Отець Віктор Маринчак: "Прийшов Голіаф і хоче знищити мій народ, тому беру камінь і кидаю в нього. Іншого виходу немає"

19.03.2018 18:43 3

Отець Віктор Маринчак:

Наталія Павленко

"Цензор.НЕТ", 17 березня 2018

Отець Віктор Маринчак - настоятель першої української парафії на Сході України. Першу службу українською мовою у Харкові провів 19 серпня 1991 року, у день путчу ГКЧП. Брав участь у Революції на граніті, Помаранчевій революції, з перших днів став духівником Харківського Євромайдану.

Під час подій так званої руської весни переховував у храмі майданівців, що постраждали від проросійських "тітушок".

Ми розмовляємо в Івано-Богословському храмі УПЦ КП у Харкові. Отець Віктор говорить чітко, іноді повторюючи слова двічі – позначається 50-річний досвід викладацької роботи в Харківському Національному університеті ім. Каразіна. Цитати із Біблії перемежовує цитатами класиків літератури. Пригощає своїм фірмовим чаєм, не розводячи заварку. "Хіба це гірко?" - щиро дивується він.

Отець Віктор Маринчак, настоятель храму Св. Іоанна Богослова УПЦ КП у Харкові

- Як ви зрозуміли, що маєте піти на Євромайдан і бути там?

- У Харкові Євромайдан почався 19 листопада, і мені судилося бути там серед перших, хто виступав. Прийшов у цивільному, як громадянин. Я переконаний, що наш вибір має бути європейським. Це обґрунтовано тим, що європейська цивілізація базується на християнських цінностях, і нам треба прагнути в Європу. Незважаючи на всі недоліки, які там є.

30 листопада 2013 року вранці я відкрив інтернет і побачив, що побили студентів. До мене під час служби підходять із запитом: "Отець, Київ вирує і наші люди теж чекають від вас слова". Ми ще не знали, що в столиці багатомільйонний мітинг, але вже розуміли - наше ставлення до побиття буде непримиренним. Обурення і гнів у людей зашкалювали. Священик має себе тримати в руках, втім, я відчував, що переживаю те ж саме.

Людина з відповідальністю в таких обставинах вже мовчати не може. До того ж, люди з нашої громади ходили на Майдан щодня, незважаючи на небезпеку. Мене питали: "Чого ти туди йдеш?" - Відповідав: "Там мої парафіяни. Я не можу там не бути". І це було пояснення тим, хто не розумів, що може існувати особиста мотивація і поклик серця. Там я був спокійний і впевнений, а впевненість була така: за нашою спиною - прірва. Тому будемо стояти. Якщо загинемо – то загинемо. І саме це робило всіх нас і в Києві, і в Харкові непохитними й непереможними.

Отець Віктор Маринчак:

Харківський Євромайдан 1 грудня 2013 року

- Наскільки люди потребують у такий момент духовної підтримки?

- Людям у таких обставинах треба погасити пристрасті та ненависть. Вони розуміли це, але ніяк не могли собою оволодіти. І потім ще тривога та страх. Я на Майдані молився, виступав, казав, що церква ніколи не вирішує політичних питань, вона прийшла, щоб вас надихнути. На що саме – це вибір кожного. Церква ж надихає не боятися, бути мужніми, мати волю, духовну силу. Вже пізніше мені писали у Фейсбук: "Коли ви приходили і молилися з нами, ми ставали спокійними. Якщо священик з нами, то з нами й Бог".

- У Харкові 22 лютого 2014 року був з’їзд сепаратистів, які хотіли зробити південно-східну республіку і просити Путіна ввести війська. Чому Янукович та його прибічники обрали Харків, а не Донецьк чи Луганськ? І чому їм не вдалося здійснити свій план?

