Нова Церква має відкласти пост-радянський спадок, — дияк. Миколай Денисенко

29.12.2018 14:51 6

Нова Церква має відкласти пост-радянський спадок, — дияк. Миколай Денисенко

Розмовляла Аля Шандра

15 грудня в Києві відбувся Об'єднавчий Собор, який звів УПЦ КП, УАПЦ та невелику частину УПЦ МП в єдину Церкву та обрав її предстоятеля. Новостворена Православна Церква в Україні (ПЦУ) має отримати Томос автокефалії з рук Вселенського Патріарха Варфоломія 6 січня 2019 року. З одного боку, збулася мрія про незалежну Православну Церкву багатьох поколінь українців; з іншого — розкол так і не вдалося подолати, оскільки в більшості своїй УПЦ МП проігнорувала собор і займає ворожу позицію до ПЦУ. Про те, чи можна вважати історичну подію 15 грудня перемогою, які завдання нова Церква має перед собою, щоб отримати визнання в православному світі, та який має мати план реформ, ми поговорили з американським богословом дияконом Миколаєм Денисенком, який щойно випустив книгу з історії української Церкви у 20-му столітті.

— Отче-дияконе, ви вже давно вивчаєте історію української Церкви. Як Ви ставитеся до Об’єднавчого Собору, який нещодавно відбувся?

— Я сказав би дві речі.

По-перше, те, що Собор відбувся — це важливе досягнення. Було вже так багато невдалих спроб об'єднати розділених православних християн в Україні. Сьогоднішня історія нас насправді повертає до 1918 року, до першої Всеукраїнської Ради, яка закінчилася плачевно, бо єпископи, які головували на цій Раді, зманіпулювали процесом та перевели маятник з автокефалії на автономію.

Тому той факт, що сьогоднішні єпископи змогли провести цей Собор в умовах такої сильної опозиції з боку Москви — це досягнення саме собою. Я думаю, це легко зараз знецінити.

Критики скажуть: «Ну, тільки два єпископи з Московського Патріархату брали участь». Але ж возз'єдналися УАПЦ та УПЦ КП, і це важливо, оскільки ці Церкви були відокремлені з 1992 року. І це насправді досягнення того, чого Вселенський Патріархат прагнув в 2015 р, коли вони відправили екзархів в Україну, намагаючися з’єднати УПЦ КП та УАПЦ.

Отже, з цієї позиції, я думаю, що це реальне досягнення, це початок потенційного реального союзу, який має можливість зростати, якщо справи йдуть дуже добре.

Іншим важливим аспектом Собору є адвокація та підтримка Вселенського Патріархату. Православні українці, які прагнуть автокефалії, вперше в новітній історії Української Церкви змогли отримати підтримку найвищої влади в Церкві. Тому той факт, що Вселенський Патріархат не тільки брав участь, але й головував на Соборі, є важливим кроком, а це означає, немає дороги назад тому, що сталося 15 грудня, як би цього не вимагав Московський Патріархат. Немає дороги назад. Буде тільки рух вперед. Він буде або повільним, або швидким, але він буде вперед.

По-друге, можна зробити висновки із труднощів самого процесу Собору. Як ми бачили, відбулася інтрига із митрополитом Михайлом з Луцька та зі скасуванням його кандидатури на посаду Предстоятеля Церкви. Не варто розраховувати на те, що цей процес раптом стане легким. Всі сторони, які беруть участьу процесі, досі діяли самостійно. Це завжди складно. Якщо вони пішли заради Собору на компроміси, їм доведеться продовжувати шукати їх і надалі. Тому я думаю, їм слід навчитися приймати факт, що багато єпископів підтримали митрополитів Михайла і Симеона, як позитив, і баланс між єпископами Церкви лише покращиться. Я думаю, це буде викликом для митрополита Епіфанія; але тепер він має можливість по-справжньому покладатися на інших єпископів свого Синоду і їх поради, і працювати з ними на подальшому шляху вперед.

І це може бути важливим новим етапом для Українських Православних Церков, оскільки багато з них залежали від однієї авторитетної фігури в минулому. Таким чином, разом з боротьбою з'являється можливість робити добро, тому що, як бачимо з новин, опозиція з Москви буде грізною, і вони робитимуть все можливе, щоб переконати інші Православні Церкви у світі, що те, що сталося 15 грудня, було нелегітимним. Тому тягар на керівниках нової Церкви, особливо на митрополиті Епіфанії, дуже важкий. Вони повинні бути чіткими, рішучими і максимально відкритими, щоб показати, що вони на своєму місці.

