МЕРТОНА ШЛЯХ ДО БОГА

17.09.2017 11:15 9

МЕРТОНА ШЛЯХ ДО БОГА

Томас Мертон (1915-1968) протягом свого життя написав біля 70 книг. Проте його автобіографія, написана в молодому віці, після Другої Світової війни, «Семиярусна гора», стала бестселером, перекладена десятками мов, видавалася і перевидавалася, спричинила справжній бум у християнських і не лише середовищах, спонукала молодих людей масово вступати до монастирів, ввійшла до списку однієї з найкращих книг ХХ століття за версією National Review. У цьому році цей бестселер врешті видали українською у видавництві «Свічадо».

Що ж такого незвичайного у цій автобіографії? Кожний може оцінити її зі свого боку і знайде там щось, що доторкнеться саме його, навіть якщо це буде відмінне від сприйняття цієї книги іншим читачем. Можливо, в цьому і є секрет автобіографії Мертона, що вона не для певного вузького кола читачів, лише якось здібна промовити до широких мас і кожному сказати щось, що він сприйме, як близьке саме йому або що порушить його розум і серце.

З цілого сплетіння історій, описаних в автобіографії, мені як читачеві і домініканцеві, запали в серце три етапи, якими Мертон доходить до Бога, до віри в Нього, до Католицької Церкви, до чернечого покликання і врешті – до монастиря трапістів, тобто до Ордену, головною метою якого є контемпляція – споглядання Бога. При чому, ці три етапи йшли не один за одним, лише найчастіше перепліталися. Можна би їх назвати трьома чинниками на дорозі Томаса Мертона до Бога.

Перший чинник – це книги. Не відразу – богословські чи духовні. Томас Мертон, який жив далеко від Бога і якось не сильно вірив у Нього, у всякому разі – не переймався Ним, читав однак різну літературу. І час від часу певні автори робили на нього враження і змушували роздумовувати та ставити собі більш глибокі питання. Або просто викликали захоплення. Це був на приклад Олдос Хакслі, найбільше відомий своїм романом «Прекрасний новий світ», який захопив Мертона філософською книгою «Результати і засоби». Тут Мертон побачив, що таке ціль у житті, і якими способами належить її досягати. Перший раз прочитав про самозречення, тобто про аскетизм.

У Джеймса Джойса і його романі «Улісс», що описував один день Дубліна, 16 червня 1904 року, Мертон прочитав про Католицьку Церкву, про священиків, які жили і служили в місті, та про ідеї, в тому теж католицькі, які домінували у столиці Ірландії. Таким чином автор, хоч сам і не сильно практикуючий католик та який зрештою покинув Католицьку Церкву, самому Мертону цю Католицьку Церкву наблизив, до якої в Мертона дотепер було радше негативне ставлення. Можливо, дався в знаки теж факт, що на Джеймса Джойса великий вплив мав Тома Аквінський (яким пізніше Мертон захоплюватиметься все більше), і це теж якось відобразилося в романі «Улісс».

Такі автори як Етьєн Жільсон чи Жак Марітен – відомі філософи-неотомісти ХХ століття, відкрили молодому Томасу нові горизонти людської думки і філософії, вплетеної у християнську традицію. У книзі Жільсона «Дух середньовічної філософії» Мертон відкрив для себе потужну католицьку концепцію Бога. Ця концепція була не ідеалізована, як у деяких філософів, які уявляють Бога як якусь неможливу та надідеальну Істоту, а тому – реально неіснуючу (звідси народжуються різного роду атеїзми і відкидання такого «видуманого» Бога). Жільсон реабілітував у свідомості Мертона ідею Бога, Який тепер постав перед ним не як далекий і неможливий, але як реальний і закономірний. Бог у католицькій концепції Жільсона постає перед Мертоном як ясна, проста і точна ідея, як Буття, яке не вимагає якогось підтвердження ззовні чи якоїсь причини свого існування, як Той, Хто має цілковиту незалежність не лише щодо всього поза Ним, але і в собі самому.

У книзі Марітена, «Мистецтво і схоластика», Мертон відкриває значення мистецтва для християнської віри. Марітен називає мистецтво «чеснотою практичного інтелекту». Чеснота – це та сила, завдяки якій можна здобути щастя, це та енергія, яка спрямовує людину до гармонії, вдосконалення і рівноваги, до єдності нашої людської природи з Богом, який і є нашим вічним миром та щастям.

Також Мертон зачитувався такими книгами, як «Сповідь» Августина, «Наслідування Христа» Томи Кемпійського, чи творами Йоана Хреста, Терези Авільської, Бонавентури, Дунса Скота. Особливо багато читав Тому Аквінського, перш за все його «Суму Теології». Цей твір Аквіната проходить золотою ниттю через цілу автобіографію Мертона, на нього Мертон постійно посилається і ним постійно захоплюється. У особливій пошані буде для Мертона автобіографія Терези з Лізьє.