- Вибрали Харків, бо він колись був столицею, а зараз є науковим, культурним та промисловим центром, який може сперечатися з Києвом. Місто стратегічно важливе, бо тут виготовляються літаки, танки, працюють потужні підприємства на кшталт заводу "Турбоатом". Крім того, до кордону з РФ лише 40 км. Путін вважає, що Росія всюди, де розмовляють російською мовою. Вони були впевнені, що Харків їхній.

Отець Віктор Маринчак:

Харківський Євромайдан, мітинг біля пам’ятника Шевченку

Але тут був хоч і нечисленний, але дуже активний Майдан і дійсно непохитні люди. Вони були готові на все. На них протягом цих майданних місяців нападали, часом били, когось підрізали, спалили кілька волонтерських машин, але не залякали. Як того ж Жадана, що був душею харківського майдану, його словом, піснею і палаючим серцем і який серйозно постраждав. У різні дні бувало 100 людей, 500, а інколи й тисяча. А коли 22 лютого 2014 був цей з’їзд у Палаці спорту, зібрався багатотисячний мітинг. Тоді я зрозумів, що ці люди стоятимуть до кінця. Прихильникам Януковича теж стало ясно, що вони не зможуть перехопити ініціативу. Вони побачили громадян, яких можна вбити, але не можна примусити здатись.

Отець Віктор Маринчак:

- А потім ви написали листа Путіну?

- Це було у березні 2014-го. Я працюю в університеті на кафедрі російської мови. Завідувачка каже: "Наша кафедра считает, что мы должны написать открытое письмо Путину и, как эксперты, заявить, что русскоязычное население никогда не подвергалось никаким притеснениям и не нуждается в вашей защите. Напишите. У вас лучше всех получится". Я написав листа, якого підписали всі члени кафедри. Ясна річ, відповіді не було. Проте через якийся час завідувачка розповіла: "Мені дзвонили колеги з Москви і казали: "Коли ми прийдемо, то викинемо тебе з вікна кафедри". А приміщення наше на 6-му поверсі. Там, у Москві, ніхто не розумів, як це кафедра російської мови може бути проти того, щоб прийшов Путін? Вони ж вважають усіх русистів в Україні їхньою п’ятою колоною. Але наша справжня інтелігенція, безумовно, була проти російської окупації. Ці сигнали вони отримали і зрозуміли: тут не буде того, що можна чекати на колоніальній території. Ми вже назавжди відірвались.

Отець Віктор Маринчак:

- Під час Майдану ви переховували людей у храмі, відспівували загиблих, так?

- Якраз того дня, коли прихильники "руського міра" захопили обладміністрацію, коли біля неї завезені з-за кордону представники "руського міра" били сліпого журналіста, а закривавлений Жадан посилав їх куди треба, бо не хотів ставати на коліна, до нас у храм із пробитою головою прибіг хлопець. Хоча йому було ближче дістатись до церкви московської. Весь закривавлений, він пересидів якийсь час, йому надали допомогу, а коли йшов, то каже: "Ви ж нікому не говоріть. В лікарню мені не можна. Звідти можуть швиденько забрати".

Ми ховали Героя Небесної Сотні Євгена Котляра. Я в облаченні, з кадилом, хрестом, йду центром міста і бачу: стоять люди з георгіївськими стрічками. З того натовпу хтось, здається, в мегафон кричить: "Отец Виктор – предатель! Буть ты проклят". Я собі йду. Розумію, що ворог має мене ненавидіти і проклинати. Але образи у мене на нього не було.

- А які почуття у вас до ворога?

- Я не маю права брати в руки зброю. Але якби я її брав, то ставився би до ворога так, як ми ставимося до щурів, мишей чи тарганів. Нічого особистого. Я не ненавиджу їх. Але це зараза, яку треба вбити. Бо вона іншої мови не розуміє. Коли вже почалось протистояння на сході, наші громадяни не могли в них якийся час стріляти. Просто вони не звикли вбивати людей. А потім, коли наші вороги стали себе виявляти так, як вони себе виявляють, то яке може бути ставлення? Тільки холоднокровна позиція воїна - я повинен захистити. Прийшов Голіаф і хоче знищити мій народ, тому беру камінь і кидаю в нього. Іншого виходу немає.