Отже, з одного боку, це досягнення; з іншого боку, перед Церквою лежить все ще довгий шлях до мети — отримати визнання інших Православних Церков у світі як законної автокефальної Церкви. А також почати новий розділ, який має бути не просто відтворенням або відродженням спадщини церков радянської епохи чи навіть дореволюційної Церкви.

— Чи є у вас якісь прогнози щодо сприйняття цієї нової Церкви іншими Церквами?

— Я думаю, що Православна Церква в Україні має запастися терпінням. Томос закінчений, немає розвороту, вони отримають Томос 6 січня, і Церкви, які віддані Константинополю, їх визнають.

Які це Церкви?

— Важко сказати, які саме. Ми можемо розраховувати на Церкву Греції, можливо, на Кіпрську Церкву. Стосовно Олександрійської важко сказати, через їх стосунки з Московським Патріархатом. Але навіть якщо у вас є Греція та Кіпр, і особливо Румунія, це буде добрим початком для нової Церкви в Україні. Я вважаю, що інші Церкви зрештою визнають, але процес буде повільнішим через опозицію Москви. Але я думаю, що через рік-два, ймовірно, принаймні половина Церков у світі визнають її. Однак це прогноз, а не обіцянка.

Що повинні робити керівники Церкви, щоб заслужити це визнання?

— Я думаю, що вони повинні робити дві речі. По-перше, вони повинні просити зустрічі з керівниками інших Церков, щоби представити себе. Я думаю, що найбільшою перешкодою є — і я сам не знаю митрополита Епіфанія, я би хотів зустрітися з ним — але його ніхто не знає. Можливо, є люди, з якими він стикався під час свого перебування в Греції, де він отримав богословську освіту, і це допоможе, але через відокремлення колишнього Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви від інших країн, їхні керівники в основному не відомі іншим Православним Церквам. Тому їхнє перше завдання — подорожувати, відвідувати, зустрічатися із людьми, можливо, зробити це за допомогою Вселенського Патріархату.

Друге, і це дуже важливо: інші Православні Церкви, якими б недосконалими вони не були, занепокоєні українським націоналізмом. Вони не розуміють, як українці відкривають свою ідентичність, особливо в цей період після Майдану, і стають більш патріотичними, тому що вони не живуть в Україні і не розуміють умов війни. У них немає того колоніального та імперського минулого, яке мають українці. Тому вони нервують, особливо через московську кампанію про те, що буде спроба створити державну Церкву або національну Церкву. І я думаю, що якщо лідери української Церкви покажуть, що вони відкриті для всіх, що, хто б ви не були в Україні, якщо ви православні, то запрошуємо бути частиною цієї Церкви — це значно допоможе продемонструвати легітимність та довершення. Я думаю, що це особливо важливо показати людям, які самовизначилися як росіяни, або, можливо, румуни, які прийдуть і хотіли б бачити літургію слов'янською мовою, а не українсько — що їм так само раді, як і всім іншим.

Чого ніхто не хоче у Православ’ї, то це етнофілетизму, де в українську Церкву допускаються лише українці. Я думаю, що інші православні очікуватимуть відкритості для всіх. І навіть публічні заяви можуть значно допомогти, разом з правилами. Тому в цьому сенсі керівники нової Церкви також повинні бути обережними у відносинах з державою. Все, що відбувалося до цього моменту, зрозуміло, але я думаю, що опозиція має намір зобразити Церкву як інструмент, орган держави. Тому ми повинні дуже обережно рухатися тепер, адже зараз весь світ дивиться. Навіть Державний департамент США спостерігає. Так що, це не буде легко, але ці великі кроки, на мою думку, потрібно зробити.

Як думаєте, чому Українська Православна Церква Московського патріархату бойкотувала цю подію?

— Я не здивований. Вони зміцнили свої позиції. Це їхня зона комфорту, і я думаю, що це симптом останніх 100 років. Московський Патріархат по суті надав нове визначення автокефалії, ототожнивши її із сепаратизмом і ізоляціонізмом. Але автокефалія — це не сепаратизм, автокефалія — це незалежність у спілкуванні з усіма іншими Церквами. Так що логіка Московського Патріархату насправді є недосконалою: якщо автокефалія — це просто ізоляціонізм і сепаратизм, то ніхто не повинен бути автокефальним; ні Греція, ні Болгарія, Сербія, Албанія — жодна з них не повинна мати автокефалію.

Я думаю, що зростання нового покоління православних людей, які відкриті для діалогу, значно допоможе примиренню в Україні. Звісно, я вважаю, що залежність від політичних лідерів Опозиційного блоку, які лише підсилюють і загострюють антиавтокефальну полеміку, є реальною проблемою, і я не знаю, як керівники Церкви планують вирішити цю дилему.

