ОБ’ЄДНАННЯ ВСІХ ХРИСТИЯН: УТОПІЯ ЧИ РЕАЛЬНА МОЖЛИВІСТЬ?

15.06.2018 23:23 9

ОБ’ЄДНАННЯ ВСІХ ХРИСТИЯН: УТОПІЯ ЧИ РЕАЛЬНА МОЖЛИВІСТЬ?

Питання щодо об’єднання всіх християн і чи воно реальне в останньому часі все частіше звучить в якомусь песимістичному забарвленні. Йдеться не лише про християн, наприклад, східного обряду в Україні, але про всіх християн світу, а це передусім три основні гілки: католики латинського обряду, православні різних обрядів та протестанти з їх сотнями чи тисячами деномінацій.

На перший погляд, об’єднання такої кількості різноманітностей – і то не лише в обрядовому чи традиційному значенні, але і в доктринальному – видається неможливим. Зараз, якщо й представники різних конфесій (усі називають себе християнами), толерують один одного, то вже добре. Та чи є реальні передумови для об’єднання? Що саме заважає християнам об’єднуватися?

На початку варто сказати, що у Символі віри йдеться про Церкву Христову. Тобто Небесну, земну і ту, що у чистилищі – разом взяту у всіх віках, тобто йдеться про Тіло Христа, яке єдине і неподільне. Навіть йдеться у Символі не про видиму Вселенську «тут і тепер», про організацію (чи організації), яка, на жаль, видимо поділилася, не говорячи вже про те, що йдеться про якусь конкретну конфесійну, римо-католицьку чи московську. Тіло Христа – єдине, проте деякі члени сказали одне одному: «Навіщо ви нам?» Це означає, що говорячи «вірую в єдину Церкву», ми віримо у Христа, який Один і Неподільний, як би його послідовники не старалися Його поділити.

Зовнішньо Церква проте поділена. І це правда, хоч і гірка. Церква поділена видимо, але містично – ні. Ми в Церкву віримо. Тобто вона – дійсність не просто видима (ота поділена), але теж і невидима – ота єдина. Як писав Апостол Павло про цей феномен, приводячи аналогію тіла: «Усі бо ми христилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом чи то юдеї, чи греки, чи раби, чи вільні, і всі ми були напоєні одним лише Духом. Тіло бо складається не з одного тільки члена, а з багатьох. Коли б нога сказала: «Я не рука, отже не входжу у склад тіла», - то хіба через те не належала б до тіла? І коли б вухо сказало: «Я не око, отже не входжу у склад тіла», – то хіба через те воно не належало б до тіла? Якби все тіло було оком, де ж тоді був би слух? Якби все воно було вухом, де був би нюх? Та ж Бог розподілив члени - кожного з них – у тілі, як хотів. Якби все було одним членом, де було б тіло? Тепер же членів є багато, але одне лиш тіло. Не може око руці сказати: «Ти мені непотрібна!» Чи голова ногам: «Ви мені непотрібні!»» (1 Кор 12, 13-21).

Щоб зрозуміти, як так, що Церква з одного боку – єдина, а з другого – поділена (що багатьох приводить до певного когнітивного дисонансу), належить пам’ятати, що Церква – це не лише люди. Церква – це Бого-людська дійсність. Це та, яка і в небі, і яка на землі. Можна привести аналогію. Навіть коли людина втратить кінцівки тіла, тобто видимо втратить єдність, душа її залишається ціла і неподільна. Тобто, людина залишається людиною, хоча в тілі відбулися зміни у гіршу сторону.

Звичайно, це лише образ, аналогія, яку не можна сприймати дослівно. Більш вдалий образ, здається, власне у Апостола Павла, який говорить, що коли кожний член починає жити своїм життям, і думає, що він самодостатній («навіщо мені, печені, нирка?»), то не усвідомлює, що лише всі разом становлять Тіло.

Так як «Христова Церква» – це щось більше, аніж «Вселенська Церква», так само належить відрізняти «Вселенську Церкву» від «Римо-Католицької Церкви» чи «Православна Церква», які є «частинами» Вселенської. Ці три «рівні» Церкви не ототожнюються, хоча у минулому і були спроби у кожній Церкві їх ототожнювати. Єдність, отже, шукаємо на «другому рівні», на рівні видимої Вселенської Церкви.

