка і держсекретаріату Ватикану, закинув Роду Дрегеру «донатизм». А на презентації італійського перекладу «The Benedict Option» в Римі був присутній архієпископ Ґеорґ Ґенсвайн, колишній особистий секретар Папи Бенедикта XVI, який сказав, що під час читання книги відчув багато спільного з думками колишнього понтифіка. І назвав її «чудовим джерелом натхнення».

Перед тим як говорити про книгу, до чого мене в статті закликав о. Олег, варто сказати кілька слів про самого Род Дрегера. Колишній методист, який спершу перейшов в Католицьку Церкву, а згодом до Православної Церкви в Америці (OCA), є доволі відомим колумністом і коментатором в американських медіа, зокрема The Wall Street Journal та CNN. Він також є редактором сайту «The American Conservative». Але відразу відзначу, що він не є мачистом, членом Ку-Клукс-Клану, расистом з гвинтівкою, фанатом Трампа і ґвалтівником, як деякі українські кола часом уявляють собі представника американського консерватизму. Одна з його попередніх книг, яка також є доволі популярною і цікавою, має назву «How Dante Can Save Your Life» (2015). «The Benedict Option» спершу існувала у вигляді статей, дуже жваво обговорювалась, з чого народжувались все нові й нові «options». Як багато інших конвертитів із протестантизму в таку традиційну форму християнства, як православ’я чи католицизм, Дрегер є максимально категоричний, ригористичний і у всьому має неабияке бажання «взяти побільше і закинути якнайдалі». І цей факт позначився на цілій книзі.

Як зізнається автор на початку книги, першим поштовхом до її осмислення і врешті-решт написання стало народження сина: «Ніщо наскільки сильно не може змінити світогляду людини, як рефлексія над тим, яким цей світ успадкують наші діти». Дрегер дає аналіз сучасності та коренів нинішньої «плинності» всього і вся. В своїй критиці він не зупиняється лише на секулярному, але стверджує, що Церкви зі свого боку займаються капеланством споживацього суспільства, пропонуючи своїм вірним релігійний напівфабрикат «MTD» (Moralistic Therapeutic Deism). Суть якого зводиться до того, що Бог сотворив світ і хоче, щоб всі були добрими, милими і щасливими; центральною ціллю життя є бути щасливим і задоволеним та милим з іншими; хороші люди підуть в рай, а решта в пекло. Неможливо сказати, пише Дрегер, що MTD цілком хибний, але він не є християнством Біблії і Традиції Церкви. Якщо погодитись з Томашом Галіком, що точкою старту сучасного богослов'я повинні бути слова Христа на хресті «Боже, Боже, чому ти мене покинув…», то MTD нинішній людині, це реально як мертвому кадило.

Ключовою тезою «The Benedict Option» є заключний абзац з книги філософа Алісдеа Макінтайра «Після чесноти», де автор говорить, що в культурному плані ми переживаємо епоху, схожу на кінець Античності, і тому потребуємо нового Бенедикта та нових локальних спільнот чоловіків і жінок, які пронесли б скарби класичної культури суспільного, інтелектуального та морального життя через нові «темні віки». Як монастирі пронесли класичну культуру через варварські часи і таким чином зберегли та сприяли її відродженню в часи Високого середньовіччя і Ренесансу, так сьогодні нові спільноти, за словом Дрегера, повинні зберегти те, що ще можна зберегти для наступних поколінь. Звідси випливає і найрадикальніше твердження Рода Дрегера: битва за культуру програна і у світі немає жодного безпечного місця чи середовища (навіть в Церкві) для тих, хто бажав би жити і виховувати своїх дітей згідно з класичними принципами античності і християнства, де центральною віссю є чеснота. Не варто тратити обмежені сили і ресурси на «програну битву», необхідно все зосередити на творенні нових середовищ.