Другий чинник – видимі речі. Як пише Мертон, усе наше спасіння починається на рівні звичних, природних і простих речей. В тому теж – до чого дійде пізніше – Таїнства Церкви, які перш за все постають перед очима людини як звичайні речі, вода, хліб, вино, олива, миро і т. д. А крім того, будівлі, мистецтво, спів, місця, врешті видима літургія – все це ті речі, через які діє Божа благодать.

Власне, відвідуючи Рим 1933 року, вісімнадцятирічний Мертон, ще далекий від Бога і від віри, роздивлявся там фрески та мозаїки всередині стародавніх храмів, відвідував реліквії святих та якісь частички якихось речей, збережених з ранньохристиянської епохи. Особливе враження справили на Мертона храми та фрески. Вони промовляли до нього. Саме тут, у Римі, Мертон перший раз у своєму житті почав цікавитися тією Особою, на честь якої були побудовані ті величні храми та зроблені ті прекрасні мозаїки і фрески – Особою Ісуса Христа.

Ці матеріальні речі були натхненням, поштовхом. Юнак Томас, бачачи на храмових стінах чи то Агнця, якого ведуть на заколення, чи то двадцять чотирьох старців, чи то інші біблійні історії, виражені у мистецтві, захотів розгадати зміст цього всього. А тому купив собі Новий Завіт і почав читати.

У домініканському храмі Санта-Сабіна, побудованому на римському пагорбі Авентин 432 року, і вигляд якого не змінився дотепер, що робить несамовите враження на відвідувачів, молодий Мертон відчув внутрішню потребу впасти на коліна і помолитися. Що він і зробив, промовляючи з усією вірою, яку лише тоді мав, молитву «Отче наш». Тут він відчув, ніби вдруге народився, зрозумів, що потребує навернення. І хоча це його навернення сталося декілька років пізніше, проте поштовх був отриманий саме тут, в Римі, серед фресок, мозаїк та храмів.

Пізніше Мертон постійно писатиме про красу Літургії, про її вплив на нашу віру, на наше споглядання Бога, говоритиме про благодать Божу, яка діє через Таїнства, через звичайні жести та знаки. Ми живемо у матеріальному світі, і не можна по маніхейськи «перескочити» цей світ і відкинути його, пробуючи вознестися до «чистого» Бога, шукаючи його лише розумом, без жодного посередництва. Якщо Бог є всюди, то Він проявляється передусім у чомусь видимому і природному. Навіть Слово Боже дістається нашого серця «через слухання», тобто через фізичне відчуття, а не відразу якось безпосередньо вливається у наш розум чи наше серце. А тому шлях у пізнанні Бога починається з природніх відчуттів людини, перш за все через слух та зір, але теж часом через дотик чи смак і нюх. Ці відчуття створив нам Бог, і не лише для того, щоб використовувати їх для звиклого щоденного контакту з оточуючою дійсністю, але і щоб бути середниками на дорозі до Нього – Творця всього.

Нарешті, третій чинник, присутній на дорозі Томаса Мертона до Бога – це люди. Майже ніхто з його друзів молодості не був практикуючим християнином, проте час від часу саме ці друзі допомагали йому у його життєвих виборах. Один з найближчих його друзів, єврей Лакс, коли Мертон уже прийняв рішення охреститися в Католицькій Церкві і навіть стати священиком, спитав його, ким властиво він хоче стати? На що Мертон відповів, що мабуть «добрим католиком». Проте Лакс додав, що взагалі то, належало відповісти: «я хочу бути святим». Навіть якщо це здається неймовірним і недосяжним, цього належить прагнути.

Зустрів Томас Мертон на своїй дорозі також одного індуїстського монаха Брамахарі, який став прикладом для нього скромного життя, прикладом, що можна жити у цьому світі і бути від світу незалежним. Цей монах став наочним прикладом для Мертона, що таке містика, що таке аскетизм, що таке молитва, що таке солідарність з бідними. Навіть порадив читати йому «Сповідь» Августина та «Наслідування Христа» Томи Кемпійського.

Навчаючись у Нью-Йорку, у Колумбійському університеті, Мертон працював у бібліотеці. Завдяки цьому і читанню книг, які він там знаходив, його потяг до Католицької Церкви все більше зростав. Врешті, він вирішив перший раз у житті піти на Святу Месу. Там він почув проповідь молодого священика, отця Мура. Проповідник простими та доступними словами пояснював католицькі правди віри. Мертон побачив у цій проповіді силу Святого Письма, двохтисячоліттю Традицію, причому не застарілу чи мертву, але живу, щось дуже особисте для самого проповідника. Та й зрештою, для решти слухачів, присутніх тоді у храмі, це були слова, що промовляли до них. Після почутої проповіді і виходу з храму для Мертона постав якби новий світ, вірніше, він почав дивитися на світ новими очима. Пізніше, отой о. Мур стане його духівником.

У Колумбійському університеті викладав один професор, Ден Волш, колишній студент Жільсона, і який спеціалізувався по Томі Аквінському та Дунсі Скоті. І розмови з цим професором, і його лекції, які Мертон відвідував, зробили також свій вклад на ствердження молодого Томаса на його дорозі до Бога і до монастиря.

