Не влетіти з розгону в пащу Росії. Інтерв'ю Мирослава Мариновича

07.09.2019 12:00 0

Не влетіти з розгону в пащу Росії. Інтерв'ю Мирослава Мариновича

Павло Паламарчук

"Новое время", № 31, 29 серпня 2019

Мирослав Маринович

Мирослав Маринович, радянський дисидент, якого сьогодні називають інтелектуалом і навіть моральним авторитетом нації, в інтерв'ю журналу НВ обрушує на президента море критики, а потім все-таки дає шанс.

Кабінет Мирослава Мариновича, віце-ректора Українського католицького університету — під дахом його основного корпусу. Тут в невеликій, заваленій книжками кімнаті, і працює правозахисник, інтелектуал і дисидент, проукраїнські переконання якого кувалися дев’ятьма роками радянських таборів і посиланням.

Маринович, якого чимало сучасників зараховують до моральних авторитетів нації, легко відгукується на пропозицію НВ про інтерв'ю. У відвертій бесіді він, дотримуючись поглядів західно-українського патріота і інтелектуала, ділиться своїми побоювання і очікуваннями від нового президента, від зміни політичних еліт, а також розмірковує про труднощі зростання громадянського суспільства.

Наші духовні злети на Майданах були розкішшю моєї душі. Усі передові моделі сучасної цивілізації, як-от інклюзивність, принцип win-win («позитивної суми»), взаємодоповнюваність, єдність у багатоманітті - все це було реалізовано на Майдані. Отже, yes, we can — так, ми можемо! Сьогодні цінності наших Революцій і далі залишаються зболеною мрією в наших серцях, але народ розчаровано виявив, що нам легше боротися за ці цінності, ніж жити згідно з ними. Адже боремося ми на Майданах у дружній спільноті однодумців, а жити звичним життям доводиться здебільшого серед байдужих і розчарованих, серед яких почуваєшся «одним-у-полі-не-воїном». Звідси зневіра і повернення до старого песимізму: «Цінності Майдану гарні, але втілити їх в Україні не вдасться».

Цей український «маятник» дуже болісний, хоч його уникнути неможливо. І я знаю наперед, що в якийсь момент він неминуче зверне в супротивний бік. Отож я був би значно спокійнішим, якби не той факт, що у верхній точці нинішнього положення «маятника» на нас, як завжди, чекає роззявлена паща Росії. Тому завдання сьогодні очевидне: як відбути цей поворот «маятника», не влетівши з розгону в ту пащу.

Не влетіти з розгону в пащу Росії. Інтерв'ю Мирослава Мариновича

Сьогодні Мирослав Маринович є віце-ректором Українського католицького університету, одного з найпрестижніших вузів країни / Фото: Журнал НВ

Я з тривогою очікував на президентство Володимира Зеленського і за перші 100 днів бачу одне — президент ніяк не може вийти з ролі «слуги народу» Голобородька. Але мені страшенно боляче дивитися на реінкарнацію давньої комісарської звички хамити, «тикати», наводити «пролетарську справедливість» одним вольовим рішенням. Мені нестерпно, що президент моєї країни милується собою у цій ролі. Проте ще нестерпніше мені від думки, що народові це подобається: «Оце круто! Оце показав усім кузькіну мать!». А мені здавалося, що, переживши стільки трагедій через оту комуняцьку манеру управління, українці мали б виробити в собі відразу до цих рецидивів. А ще мені здавалося, що молодь, яка вже не належить до специфічного виду homo sovieticus, мала б не так легко куплятися на таку примітивну «крутизну». Однак реальність виявилася сумнішою. І, на жаль, доки така манера подобатиметься «простому народові», доти Президент, який звик реагувати на симпатії публіки, буде їй підігрувати.

Український народ знову повівся на нові блискітки, як колись — на більшовицькі лозунги «Власть народу!», «Мир народам!», «Земля крестьянам!», «Фабрики рабочим!». Так, він не один такий — американський, британський, польський чи угорський народи виявилися сьогодні не мудрішими за нас. Але «запас міцності» української держави не зрівняти з їхніми. Тому тривога моя не зникає. Проте, якщо відставити емоції, то такий результат виборів є класичним свідченням системних, чи структурних, зламів, що їх не міг передбачити ніхто. Я маю на увазі повсюдний вотум недовіри чинному політикуму, занепад довіри до авторитетів, кризу традиційних медій, розгул популізму, диктат мережевості з неминучим розпадом суспільства на напівізольовані «бульбашки» тощо.

І все ж мене є надія на президентство Зеленського. За своє тривале життя я не раз уже переконувався, що для того, щоб «очистити нас від усякої скверни», Небо часом вибирає «шкребок», який виглядає дуже неоковирно. Усі попередні президенти України намагалися щось змінити в цій державі, не зачіпаючи її головного «нерва». Кажучи іншими словами, вони проводили «ямковий ремонт» старої радянської дороги, не наважуючись цілковито замінити старе полотно. Тож «ідеальний» президент Зеленський, який не обтяжений давніми управлінськими стереотипами, міг би зважитись на таку радикальну операцію.

Проте цьому заважатиме одна суперечність: усі подібного роду великі реформатори, які міняли обличчя своїх країн, завжди мали чітку й високу візію нової країни й уміли діяти всупереч егоїстичним інстинктам народу. Новообраний президент такої візії вочевидь не має, а вибори він виграв саме на тому, що загравав із народним егоїзмом і навіть розпалював його. Натомість, як це слушно підмітила Ініціативна група «Перше грудня», голос народу далеко не завжди є голосом Божим — як засвідчує історія України, він може стати і голосом руїни. До того ж прагнення змін і реформ, яке буцімто є в українському народові, доволі специфічне: більшість людей хоче, щоб мінялися всі інші, крім них самих. Тому докорінно змінити країну і водночас догодити такому народові буде надзвичайно важко.

Сьогодні політична сила президента має монополію на владу в країні. Оскільки Україна перейняла згаданий вище міжнародний тренд, то вона ж і може подивитися на прикладі інших країн, що на неї чекає в майбутньому. І в Америці, і в Польщі, і в Угорщині президенти намагаються знищити демократичну систему «балансів і противаг», підминають під себе як законодавчу чи судову, так і четверту владу — ЗМІ. Головна їхня мета — так змінити систему влади, щоб закріпитися в ній назавжди. Я щиро і приємно здивуюся, якщо нова влада в Україні діятиме інакше.

Бог дав нам розум, щоб ми пізнавали закономірності цього світу. А ще щоб затямили: не Трамп, не Путін, не «масонська ложа» керують історією, а Бог. І наші людські зусилля таки мають значення для преображення світу. Як сказав св. Августин: «Бог створив нас без нас, але спасти нас без нас не може». І в мене є улюблена метафора для цієї мудрості. Я завжди уявляв собі, що блискавка вдаряє згори вниз, з неба на землю. І це загалом так. Але сповільнена зйомка показала, що перш ніж головний стовп блискавки вдарить з неба, невеликий стовп полумʼя має з’явитися з землі. Отже, приреченості нема — наші зусилля мають значення!

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/77069/

Следующая новость
Предыдущая новость

Президент Украины поручил подготовиться к 1030-летию крещения Руси Луцьке Хрестовоздвиженське братство відродили на Волині Играть в популярные игровые аппараты в онлайн казино Игровой Клуб Vulkan Как клеить флизелиновые обои самостоятельно Грузоперевозки в Киеве по самым выгодным тарифам в городе

Публикации