Тож вихід із ситуації Дрегер вбачає у творенні альтернативного, паралельного суспільства, починаючи від дитячих садочків, закінчуючи бізнесом (щось на кшталт українського «свій до свого по своє», навіть якщо це буде дорожче). В основу освітньої системи необхідно впровадити вдумливе читання класичних текстів західної цивілізації (щось на кшталт популярних в США курсів «The Great Books»). Завдяки цьому класична цивілізація античності і християнської культури знову вистоїть супроти варваризму сучасності. Треба бути готовим до втрати праці, якщо цього вимагатиме життя, відповідно до власних принципів; необхідно будувати спільноти в малих містах і впливати на локальну політику, облишивши спроби діяти на загальнонаціональному рівні.

Як модель існування таких спільнот Дрегер пропонує правило св. Бенедикта. Звісно, це не означає, що всі повинні йти в монастирі. У своєму щоденному житті такі спільноти повинні були б розглядати працю чи будь-яку іншу діяльність як таку, що спрямована на спільне благо, а також виділяти частину часу для духовного зростання: знаходити час для тиші і зосередження. Це не мали б бути спільноти на кшталт амішів. Зразком тут є радше ортодоксальні юдеї, яким вдається зберігати власну самобутність, не відгороджуючись від світу, але й не змішуючись з ним. Тут думки Дрегера справді резонують з словами колишнього Папи Бенедикта XVI, який у своєму есе «Віра і майбутнє» в 1969 році сказав, що з часом Церква втратить у кількості, зате здобуде у якості. І це будуть малі групи щиро і глибоко віруючих людей.

Як вже йшлось вище, Род Дрегер робить аналіз сучасної культури та її теоретичних засновків. Він не претендує на оригінальність в цьому випадку, а лише вміло синтезує думки, які нині витають у повітрі. Це стосується і загроз цифрового світу та технологій, які вбивають у людині здатність зосереджуватись і міркувати глибше, руйнівну силу порно-культури для психіки людини чи загрози академічній свободі в університетах тощо. Випадок, коли Brown University (Boston) після навали скарг і галасу змушений був вибачатись за публікацію дослідження, в якому авторка допустила, що трансгендеризм може бути соціально конструйованим, є одним з яскравих прикладів, коли наука стає заручницею т. зв. identity politics. Внаслідок таких випадків нещодавно було гучно анонсовано запуск академічного журналу (peer-review), де науковці матимуть змогу писати анонімно, не хвилюючись через можливість втрати посади.

Інтенції Рода Дрегера є цілковито зрозумілі. З одного боку, правило Бенедикта мало б допомогти подолати хворобливий індивідуалізм і фрагментацію суспільства, які спостерігаємо і в Церкві. А з іншого, його духовна складова мала б дати сучасній людині ґрунт під ногами у «плинному світі». Про те, що остання тема отримує все більше й більше уваги, свідчить проданий протягом двох років двомільйонний (!) тираж книги “12 Rules for Life: An Antidote to Chaos” канадського психотерапевта Джордана Пітерсона. Ще цієї весни кількасот працівників Університету Торонто домагались його звільнення, звинувачуючи його у всіх можливих гріхах проти політкоректності. А вже сьогодні з’являються голоси, що Пітерсон стоїть в одному ряді з Нортропом Фраєм і Маршалом МакЛюеном, світової слави особами, які пов’язані з Торонтонським університетом.

В цьому контексті насправді цікаво читати й ті частини книги Дрегера, які він присвячує богослужінню східної Церкви. Дрегер православний, як вже йшлось вище, але мислить він, звісно, по-західному, як це притаманно багатьом уродженим на Заході православним. В цьому він чимось є близьким до греко-католицької максими «мислити, як римляни, молитись, як греки», до слова, несправедливо забутої. Він досить гарно показує, наскільки східна медитативно-молитовна, літургійна і естетична традиції можуть допомогти сучасній людині вистояти в плинній сучасності. Це ж саме стосується аскетичної традиції Церкви: «Лише людина, бажання якої є під контролем раціо, є вільною», — пише Дрегер. Можливо, найсильнішою мені видалась теза Дрегера, що сучасній людині, зацикленій на пошукові власної ідентичності, варто пригадати, що самопізнання приходить лише через самообмеження, а не через задоволення всіх можливих примх та імпульсів. На цьому наголошує вся класична філософська і релігійна традиція людства. Чи не в першу чергу аскеза необхідна сучасній людині щодо цифрової сфери, про що постійно пише о. Олег Гірник, а Род Дрегер, зі свого боку, присвячує цьому цілий детальний розділ. Провести бодай один день в тиждень без ґаджетів сьогодні багатьом направду буде важче, ніж не вкусити м’яса у п’ятницю.