У Гарлемі, «чорному районі» Нью-Йорка, Мертон познайомився з баронесою де Гук. Це була емігрантка з Росії, яка переїхала до Сполучених Штатів після приходу до влади більшовиків. Вона зайнялася соціальною працею серед «кольорового» населення Гарлема, заснувавши «Дім Дружби». Мертон, який колись захоплювався комуністичними ідеями, почув від неї, що католики повинні зайнятися цим прошарком населення, інакше це зроблять комуністи, які зрештою цим і займалися, привертаючи на свій бік все більше бідного населення. Баронеса де Гук була переконана, що якби католики жили так, як це наказав Христос і відносилися до ближніх згідно з Його навчанням, то місця для комуністів у світі не залишилося б. Напередодні остаточних роздумів щодо свого монашого покликання, баронеса писала Томасу, щоб він йшов впевнено за своїм покликанням, любив Бога і молився до Нього, і щоб на дорозі до Нього «продав все і купив одну і єдину дорогоцінну перлину».

***

В кінці своєї автобіографії Томас Мертон вже конкретно замислюється, що таке контемпляція», тобто, що означає «споглядати Бога»? У монастирі трапістів, до яких він вступив і де почав новіціят, а пізніше приніс перші монаші обіти, він звернув увагу, що немає в розпорядку дня якогось окремо виділеного часу на «контемпляцію». Є літургія, є багато часу присвяченого для молитов, є духовне читання, є багато фізичної праці. Коли ж контемплювати?

Крім того, Мертон, який вже до цього часу написав декілька книг та друкував свої вірші, відчував, що це старе заняття належить покинути, бо це в ньому як «стара людина», яка мусить померти, щоб жила нова, тобто людина виключно молитви і контемпляції. Проте настоятелі казали йому продовжувати писати…

Мертон роздумував над розділом «Суми теології» Томи Аквінського, де той у третій частині цього твору описує різні види чернечого життя, в тому теж контемпляційного. Згідно Томи, є три види покликання: діяльне, контемпляційне та діяльно-контемпляційне. Перше – це чинні Ордени та Згромадження у Церкві, які займаються чи то школами, чи то хворими, чи то іншим різним соціальним служінням. Це потрібно Церкві, однак це стоїть нижче, аніж другий вид покликання – до контемпляції. Цей вид покликання — це коли ченці живуть у спільноті, моляться, і як би отримують світло від Бога, просвічуються, можна би сказати – «обожуються». Проте, зберігають це світло для себе, бо не займаються серед людей у світі якоюсь конкретною євангелізацією, чи то соціальною, чи то проповідницько-едукаційною. Врешті, згідно Томи, існує третій вид покликання, найбільш піднесений – це покликання контемпляційно-діяльне. Спочатку ти молишся, отримуєш світло, отримуєш від Бога за посередництвом молитви і контемпляції різні дари, а потім їх передаєш іншим, просвічуючи таким чином також ближніх. Цей механізм Тома Аквінський окреслив одним виразом: «contemplata aliis tradere» – «передавати плоди споглядання іншим». Цей вираз, зрештою, став девізом Ордену Проповідників, тобто домініканців. Тома Аквінський вважав, що такі Ордени, як домініканці, францисканці, кармеліти та інші подібні, і є найбільш піднесеними серед усіх форм чернечого покликання. Бо не зберігають отримане від Бога світло лише для себе, але передають його далі, євангелізуючи та приводячи інших до Бога.

Вважаючи цей вираз Томи Аквінського, «contemplata aliis tradere», як закономірний для всіх Орденів, Мертон говорить однак, що не має чисто контемплятивних Орденів. Так само, як і не повинно існувати чисто діяльних – всі, які покликані до чернечого життя, покликані також до контемпляції. А з другого боку, навіть ті, які покликані лише до молитви, власне і передають іншим плоди своєї контемпяції через молитву. Ті ж, які покликані до діяльності і місії, не зможуть виконувати добре свою справу без попереднього занурення у Бозі, без глибокого контакту з Ним через споглядання.

Існує багато різних способів ділитися плодами своєї контемпляції з ближніми. Зрештою, до контемпляції покликані не лише ченці, але всі християни, а тому у Церкві властиво існує одне покликання, хоч і у різних формах: покликання до єдності з Богом, покликання до контемпляції. А контемпляція, як говорить Мертон, є нічим іншим, як досконалою любов’ю – Бога і ближнього.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/68278/

Следующая новость
Предыдущая новость

Греко-католицький священик ініціював клуб любителів-мотоциклістів і став членом Товариства байкерів-священиків Угорщини УГКЦ проводить «Козацький гарт» у виховних колоніях України На Тернопільщині є унікальний храм шести віків, який двічі змінював місце розташування Футбольна команда «Архангели» стала у Хмельницькому чемпіоном римо-католицької єпархії Протестанты готовят в Киеве грандиозный Праздник благодарения

Публикации