Всі три рівні проте проникає Христос. Христос є на кожному рівні, не лише на першому. І тому, звичайно, якщо йдеться про Вселенську (Католицьку) Церкву, то вона «Церква Христова у світі», якщо йдеться про Римо-Католицьку Церкву», то вона так само на своєму рівні «Церква Христова». Як вчить ІІ Ватиканський Собор у Конституції Lumengentium, 8: «Ця Церква [Христова], встановлена у цьому світі як упорядкована спільнота, перебуває у Католицькій (тобто Вселенській) Церкві, якою керує наступник Петра та єпископи у сопричасті з ним, хоч і поза її структурою є численні елементи освячення й істини, які, як дари, властиві для Церкви Христової, спонукають усіх до вселенської єдності».

Якщо говорити про практичні кроки, то вже є – принаймні зі сторони католиків – дозвіл причащатися у випадку крайньої потреби православним у католиків, чи католикам у православних. Проте й сам факт, що поділені між собою християни (католики і православні) у своїх Церквах причащаються істинних Тіла і Крові Христа, не зважаючи на поділи, вже показує, що поділ все-таки не є остаточним і фундаментальним. Коди різні частини Тіла причащаються єдиного у Церкві Тіла і Крові Христа, вони повинні починати усвідомлювати свою єдність не лише з Головою, але й з іншими членами, і що вони в цьому Тілі – не єдині. Протестанти, проте, не мають ту саму віру у Євхаристію, як католики чи православні. З протестантами у цьому плані – окрема проблема. З ними єдність належить шукати не на рівні Євхаристії, а поки що на рівні Хрещення.

Отже, якщо єдність ще тільки треба шукати, і її ще нема, тоді у яку тоді єдину Церкву віруємо? Треба завжди уточнювати, що ми шукаємо ВИДИМУ єдність. Бо містична, невидима не порушена, і жодні схизми її не в змозі порушити. Пошук єдності стосується видимого організму Церкви, стосується членів, а не Тіла як такого. Ми віримо у Єдине Тіло Христа, яке на землі, видимо, взяли і поділили члени між собою, і назвали кожен себе отим цілим «Тілом Христа». Що неправда.

В історії християнство найчастіше ділилося, і лише час від часу об’єднувалося, при чому у формі, яка сьогодні вже більшістю не сприймається. Йдеться про «приєднання» меншої Церкви до більшої, що поточно називається «унією з Римом». Звичайно, навіть таке об’єднання можна реінтерпретувати, вважаючи його «об’єднанням Церков». У всякому разі, незважаючи на деякі негативні моменти з формою об’єднання під назвою «унія», а саме: латинізація «приєднаної» Церкви, відірвання від Церкви-Матері (у випадку сьогоднішньої УГКЦ від Константинополя), були і позитивні моменти: збереження своєї традиції (хоч і дещо реформованої пізніше, що нормально для Церкви, яке є живим організмом і розвивається), входження в євхаристійне спілкування з Церквою Риму, кількісно найбільшою у світі, а через неї – з іншими Церквами, які мають з Римом євхаристійне спілкування.

Однак, є Церкви, які в жодному випадку не розглядають унію як метод «об’єднання». Навіть були відповідні постанови понад 20 років тому, у місті Баламанд в Лівані (1993 р.), де зібралася змішана католицько-православна комісія, і постановила, що «унія вже не є властивим методом об’єднання Церков». Можна з цим дискутувати, проте такі сьогодні екуменічні тенденції.

Як же тоді реально об’єднатися усім Церквам? Які можуть бути інші моделі видимої єдності Вселенської Церкви Христової? Дехто пропонує модель першого тисячоліття, коли існували собі Церкви Сходу та Заходу, кожні з них мали свою традицію, навіть богословську, проте жили у євхаристійній єдності. Тут дещо розходяться думки щодо ролі у тому ж першому тисячолітті Єпископа Риму, тобто Папи, у Церкві, тому сьогоднішні екуменічні зустрічі найчастіше зосереджуються на вирішенні цього питання. Навіть Папа Йоан Павло ІІ в Енцикліці «Щоб усі були одно» («Ut unum sint») попросив, щоб представники інших Церков допомогли Єпископу Риму показати, як він повинен виконувати своє служіння «першості в любові» у Церкві, тобто як повинен, на їх думку виглядати примат Риму у Церкві.

Щодо протестантів, то тут дещо складніше, тому що об’єднання між Сходом і Заходом базується навколо Євхаристії, натомість Євхаристія протестантів не визнається дійсною ані Католицькою, ані Православними Церквами (передусім, з приводу браку сакраментального священства у протестантських спільнотах).