Чи «шлях Бенедикта» у версії Дрегера є можливий? Під час читання цієї книги я часто проводив собі паралелі з досвідом підпілля УГКЦ. Схожість направду є — підпільна Церква була невеликою. Досвід підпілля не був масовим, але рішучість небагатьох згодом стала центральним елементом, з яким почали асоціювати себе все ширші кола суспільства, і він став фундаментом відродження Церкви. Підпільна греко-католицька спільнота дослівно пройшла, у розумінні Рода Дрегера, шляхом Бенедикта через варварські часи, передавши естафету далі.

З іншого боку, відхід у підпілля був кроком вимушеним — якби УГКЦ могла легально існувати в СРСР, то вона б обов'язково обрала таку форму. Документи, з якими я працював в архіві у Римі, недвозначно свідчать, що Йосип Сліпий хотів повернутись після Другого Ватиканського Собору в СРСР і домагатись легалізації Церкви. Церква повинна продовжувати місію Христа у світі доти, доки це можливо: «Ніхто не засвічує світила, щоб його вкрити посудиною або поставити під ліжко, а навпаки, його ставлять на свічнику, щоб ті, що входять, бачили світло» (Лк 8:16). І тут, мені видається, що Дрегер занадто сильно згустив фарби. Окремі його реакції є диспропорційними по відношенню до проблем, які його жахають. Перед Церквою в історії стояли часом і серйозніші моральні виклики, але це не ставало приводом для резиґнації з public square. Церква в Північній Америці має достатньо простору для дії і протидії. Часто набагато більше, ніж в Україні. Іншим питанням є внутрішнє життя Церков, яке постійно потребує оновлення. «MTD богослов'я» — це дешевий короткодіючий наркотик, але християнство, я згоден з Дрегером, є не про це. Правий Дрегер і тоді, коли каже, що Церкви займаються капеланством споживацького суспільства. Але я не хочу вступати в довгу полеміку про те, що в Церкві «не так». Можна безпросвітно влізти у ліс деталей «хто, що і кому», але суть, як на мене, зводиться до одного — в Церкві треба реформувати не структури, а стосунки, ну й, звісно, перестати продукувати «опіум для народу». Я звісно, не заохочую автоматично переключитись на соціальну доктрину РПЦ — «Чєм хуже "здесь", тем лучше будет "там"»…

Як я вже говорив вище, запропонована Дрегером «опція» моментально породила масу інших ідей. При цьому більшість авторів у загальному погоджувались з Дрегеровим аналізом ситуації, от тільки не згодні були з його розв’язками. Тому як відправна точка для міркувань його праця є назагал цікавою і, можливо, вартує бути перекладеною українською з окремими коментарями. Тож я погоджуюсь з архієпископом Ґенсвайном, що книга є «чудовим джерелом натхнення».

Дивлячись далі, я думаю, що в українському контексті ми можемо говорити про «The Sheptytskyi Option». Але і тут я на сто відсотків згідний з о. Олегом, спершу «Шептицького проджект-менеджера» треба доповнити «Шептицьким монахом» і навіть містиком (!) оскільки нинішній перекіс є явним, шкідливим і таким, який руйнує автентичність пріоритетів.

