«Маленька Україна» в Ельзасі

07.08.2019 21:20 0

«Маленька Україна» в Ельзасі

Яніна Пруденко

"Коридор", 3 Серпня 2019

Про невеличке селище у 600 жителів Маквіллер, що в Ельзасі, небагато інформації онлайн. Їдучи на резиденцію Міністерства закордонних справ України та Постійного представництва України при Раді Європи у Страсбурзі, я знала від постійного посла Дмитра Кулеби, що колись у середині ХХ століття у цьому ельзаському селі було створено осередок для українців, які опинилися після Другої світової війни у Європі. Досить абстрактні уявлення про Маквіллер в день мого прибуття втілилися у величезний особняк – «замок», як його називають місцеві жителі Маквіллеру, та ще декілька масштабних споруд на території не менш масштабної садиби. Зустрів мене в українському осередку отець Святослав, молодий чоловік, що вже 2 роки разом з родиною – дружиною та двома маленькими дітьми – проживає у сусідньому селищі та займається відродженням осередку у Маквіллері.

Дякуючи моїй фобії перебувати наодинці у незнайомих великих приміщеннях, моєю компаньйонкою протягом десяти днів у осередку стала Марія Буранич – українка, що народилася у Франції в сім’ї колишніх полонених австрійського концтабору. Гуляючи щодня з Марією околицями Маквіллера, ми розмовляли «архаїчною» галицькою українською, яку вже не почуєш у сучасних містах та селах. Які синонімічні слова та діалектизми більш уживані в певних регіонах України? Які бувають різновиди приготування борщу? В який сезон найкраще їхати до Карпат? Сестра Марії, Лідія, яка приїхала до нас у Маквіллер на вихідні, ніколи не була в Україні і дуже хоче разом зі своїм братом потрапити на Різдво, побачити, як колядують діти. Їй цікаво, як відбувається весільний обряд.

Прибувши першого дня резиденції до Маквіллеру затемна, на наступний день прокинувшись, я була приємно здивована виду, що відкривався з мого вікна – прекрасні краєвиди з пагорбами, фермою та великим футбольним полем. О десятій ранку на садибі вже був отець, який, перевдягнувшись у робочий одяг, одразу ж узявся до роботи і пропрацював без перерви дотемна. Протягом моєї резиденції так було щодня, Святослав «відпочиває» тільки в середу, коли його старший син має вихідний від школи, а також у дні служіння та відвідування ув’язнених у містечках неподалік. На садибі є невеличкий городець, яким займається переважно Юстина – дружина Святослава, що підтримує його у справі відновлення Маквіллеру. Її справжнє ім’я – Жюстін, вона француженка, яка у підлітковому віці потрапила до Львова й закохалася в це західноукраїнське місто. Потрапивши при нагоді у Львів з духовною місією на два роки, Юстина досконало вивчила українську мову і ви нізащо не почуєте її «французького» акценту – його немає. Юстина стала моєю провідницею у ельзаський світ Маквіллеру, що комунікує виключно французькою і ельзаською мовами.

Дякуючи Марії, яка проводила зі мною багато годин у розмовах щодня, поступово для мене почав набувати конкретних рис світ українських емігрантів, що опинилися після Другої світової війни за кордоном. Це не був їхній свідомий вибір. Вони не вирушили до європейських країн, тому що хотіли вчити мову, здобувати освіту чи працювати на високооплачуваній роботі. Їх, переважно підлітків, було насильно забрано від батьків до європейських індустріальних осередків, де вони працювали з ранку до пізнього вечора, не отримуючи за це платню. Покинувши свої маленькі села та містечка з традиційним трибом життя, вони були вимушені пристосуватися до нових умов – вчити чужу мову на слух, співжити з великою кількістю чужих людей, опановувати нові професії. Після війни – страх повернення на Батьківщину, серед колишніх остарбайтерів швидко поширюються чутки про репресії та Сибір. Небезпечна робота, доступна для українських емігрантів, часто закінчувалася травмами та інвалідністю. Не маючи можливості прожити на гроші, зароблені за роботу у копальнях, практично всі українські сім’ї тримали господарство, обробляли величезні наділи землі.