Але я думаю, що новій Церкві допоможе наявність двох єпископів з Московського Патріархату в Синоді, які знають цю Церкву, які мають союзників у цій Церкві і можуть бути посередниками і показувати, що новоприбулих у цій Церкві будуть вітати, що вони стануть братами і сестрами в Христі, і що вона має підтримку Константинополя. Як тільки єпископи почнуть переходити, інші симпатики також поступово перейдуть; однак, це займе час.

Інша необхідна річ, на мою думку, це мусить бути поштовх для початку нового діалогу. І я не маю на увазі спілкування під час меморіальних церемоній разом з президентом на в Києві, а реальний діалог, де вони намагаються розібратися в своїх відмінностях. Цей діалог помер після закінчення предстоятельства митрополита Володимира. Реальний шанс на діалог помер під час Майдану і після нього.

Ви знаєте, це буде залежати також від того, що збирається робити Москва. Якщо інші Церкви починають визнавати автокефалію і вступати в спілкування з новою Церквою в Україні, ми зможемо побачити більшу відкритість Московського Патріархату до примирення. Я думаю, що в перші кілька місяців Московський Патріархат намагатиметься продовжити свій рефрен. Ми всі це знаємо: розкольники залишаються розкольниками, а Церква залишається Церквою; вони неканонічні, а ми канонічні.

Незалежно від того, скільки разів вони відмовлятимуться вступати в діалог, лідери нової Церкви повинні вимагати діалогу і публікувати заклики до діалогу, примирення, об'єднання.

Крім того, я вважаю, що решта світу має знайти в Україні союзників, які зможуть допомогти їм зрозуміти звинувачення у незаконному вилученні парафіяльної власності. Для тих з нас, хто не живуть в Україні, це залишається найбільшим невідомим. Якщо парафія хоче бути частиною Православної Церкви в Україні, звідки ми можемо знати, чи це був добровільний крок з їхнього боку, чи влада змусила їх стати частиною нової Церкви? Багато людей зараз кажуть, що їх примушують приєднуватися до ПЦУ. Я думаю, що для нової Церкви важливо мати здорову медіа-присутність і людей, які допоможуть їм публічно доводити, що права людей в Україні, які хочуть залишитися під Московським Патріархатом, не порушуються. І я думаю, що реалістично очікувати, що Московський Патріархат матиме якусь присутність в Україні протягом багатьох десятиліть. Цей процес примирення буде тривалим, і перш ніж Церкви об'єднаються, спершу повинне бути якесь євхаристійне співслужіння. Щоб подолати цей спадок поділу та відмінностей, знадобиться більше одного покоління.

Це не зовсім такий Об’єднавчий Собор, якого ми очікували. Чому, на вашу думку, все відбулося так?

— Це наслідок останніх 100 років. Ви знаєте, я нічого особисто не маю проти Патріарха Філарета. Я думаю, що він є складною історичною фігурою; за останні роки він був найсильнішим прихильником автокефалії для України. Люди в Київському Патріархаті бачили позитивний образ Філарета і його манери керування Церквою. Але для Московського Патріархату Філарет – дуже негативний персонаж. І коли Собор наближався, вони просто не могли змиритися з думкою, що хтось, хто не лише був усунений, але й анафемований Церквою, стане легітимним.

Це сприйняття є результатом наративу, який вони створили про його життя і спадщину. На мою думку, існував Філарет, який був екзархом в Україні, а потім був Філарет, який був лідером Київського Патріархату. А посередині сталася якась трансформація. Стосовно Об’єднавчого Собору, я вважаю, що той факт, що Філарет був ще живий, став перешкодою, яка змусила навіть симпатиків автокефалії вагатися через те, що вони чули про цю постать.

Ось чому у своїх працях я порівняв український розкол з наслідками розлучення у великій сім'ї. Ви не дуже добре знаєте інших людей; ви знаєте про них лише з чуток. Перешкодою була також відсутність діалогу. Можливо, об’єднання було би легшим після смерті Філарета, враховуючи його вік, але це важко сказати.

Я також вважаю, що для багатьох людей була несподіванкою терміновість роботи Собору. Одним з питань, які залишаються незрозумілими — це чому Вселенський Патріархат вдався до цих дій взагалі. Багато людей були дуже здивовані. Коли я читав новини в квітні, я сказав собі: "Я не вірю, це мусить бути фейк". Тому що метод дії Вселенського Патріархату полягав у тому, щоби просто почекати, наказавши всім Православним Церквам в Україні спочатку об'єднатися, а потім отримати автокефалію.