В одній зі своїх праць Романо Ґуардіні говорить, що «людина любить думати про себе як активну, наполегливу і креативну. Але в цьому вона лише частково права. Вона була б чеснішою зі собою, якби думала про себе як про неспокійне буття, яке не здатне зберігати спокій і концентрацію; як таке, яке використовує людей, речі думки і слова, які її, врешті-решт, ніколи не насичують; як буття, яке втратило зв'язок із центром і яке зі всіма своїми знаннями і можливостями є жертвою випадку». Існує яскрава історія про Митрополита Андрея Шептицького, яку розповідав о. Іван Гриньох і яка гарно ілюструє, наскільки духовно «відцентрованим» був цей чоловік: у розпал війни група збуджених, переляканих священиків зайшла до нього і знайшла його за спокійним читанням і роздумами над одним з діалогів Платона. Шептицький ще й запросив їх поміркувати разом про уступ, над яким він щойно рефлексував. Тому, коли о. Гірник пише що Радикальна готика — це «оригінальний пошук духовних практик в умовах епохи Кіберсередньовіччя, тут і тепер, себто в Україні, у Львові», то я радше запропонував би йому «The Sheptytskyi Option».

Род Дрегер в своїй книзі наводить низку сучасних прикладів «The Benedict Option», які, однак, не виходять за межі досвіду інших століть. В кожен період з’являлись і з’являтимуться (і сьогодні є) різні спільноти людей чи й окремі особи, які можуть перемінювати навіть цілу Церкву і ще пів світу, як, наприклад, св. Ігнатій Лойола. Його опція сontemlatio in actio мені виглядає навіть придатнішою для сучасної людини, ніж правило Бенедикта. Без «Духовних вправ» св. Ігнатія неможливо було б зрозуміти й духовний профіль Митрополита Андрея, і «The Sheptytskyi Option» без них теж буде неповною.

Можливо, як пише Дрегер, якийсь «новий Бенедикт» вже прочитав чи ще прочитає його книгу. Проте як він не намагається триматись подалі від сповзання в сектантство, мені особисто так і не зрозуміло, які запобіжники у нього для цього є. Практика показує, що такі стратегії закінчуються приблизно так, як закінчилась історія з Раджнішіпурамом, славнозвісним Ошо в штаті Орегон у 1985 році. Цій комуні вдалось навіть інкорпоруватись в рамках штату як місто з власною поліцією і летовищем. Але ідеального суспільства на землі побудувати їм так і не вдалось. І не тому, що навколо них було надто багато недоброзичливців. Християнство, перетворене в ідеологію, буде не менш руйнівним, як і вчення гуру Бгаґвана. Тому наостанок власне про ідеологію: під час читання книги мене переслідувало постійне відчуття Дрегерової внутрішньої полеміки, пов’язаної з американською політикою. І це, на жаль, частково руйнує універсальність книги, яку вона могла б насправді мати. Я вже промовчу про Дрегерову ідею про «ecumenism of trenches», де в одному «екуменічному окопі» поруч з автором стоїть з «екуменічною фузеєю» цитований ним Іларіон Алфєєв з Московського патріархату…

Біограф святого Івана Павла ІІ, Джордж Вайґель, якось назвав ідеї Дрегера «романтичною утопією», слушно зауваживши, що сучасна культура навіть не дасть можливості таким спільнотам, які пропонує створити Дрегер, постати. Американський єпископ Роберт Барон, який є проникливим коментатором сучасної культури, звертає увагу, що існують часи, коли збереження власної ідентичності має ключове значення, і наводить приклад Кароля Войтили і його підпільної діяльності в часи німецької окупації, однак відразу додає, що як тільки з’явилась можливість повернутись у публічний простір, отець, а згодом єпископ Кароль, використовував кожну можливість. Результатом стала «найяскравіша суспільна трансформація у модерній історії».

Я гадаю, що Церква вже сама собою є паралельним сivitas. За словами св. Августина, жителі граду Божого і граду Земного живуть поруч і разом, проте бажають різного. Але для того, щоб «життя» в civitas Dei було якісно іншим і служило світильником для світу, не обов’язково його відмуровувати від civitas Terrena. Це й неможливо, врешті-решт.

Анатолій Бабинський, гостьовий науковий співробітник Інституту східнохристиянських студій ім. Митрополита Андрея Шептицького, богословського факультету Коледжу святого Михаїла Університету Торонто.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/religious_digest/74001/

Следующая новость
Предыдущая новость

Политеизм как побочный продукт древней глобализации Гадания онлайн стали реальностью Что нужно для правильного выбора казино? Комфорт для ребенка и спокойствие для родителей Популярные азартные игры в интернете

Публикации