Марія та її сестра Лідія згадували своє дитинство як тяжке – вони мусили рано почати працювати, громадянство ж – а відповідно і всі переваги, що воно надавало – вони отримали пізно. Марія, хоч і народилася у Франції, була «натуралізована» тільки у 13 років, Лідія ж, яка народилася ще в Австрії у повоєнному 1946 році, – після одруження з французом у 20 років. Однак соціальний статус не надто турбував їх, найбільше, про що вони шкодують, згадуючи дитинство, – це відсутність родини. Найбільших заздрощів у дітей емігрантів викликало те, що вони не мали бабці і діда, до яких могли б з’їздити «на вакацію», як більшість їхніх однокласників. Вони мріяли потрапити на Україну і щодня молилися за її незалежність, яка дарувала б їм можливість познайомитися зі своєю українською ріднею.

Не маючи змогу здійснити свою мрію аж до початку 1990-х, українці у Європі гуртувалися навколо «Маленької України», яка була створена греко-католицьким священиком, українцем Павлом Когутом. Він придбав маєток у Маквіллері у середині 1950-х років. До цього у Східній Франції ним також було створено декілька подібних осередків.

Відновлювати та перебудовувати маквіллерський «замок» отцю Когуту допомагали не тільки українці-емігранти з різних країн Європи, але й місцеве населення, представники якого, за спогадами очільниці Маквіллера Беатріс Хаммер-Бек, позичали будівничі інструменти, приносили їжу робітникам, запрошували у гості українську громаду у святкові дні. Коли відновлення було завершено, влітку до українського осередку в Маквіллері почали приїздити діти українських емігрантів «на вакацію», а місцеві діти Маквіллеру грали з ними в футбол, приходили на завершальні святкові виступи, на яких діти співали українські пісні, танцювали українські традиційні танці. За понад півстоліття співіснування української греко-католицької громади з католиками та переважно протестантами у селі не було жодної сутички між різними конфесіями. Навпаки, за спогадати очільниці міста отець Павло Когут намагався всіляко віддячити селянам за допомогу та прихисток і надавав для сільської громади у вільне використання велику залу для святкування останнього дзвоника, весіль та інших урочистих подій.

Після розпаду СРСР та падіння «залізної завіси» українці у Європі дістали змогу відвідати свої родини в Україні. За будь-якої нагоді вони намагалися побачитися з рідними, передати їм фінансову допомогу. Безумовно, це не могло не позначитися на осередку Українців у Маквіллері, в якому ставало дедалі безлюдніше. Після смерті отця Павла Когута у 2006 році осередок почав занепадати. Ще за життя отця маквіллерський «замок» був визнаний таким, що не відповідає вимогам безпечного перебування у приміщенні людей.

Протягом майже десятиліття осередок українців у Маквіллері представляв собою запустілий маєток, але майже два роки тому до селища було направлено молодого українського священика отця Святослава з родиною, який має надію, що його робота з відновлення осередку стане важливою для нових хвиль емігрантів з України. Отець Святослав та сам осередок потребують не тільки фінансової та фізичної допомоги. Наразі у маєтку зберігається величезний архів українців у Європі другої половини ХХ століття, який вимагає дослідження, упорядкування та експонування. Отець Святослав добре розуміє необхідність переосмислення значення та функціонування осередку сьогодні і саме тому з радістю відреагував на пропозицію постійного посла при Постійному представництві України при Раді Європи Дмитра Кулеби заснувати у Маквіллері резиденцію для художників.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/kaleido_digest/76771/

Следующая новость
Предыдущая новость

Медицинский журнал для вас Велпатасвир в составе индийских препаратов помогает в борьбе с ВГС всех генотипов Видання про священиків з родини Гузарів презентували в Коломиї Тренды из девяностых - поясные сумки Біля Полтави розташовано дитячий табір УАПЦ

Публикации