Луцьке Хрестовоздвиженське братство: генеза і функціонування

23.08.2017 17:18 12

Луцьке Хрестовоздвиженське братство: генеза і функціонування

Петро КРАЛЮК

Цього року виповнюється 400-ліття з часу заснування Луцького Хрестовоздвиженського братства. На жаль, на цю подію звертається особлива увага. А шкода. Луцьке братство відіграло помітну роль у релігійному, політичному й культурному житті України XVII – початку XVIII ст. З ним пов’язана низка помітних діячів України того періоду. Зокрема, це стосується Ісакія Борисковича, Афанасія Пузини, Івана Виговського, Йова Кондзелевича, Данила Братковського тощо. Луцьке братство, у певному сенсі, стало продовжувачем деяких традицій Острозької академії. Навколо нього консолідувалися православні шляхтичі й міщани Волині. При братстві діяла школа, деякий час – друкарня.

Час заснування братства відноситься до 1617 р. Ця дата зафіксована в першому документі організації – «Каталозі», куди були внесені імена засновників. Такими передусім були духовні особи: ієромонах Григорій (у миру – Герасим Микулич), ігумен Чернчицького монастиря, він же й став ктитором братства; Мойсей Ілкович Соловицький, священик Дмитріївської церкви, яка належала до найстаріших православних храмів міста Луцька; отець Іван Вознесенський Яровицький; ієромонах Чернчицького монастиря Ісакій Борискович, який перед тим, у 1602-1605 рр. очолював Дерманський релігійно-культурний осередок, організований князем Василем-Костянтином Острозьким; священик Іван; ієромонах Паїсій Мостицький; Іоанн Горіанович, священик чернчицький; Гавриїл, священик тратепський, пресвітер храму святої Живоначальної Трійці.

Серед названих духовних осіб було чимало таких, які були пов’язані з Чернчицьким монастирем, який знаходився на землях князів Острозьких у околицях Луцька. Його ченці відмовилися приймати унію. Сам же монастир став оплотом православ’я в місті.

Окрім духовенства, до «Каталогу» були вписані особи шляхетського стану. Це – князь Теодор (Федір) Святополк-Четвертинський; Михайло Гулевич-Воютинський, чашник землі волинської; Олександр Зубинецький, мостовничий луцький; Криштоф Єловицький, підстолій землі волинської.

Згадуваний «Каталог» не дійшов до нас у повному об’ємі. До нього, ймовірно, були вписані імена інших шляхтичів, а також міщан.

Братство, як інституція, офіційно було визнане в 1619 р. Саме цього року 20 лютого польський король Сигізмунд ІІІ видав грамоту братчикам. У ній, зокрема, писалося: «…під час сильної пожежі в нашому місті Луцьку, що була недавно, старовинна тутешня руська богодільня згоріла повністю, і вона, не маючи ніяких засобів бути знову відбудованою, не може доглядати ні бідних релігії своєї, ні мати належних харчів. Про це сказали відомі особи як стану шляхетського воєводства Волинського, так і прості люди згаданого нашого міста Луцька, релігії грецької, які мають намір за прикладом інших братств і в цьому нашому місті Луцьку мати братство милосердя. А тому ми, король, розглянувши двічі їхню просьбу і думку панів Ради й послів наших і, бачачи, що ця справа достойна і спасенна, на таке братство, яке веде за собою добрі діла, даємо згоду, і ту згорілу старовинну руську богодільню, яка є в Луцьку, зі всім, що до неї належить, для нагляду, вжитку й благочестивого покровительства на всі віки віддаємо, дозволяючи їм ту богодільню знову побудувати і церкву зі школою…»

Король дозволяв знайти відповідні ґрунти в Луцьку, встановлювати порядки в богодільні й церкві, самим знаходити священнослужителів. У грамоті також говорилося, що «в усяких добрих і благочестивих порядках і ділах братських ніхто перепони та утруднень ніяких і ні в чому робити не повинен і не може на вічні часи».