Зараз під час війни ми у Харкові стикаємося з випадками, коли священик РПЦ каже: "Я каратєлєй не відспівую". Або вагітній вдові у церкві кажуть: "Не знаю, чи можна взагалі за нього молитися! Який він гріх на себе взяв! Він брав участь у братовбивчій війні. Його ховати не можна. За нього молитись не варто! Він мав би каятися!" Таке є. Слава Богу, та жінка вже народила, і я похрестив дитя.

- Воїни ставили вам запитання, як убити іншу людину?

- Це питання, безумовно, надзвичайно особисте і болюче. Коли ти розмовляєш зі снайпером, він каже: "Я бачу крізь оптику очі тієї людини, і потім вони мене переслідують". На кому лежить гріх убивства? Хіба на ньому? Дорогі мої вороги, не йдіть на нас, і ми не будемо змушені застосовувати зброю. І провина лежить на вас – ви напали. Ми ж ведемо війну, щоб обороняти і захищати свою країну.

Якось я прийшов у військову частину, а там літні люди. І мене питають, як ставитися до ворогів? В Євангелії ж сказано: "Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас. І добро творіть тим, хто ненавидить і кривдить вас". Я кажу, якщо ворог запеклий і загрожує життю твоїх друзів, побратимів, родині, то зупинити його - це зробити зрештою йому, його душі добро! Щоб він у кінцевому рахунку зробив менше зла. І якщо для цього немає іншого способу, крім застосування зброї, доведеться її застосовувати.

Казав Господь: "Немає більшої любові, як коли хто душу покладає за друзів своїх". Спаситель мав на увазі життя. Але ж, кожний, хто бере в руки зброю, наражається на небезпеку для своєї безсмертної душі. Але пам’ятай - ти ризикуєш душею для тих людей, які за спиною. Май на увазі, хто покладає душу, той в любові перебуває. А хто в любові перебуває, той з Богом, і Бог у ньому.

Отець Віктор Маринчак:

День захисника України, 14 жовтня 2017 року

- Хлопці приходять до вас до і після фронту. Ви бачите, як вони міняються. Чи може людина відновитися? Чи душа залишається скаліченою?

- Вони вертаються адекватні та здатні любити. Так чи інакше їм, як і раніше, дуже болить саме війна. Хоча саме там чоловіки почуваються на місці. Ніде людина не є такою відповідною своїй чоловічій сутності, як на війні. До Революції я до чоловіків ставився набагато гірше, ніж тепер. Я вважав їх слабкими, принаймні, слабшими за жінок. Вони вразливіші, швидше впадають в депресію. Їм зірватися набагато легше. Ставився, як до вічних підлітків, незрілих людей. А Революція Гідності і війна показали: вони відчули себе там по-справжньому чоловіками. Вміють долати свій страх і свою слабкість, захищати рідних та мати принципи. У мене повернулася повага до чоловіків.

- Виходить, війни потрібні? Бо суспільство маліє і вироджується?

- Раніше війни були буденним явищем, і людина була напоготові тримати зброю. Але не потрібна нам війна, бо життя й так саме по собі завжди війна добра зі злом, темряви зі світлом. Війна з собою. Чоловіку у цій битві, скажімо, треба мати мужність сказати щось начальству. Тут чоловік дійсно часто буває слабшим за жінку. Він втрачає якості мужчини. Війна активізує чоловічі якості. І потім ці якості можуть бути виявленими і в мирному житті. Зрештою трагедія війни, яка, безумовно, не обмежується зоною бойових дій, вчить, що християнство – це релігія мужності і боротьби. І воно вимагає скрізь бути борцем та чоловіком.

- Дивлячись на ваше життя з боку, помітно, що в найважчі для нашої держави моменти ви були на вістрі. Починаючи з Революції на граніті до нинішньої війни. І завжди за вами йшли люди. Як так складається? Це така ваша доля?