Колись один відомий французький богослов Луї Бує (Louis Bouyer,1913-2004), який 1939 року перейшов з лютеранства на католицизм, написав між іншим автобіографічну книгу, про свій досвід Церкви. Назва книги: «З протестантизму до Церкви» («Du protestantisme à l'Église», Cerf 1954). Книга ділиться на дві частина: перша – протестантський досвід, друга – католицький. У першій частині Бує описує у дуже радісних барвах своє перебування у лютеранській церковній спільноті, про все багатство, яке там отримав від дитинства, про всі християнські основи, які були йому прищеплені і стали фундаментом його християнського життя і його віри. А в другій частині пише, що перейшов на інший рівень, на якому отримав ще більше, поглибив свою віру і свій досвід Христа і Церкви. І що та друга частина життя не була б такою яскравою і повною без тієї першої, яка дала йому основи. Можна би сказати, Луї Бує виріс, став зрілим, як він сам стверджує, проте не відкидає період «дитинства», лише йому завдячує.

Власне, можна би провести аналогію. У багатьох дорослих людей є час від часу мрії поринути в дитинство, де немає таких проблем і турбот, як у дорослому житті. Є мрії повернутися до первісної простоти, яка ще не позначена пізнішим досвідом життя, нашаруванням різного роду життєвих історій та міжлюдських спілкувань і криз. Десь таке саме прагнення було і у реформаторів ХVI-го століття: вернутися до основ, до початків, перескочити через усі віки історії Церкви і теології до самої «чистої віри», до «самої Біблії», до «самого Христа», до «самої благодаті». Всі ті «посередники», які з’явилися по дорозі історії Церкви, стали певною перешкодою, всі ті святі, на чолі з Матір’ю Христа, яких християни вшановували, здавалося затьмарювали той первісний культ «самого Христа», всі ті заклики до «труду», до «подвигів», до «зусиль» у житті, на дорозі спасіння, здавалося нівелювали основоположну роль благодаті у справі нашого спасіння. Це все було як би здобутками Церкви, які вона «досвідчила» на дорозі своєї історії. А так не було «на початку, в дитинстві».

Якщо католик трактує своє «дитинство», тобто початки Церкви, як власне «початок», як початковий етап, то протестант потрактує його як «моє все», і не сильно захоче виходити поза межі отого «дитинства», не сильно бажатиме бачити інший світ, поза світом Біблії. Не зважаючи на «знаки часу», на історію, на поняття Церкви, як живого організму, який живе, розвивається і росте. Тобто дорослішає. Бо за межами того «дитинства» власне починається «доросле життя», а отже кінчається «дитинство»: невинне, світле, радісне і просте. Та ж навіть Христос закликав, щоб бути як діти, щоб увійти до Царства Божого. А історія і розвиток все ускладнили і додали те, «чого не було в дитинстві»: обряди, літургії, традиції, різні доктрини…

Деколи Католицька Церква трактувала (чи і далі деколи трактує) протестантів, як своїх дітей, але у негативному значенні: як «блудних синів», які пішли з дому, не послухавшись батьків. І повинні повернутися. Повинні прийти, і прийняти врешті труд «дорослого життя». Проблема в тому, що таке «очікування» триває вже понад 500 років, і може тривати до кінця світу. Так, є поодинокі приклади «навернення» протестантів на католицизм (хоча теж і зворотні приклади теж мають місце), однак не прослідковується якоїсь тенденції, щоб у якійсь перспективі «діти подорослішали», і захотіли вийти з радісного, простого і неускладненого «історичним досвідом» дитинства. Протестантський богослов Оскар Кульманн (1902-1999), не раз писав у своїх книгах, таких як «Католики і протестанти. Проект християнської солідарності» (1958), «Єдність у різнорідності» (1986), «Шляхи християнської єдності» (1992) про те, що майбутня єдність можлива лише усіх християн можлива лише за умови сприйняття того стану, в якому кожна з деномінацій знаходиться. Тобто одна Церква повинна просто погодитися, що хтось другий є «інший», навіть не має всіх догм, які має перший, головне, що у принципових справах є єдність, а це: віра у Ісуса Христа Сина Божого і Спасителя, віра у Пресвяту Трійцю, у Бога Творця, віра в одне Хрещення на відпущення гріхів. Кульманн як би перефразовує відомий принцип Августина про відносини між християнами: «У головному – єдність, у другорядному – довільність, у всьому – любов».