Тепер вони сказали, що вони вже задовго чекали. І я вважаю, що ті, хто не відвідував Об’єднавчий Собор під приводом того, що Вселенський Патріархат втручався у їхні внутрішні справи, дійсно вірили в це.

Митрополити Симеон і Олександр з Московського Патріархату перейшли до нової Церкви. Але більшість людей боялися ризику. Якщо нова Церква виявиться достатньо стійкою, щоби пережити цей початковий період переходу, я думаю, ми побачимо, що об'єднання відбувається поступово і зростатиме все далі.

Об’єднавчий Собор міг би спрацювати інакше лише якби процес був розтягнутий протягом тривалішого періоду часу. Але здається, що це було неприйнятним для президента Порошенка. Таким чином, ще одна проблема полягає в тому, що процес був дуже швидким; все це сталося за 2018 рік, за винятком майбутньої видачі Томоса. Це дуже швидко; Церква рухається повільно.

Що найважливіше для людей поза Україною, і це я виявив як вчитель, це те, що ми просто не знаємо, хто є лідерами цієї Церкви. Частково це визначається наративом. Хто керує літературою, хто її пише, хто є автором цієї історії? Для людей буде дуже корисним просто дізнатися, хто ці лідери, звідки вони прийшли, де вони живуть, які їхні надії і мрії для цієї нової Церкви.

Мене, як вченого, цікавить те, що зміниться для вірних і священиків тепер, коли у них є Томос. Чи будуть вони відчувати себе вільними, чи будуть вони відчувати, що вони можуть жити в Євангелії по-новому? І ще одне: кожен хоче знати, якою буде Церква. Чи буде це копія Москви? Чи ми будемо свідками епохи соборноправності, відкритості, справжнього залучення суспільства.

Одна річ, яку сказав митрополит Епіфаній у своєму інтерв'ю кілька днів тому, мені сильно відгукнулася, і я хотів би дізнатися більше. Він сказав: священики не повинні просто жити в храмах, вони повинні бути серед людей. Іншими словами, служіння — це не тільки церковне служіння (богослужіння), воно також про те, щоб бути з людьми у їх повсякденному житті. Я не знаю, чи ви помітили, але він звучав подібно до Папи Франциска. І мені було приємно почути це. Я думаю, це те, на що люди будуть дивитися. Але головне, що ті з нас, які ще не знайомі з Православною Церквою в Україні, ми маємо з вами познайомитися. Що ви, члени Української Церкви, можете розповісти нам про себе?

Якби ви склали план реформи для нової Церкви, яким би він був?

— Бути біблійними, сприяти читанню Біблії в церквах, вивченню Біблії, навчати духовенство бути добрими проповідниками, щоби вони виголошували хороші проповіді. Бути відкритими. Я думаю, що багато православних у світі не хочуть спілкування з християнами інших конфесій та вірними інших релігій. Я думаю, що Церква в Україні зробить великий внесок, якщо стане лідером екуменічного діалогу. І Україна — це чудове місце для цього, це багаторелігійне суспільство, воно унікальне лише за кількістю наявних людей цих релігій.

І я також вважаю, що нова Церква може спертися на український спадок залучення мирян до життя Церкви. Ви знаєте, всі фотографії та відео, які ми бачимо, вони показують тільки священиків. А один з моїх улюблених висловів митрополита Онуфрія — про людей. Це може звучати смішно, але кілька років тому хтось запитав його, як ставиться його Церква до автокефалії. І він відповів: «Хіба я Церква? Я не Церква, всі ці люди, вони Церква». Я це ціную, і я думаю, що нам потрібно більше цього в українських церквах — запрошувати мирян, щоб вони справді брали участь у житті Церкви. Я не думаю, що з цього вийде щось погане. Це є гарною можливістю відкласти цю пострадянську спадщину назавжди і стати провідною Церквою ХХІ століття. Я вважаю, що це може статися.

Миколай Денисенко — професор теології в Університеті Вальпараїсо в Вальпараїсо, Індіана (США). У своїй недавній книзі «Православна церква в Україні» він аналізує історію цієї Церкви з початку ХХ століття до сьогодення.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/74102/

Следующая новость
Предыдущая новость

Вулкан игровые автоматы на деньги — только для смелых УГКЦ організувала курс реабілітації для медиків Харківського військового госпіталю Тонометры позаботятся о вашем здоровье Где найти качественную обувь в Киеве ? Оборудование и мебель для салонов красоты

Публикации