- Це Бог мене призначив і надихнув. Під час мітингу Революції на граніті я бачив людей, які остерігалися виступати. А я не зміг відмовитися сказати слово, коли мене запросили. Ти завжди повинен мати що сказати! Якщо ти мовчиш, це теж участь у події. І дія, і бездіяльність є твоєю участю, вони на твоїй совісті. Як казав Михайло Бахтін: "У людини нема алібі в бутті". Ти не можеш ухилитися, або сказати, що ти тут не був. Був, тому й алібі нема. Вислів Мартіна Лютера "Я тут стою і не можу інакше" має бути девізом кожної людини.

- Може, тому в нас так багато проблем, бо українці не те що відстоювати, бояться навіть сказати про свою позицію?

- Люди розуміють вислів "моя хата скраю" як можливість ухилитися. Втім, можна вважати і так: "моя хата скраю, я першим приймаю удар супротивника". Насправді оті, що були на Майдані і пішли на війну, казали "моя хата скраю" в цьому розумінні. І вони дійсно приймали виклик за викликом. І виявляли себе як вільні люди. Нам це закладено в генетичній памяті.

Потяг до свободи я відчував протягом життя, і коли вдається вирватися, оце для мене все. Зараз система рушиться, пробивається щось нове. Але поки що, як трава крізь бетон.

- Через скільки років Україна стане європейською? Коли зі своїми правами, законами ми відірвемося від імперії і своєї "хати скраю"?

- Через короткий час становище в цих питаннях набуде такої гостроти, що, можливо, хтось застосує серйозну зброю проти України, скажімо, літаки. Тоді це призведе до перевороту свідомості тих людей, в яких "моя хата скраю" в тому слабшому розумінні. І до більшості дійде: от вороги, от друзі і наша справедлива справа чи боротьба, і от хата наша скраю. Ухилитися буде вже неможливо.

Обов’язково щось станеться, нікуди ми від цього не дінемося. Бо пробудження широких верств населення без різкого і дуже драматичного конфлікту не буде. Свідомість дуже багатьох ще спить, і поки ніяк не може прокинутися. Якщо буде загострення – настане етап повного розуміння. Тоді будуть необхідні миттєві радикальні зрушення.

Отець Віктор Маринчак:

Молитва на харківському Майдані

- У Харкові з аншлагами пройшов фільм про вас "Ловець душ", його показав канал "Еспресо". Ви там були собою? Не грали? Чи зрозуміли вас глядачі?

- Він не стільки про мене, скільки про моє покоління. Там ставиться проблема існування. Я пересічна людина. Ніколи не був героєм, підпільником, дисидентом, не сидів у тюрмі. У фільмі я намагався відверто розказати, що проблеми існували, і що вони були дуже непрості. Неприємно виявляли слабкість, неготовність вирішувати ті чи інші питання, які ставило життя. Але все це було. Труднощі довелося долати, долаючи в першу чергу себе, свою слабкість, несміливість тощо.

Дуже важливо зберігати чесність із собою. Брехати не виходить, коли перед тобою розгортається понад півстоліття, історія, у якій ти брав і береш участь. Якщо будеш виставляти себе кращим, ніж був, це будуть дурниці. Люди не повірять. Головне – у фільмі життя мого покоління було розглянуто як проблема, яку треба було вирішувати. Глядачі, здається, зрозуміли це. І прийняли. Бо ми були щирі.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/70501/

Следующая новость
Предыдущая новость

Свадебные платья от лучших мировых дизайнеров в салоне Гранд ажур Глава УГКЦ у Краматорську: «Парафії УГКЦ Східної України є дорогоцінними перлинами в короні Вселенської Церкви» Папа Франциск передав особисту пожертву на побудову собору УГКЦ у Харкові Кардинал Леонардо Сандрі: «Любов до правди не дозволяє нам прийняти мовчання щодо ситуації в Україні» В Харькове христиане передали госпиталю 400 кг медицинских материалов для раненых бойцов

Публикации