Тут варто звернути увагу на деякі моменти. Як бачимо, мова йде не про братство, а про відбудову богодільні. Однак це, радше, привід, щоб отримати від короля відповідну грамоту. Подальша логіка прохачів була такою: мовляв, для того, щоб відбудувати богодільню, потрібне братство, створене за прикладом інших братств (зі своїм храмом та школою). Тобто велася мова про створення релігійно-культурної інституції, яка б могла впливати на суспільне життя міста й краю.

Наступним важливим кроком у становленні братства стала передача волинськими шляхтичами права нагляду за братськими установами луцьким міщанам. 1 вересня 1619 р. був про це внесений відповідний документ до луцької гродської книги. У ньому, зокрема, говорилося: «Оскільки ми в цьому місті (тобто в Луцьку – П. К.) тепер не живемо і через віддаленість тут не часто буваємо, доручаємо той нагляд і працю покладаємо на менших братів наших, панів міщан луцьких, щоб вони, як те належить, на місці нашому працю й всякий нагляд здійснювали і порядок усякий стерегли, і нам, як старшим, доповідали». У цьому ж документі наводилися імена шляхтичів, які здійснили цю передачу. Це були православні шляхтичі з різних районів Волинського воєводства. Тобто братство не було лише луцькою міською інституцією. Фактично це була інституція загальновоєводська.

Становлення братства, закономірно, викликало занепокоєння унійного духовенства. Як відомо, луцький єпископ Кирило Терлецький був одним із ініціаторів Берестейської унії. І, відповідно, Луцька єпархія була унійною. Братство ж знаходилося в опозиції до неї.

Луцький унійний єпископ Євгеній Малинський 14 січня 1620 р. протестував проти королівської грамоти про дозвіл на створення братства. А 24 січня цього ж року від капітули луцького унійного духовенства була подана скарга, в якій писалося, що пани релігії грецької на Волині унії не приймають, «церкви від їх милостей отців єпископів-уніатів забрали, священиків повиганяли, добра забрали». Звичайно, це свідоме перебільшення, бо в той час у Луцьку більшість храмів належала прихильникам унії.

З боку унійного духовенства чинилися певні перешкоди будівництву церкви й шпиталю, яке здійснювали братчики. Щоправда, вони мали допомогу від «старшого бургомістра» Самуїла Васильовича Солтана. Він сам належав до братства і в своєму заповіті відписав майно на користь цієї інституції.

Звернення унійного духовенства до короля Сигізмунда ІІІ не було марним. 26 серпня 1620 р. від цього можновладця до братчиків був посланий лист, в якому їм заборонялося будувати церкву й школу без дозволу луцького унійного єпископа. Проте ця заборона була проігнорована.

Поряд зі світською легітимізацією Луцького братства відбулася і його легітимізація церковна. Єрусалимський патріарх Феофан, який таємно здійснив висвячення православної ієрархії в Речі Посполитій, 20 червня 1620 р. дав грамоту на спорудження в Луцьку братської Хрестовоздвиженської церкви з правом ставропігії. Грамота ця була передана Ісакію Борисковичу, котрий, як уже говорилося, був одним із засновників братства. Ісакія ж Феофан таємно висвятив на луцького єпископа. Того ж 1620 р. братчики отримали послання константинопольського патріарха Тимофія про сповідування істинної віри. У 1623 р. уже інший константинопольський патріарх Кирило Лукаріс дав грамоту на спорудження братської Хрестовоздвиженської церкви з правом ставропігії, а також грамоту зі статутом братства. Спорудження ж цієї церкви (достатньо великої) завершилося в 40-их рр. XVII ст.

Безперечно, означені кроки робилися не просто так східними патріархами. Ці ієрархи залежали від турецької влади. Фактично вони часто виступали агентами впливу османів. Останні ж, своєю чергою, були зацікавлені в ослаблені Речі Посполитої, котра не раз вступала в конфронтацію з Османською імперією. Релігійні конфлікти могли ослабити цю державу. Й османська влада не без допомоги східних ієрархів свідомо розпалювала в Речі Посполитій конфлікт між православними, з одного боку, та католиками й прихильниками унії, з другого. Звідси стає зрозумілим підтримка східними патріархами Луцького братства, фактичне надання йому ставропігії, тобто унезалежнення від місцевого єпископа, і т. ін.