У католиків теж є постійні тенденції, навіть на офіційному рівні, «повернення до джерел». Можна би сказати, «повернення до дитинства». Проте всі ці тенденції не відкидають вже здобутого досвіду «дорослого життя», своєї історії, свого двотисячолітнього шляху, який відбувся від початку до тепер. «Повернення до дитинства» у католицькому розумінні – це усвідомлення, що це дитинство було, і воно мало фундаментальне значення, і тому повинно не відкидатися чи заперечуватися, але вкомпонуватися у ціле життя вже «дорослої Церкви». Одним з головних принципів католицького підходу є «і – і»: і дитинство, і доросле життя (та ще і юність по дорозі), а не «або – або». Церкві вже 2000 років, і вона вже доросла, і це не повинно бути приводом ані відкидати цю «дорослість», ані забувати про «дитинство».

Тому католикам залишається просто прийняти, що у спільному домі, який називається «християнство» є також «діти», які не сильно хочуть повертатися до «складного дорослого життя», яким є «Католицька Церква». Комусь може дитинство перестане бути цікавим і він заглибиться у «доросле життя», проте з рештою, з тієї більшістю, яка все-таки в «дитинстві» залишиться (у різних формах дитинства, з огляду на різні протестантські течії), належить знайти спільну мову, як це і повинно бути між батьками і дітьми у родині.

Може здатися деяким представникам протестантських спільнот, що така аналогія є примітивна, неповна і взагалі помилкова. Але це перспектива Католицької Церкви, це її бачення ситуації «цілого християнства», від початків до тепер, навіть якщо «діти» бачать це з іншої, зі своєї перспективи, перспективи «лише Писання». Зрештою, елементи «дорослості», помічають це протестанти чи ні, є і в самих протестантів. Реформації вже 500 років, і за цей час у її середовищі вже розвинулася і своя традиція, і свій розвиток, з’явилися свої «дорослі моменти», часто схожі з тими католицькими. Що і закономірно, бо християнство – це християни, що живуть у світі, який має свою історію і розвиток, і від цього нікуди не втечеш. Поки Церква триватиме у цьому світ, до тих пір буде її постійне «дорослішання» і постійний розвиток. «До чого прирівняємо Царство Боже – або у якій притчі ми його виявимо? Воно - немов зерно гірчичне, що, коли сіється у землю, найменше від усіх насінь, що на землі. А як, посіявши, виростає, стає більшим над усю городину, а віття пускає таке велике, що й небесне птаство в його тіні може сховатись» (Мк 4, 30-32). «І знову промовив: “До чого мені прирівняти Царство Боже? Воно схоже на закваску, що жінка взяла й поклала в три мірки борошна, аж поки все не скисне.”» (Лк 13, 20-21).

Отже, як тоді об'єднатися? Євхаристійне спілкування, тобто єдність навколо Євхаристії – це ціль, або скажімо – ідеал. Дороги до цієї цілі можуть потихеньку сходитися, замість ще більше розходитися. Перш за все, належить побачити, як було вже сказано, що у всіх християн спільне. А це: віра в Ісуса Христа – Спасителя і Відкупителя, Сина Божого. Це віра в Трійцю, Отця, Сина і Святого Духа. Це Хрещення, через яке людина входить у спільноту Церкви на місцевому рівні. Це Святе Писання – Слово Боже. Це первісне вчення Церкви, виражене на перших спільних зібраннях – Вселенських Соборах. От з цього і треба почати процес об’єднання. Практично він повинен виражатися в тому, що можна з іншими християнами спільно помолитися, що можна з іншими спільно визнати Символ віри (Нікейсько-Константинопольський на приклад), що можна вважати інших християнами, а не сектантами, єретиками чи «так званою Церквою».

Видима єдність – це не уніформізм. Не буде ніколи у Церкві одного обряду, однієї традиції, однієї літургії, навіть одного богослов’я. Єдиними будуть критерії перераховані вище, і навколо них належить будувати єдність у різноманітності. А серцем єдності повинна бути братерська любов!

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/71472/

Следующая новость
Предыдущая новость

Игровые автоматы нового поколения от казино Вулкан Синод УПЦ знов перейнявся біометричними паспортами і розглянув конфлікт в єпархії Емейл-рассылки - эффективная реклама в сети Гадания онлайн стали реальностью 3D принтер для вас

Публикации