Але це лише одна сторона медалі. Була й інша. Влада Речі Посполитої неадекватно оцінювала релігійну та політичну ситуацію в державі. Замість того, щоб шукати компроміси в релігійних питаннях, вона йшла на конфронтацію. Це провокувало міжконфесійні конфлікти, вело до того, що православні, які фактично опинилися поза законом, почали консолідуватися.

У 20-30-их рр. між братчиками й католиками неодноразово виникали конфлікти. Наприклад, доходило до бійок між ченцями братського монастиря, учнями братської школи та учнями єзуїтського колегіуму в Луцьку. Про ці конфлікти дізнаємося із судових документів. Такі були реалії міжконфесійної боротьби – на жаль.

Звісною інституцією при братстві була школа, яка мала релігійний характер. Імовірно, вона почала функціонувати у 1619-1620-их рр., коли братчики отримали дозвіл на її відкриття від короля Сигізмунда ІІІ. Близько 1624 р. завершилося її становлення. З того часу до нас дійшло два документи – «Прав школи греко-латино-слов’янської Луцької артикули» та «Порядок шкільний». Ці документи є цікавими зразками педагогічної думки України і до них неодноразово зверталися історики педагогіки.

Школа Луцького братства мала православне спрямування. Викладали в ній, як правило, ченці братського монастиря, а навчалися виключно хлопчики. Діяльність школи була санкціонована константинопольським патріархом Кирилом Лукарісом та київським митрополитом Іовом Борецьким.

Лектурою учнів переважно були біблійні книги. Учнів навчали церковнослов’янської, грецької та латинської мови. Після мовних студій учні вивчали діалектику, під якою розумілося вміння вести аргументовані розмови, дискусії. Діалектика, відповідно, передбачала вивчення логіки. Після діалектики студіювалася ще риторика. При цьому використовувалися не лише біблійні тексти, а й твори античних авторів. Загалом можемо констатувати, що школа Луцького братства була школою середнього типу.

Деякий час при Луцькому братстві працювала друкарня. У 1628 р. в ній була надрукована книга «Лямент по святобливо вмерлім… Іоанну Васильовичу, пресвітеру», яка об’єднала кілька поетичних творів. У той час подібні твори, написані на смерть того чи іншого діяча, стали відносно популярними. «Лямент…» дійшов до наших днів і вважається одним із зразків тогочасної барочної поезії. Того ж року Павло Домжив-Люткович-Телиця надрукував ще одну книжку – «Епидикіон, або вірші жалобні на поховання Василиси Яцківни». Щоправда, цей друк не дійшов до нас.

Будучи переслідуваний католиками, цей друкар змушений був покинути Луцьк. Братчики не змогли знайти йому заміну. Й друкарство при братстві так і не було налагоджене.

З Луцьким братством була пов’язана низка видатних діячів. Передусім варто відзначити Ісакій Борисковича, який належав до числа православних консерваторів. Про нього вже згадувалося. Певний час, у останні роки XVII ст., він перебував при олександрійському патріархові Мелетію Пігасу, спілкувався з Іваном Вишенським на Афоні. Був довіреною людиною князя Василя-Костянтина Острозького, очоливши в 1602-1605 рр. з його санкції Дерманський монастир. Будучи висвяченим патріархом Феофаном у сан єпископа луцького й острозького, їздив за дорученням київського митрополита Іова Борецького до Москви з пропозицією прийняти православні терени Речі Посполитої до складу Московської держави. Ісакію Борисковичу, ймовірно, належить твір «Совітовання о благочестії», де він пропонує реформувати Православну Церкву на землях України й Білорусії.

Іншої політичної орієнтації був Афанасій (в миру – Олександр) Пузина, котрий належав до луцьких братчиків, а з 1633 р. став луцьким і острозьким православним єпископом. Він вважався одним з найосвіченіших серед тодішніх православних ієрархів України. На нього певні надії покладав Римський Папа Інокентій Х, сподіваючись, що Афанасій сприятиме зближенню православних та прихильників унії.

Афанасій брав активну участь у культурному житті України. При його сприянні була видана книга Кирила Транквіліона-Ставровецького «Дзеркало богослов’я» (Почаїв, 1618). Він посприяв відкриттю друкарні в Кременці, де в 1638 р. було опубліковано низку видань. Серед них – відома «Кременецька граматика».

До «Помяника» Луцького братства були вписані чотири київські митрополити – Ісайя Копинський, Петро Могила, Діонісій Балабан та Гедеон Святополк-Четвертинський. Вони не відігравали якоїсь помітної ролі в діяльності цієї організації. Але те, що ці ієрархи вважалися причетними до Луцького братства, свідчить про високий авторитет цієї інституції.

До духовних осіб Луцького братства належав відомий український живописець Іов Кондзелевич. Народився він у 1667 р. у Жовкві біля Львова. У 1686 р. став ченцем Білостоцького монастиря, який був пов’язаний із Луцьким братством. Довгий час малював ікони в Загорівському монастирі на Волині, потім – у Скиті Манявському на Галичині. З 1710 р. Іов оселився в Луцьку, де займався не лише іконописом, а й брав активну участь у діяльності братства. Ним було намальовано чимало ікон для храмів Волині.

До відомих світських діячів Луцького братства варто віднести Лаврентія Древинського. Він прославився як сеймовий оратор, що захищав інтереси православних. Вважається, що Древинський належав до людей, які переконали короля Владислава IV прийняти в 1633 р. «Статті для заспокоєння руського народу», які легалізували діяльність Православної Церкви в Речі Посполитій.

Також до складу Луцького братства, як уже зазначалося, був вписаний Іван Виговський, що став соратником Богдана Хмельницького, а потім – гетьманом України. Підпис Виговського стоїть під документом 1619 р., за яким шляхтичі-братчики передавали низку своїх повноважень міщанам-братчикам. У 30-их рр. XVII ст. він служив у Луцьку гродському суді, а також на адміністративних посадах. Перебуваючи на цих становищах, Виговський намагався захищати інтереси братчиків.

Однією з яскравих фігур Луцького братства є Данило Братковський. Був він доволі освіченою людиною. Польський король Ян Казимир призначив його секретарем посольства в Москву. Інший польський король, Михайло Вишневецький, поставив Данила підстолієм на Поділлі, потім – підчашим венденським. У 1680 р. Братковського обрали до делегації від Луцького братства до польського короля Яна Собеського.

Братковський передусім відомий як поет. 1697 р. він видав у Кракові збірку віршів польською мовою «Світ, оглянутий по частинах», де йшлося про різні негаразди, характерні для суспільного життя Речі Посполитої.

У 1699 р. Братковський брав участь у варшавському сеймі, будучи делегований Луцьким братством. Тут він намагався добитися гарантій вільного віросповідання для православного населення Волині. Але ця діяльність не дала позитивних результатів. Тому Братковський вирішив встановити контакти з козаками (спочатку з гетьманом Іваном Мазепою, а потім козацьким ватажком Семеном Палієм), сподіваючись підняти повстання. Він був схоплений і засуджений військовим судом до смертної кари. 26 листопада 1702 р. Братковського стратили на луцькому ринку.

Як бачимо, Луцьке братство стало своєрідним «силовим полем», яке притягувало до себе видатних українських релігійних, культурних і політичних діячів.

Близько 1731 р. воно припинило своє існування в православній іпостасі. Але зберіглося як братство унійне. Правда, ця інституція вже не відігравала такої помітної ролі, як раніше.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/68017/

Следующая новость
Предыдущая новость

Сім’ї учасників АТО пройшли реабілітацію в монастирі УГКЦ Выбрать спиннинг Выбираем качественные часы - Rolex Daytona Игры в клубе Азино777 для настоящих ценителей риска Фотообои в спальню на любой вкус

Публикации