Локальна історія: релігійна складова

18.05.2019 20:12 3

Локальна історія: релігійна складова

Наприкінці минулого року в українському медіа-просторі появився новий якісний продукт — журнал-місячник «Локальна історія». Це повноколірне, глянцеве, багато ілюстроване видання, яке пропонує читачу заглибитися у цікаві історичні і краєзнавчі розповіді, публіцистичні матеріали про сьогодення тощо.

Цьогорічний четвертий номер щедро наповнений матеріалами на релігійно-історичну тематику. Центральна його тема — українці в Польщі.

Як у Польщі історія почала домінувати над сьогоденням, чому польсько-український діалог не варто називати примиренням та чи Україна потребує адвоката на міжнародній арені — про це та інше читайте в інтерв’ю з Ізою Хруслінською, відомою польською публіцисткою. Вона твердить, що сьогодні українська сторона дає польській добрий приклад як вести діалог, і не погоджується з думкою, що Польща є адвокатом України в Європі. «Ви маєте потребу в партнерській співпраці з сусідами, а не в адвокатах», — говорить вона. І наголошує, що Україні дуже важливо «продовжувати свою дорогу, якою почала йти після Революції Гідності».

У великій статті «Акція “Вісла”: тоді й тепер» історик Наталя Кляшторна аналізує в деталях, що стало причиною геноциду українців на їх етнічних територіях, які внаслідок Другої світової війни опинилися у складі Польщі. Автор описує трагедії окремих сіл і сімей, у т.ч. греко-католицьких і православних священиків. Уроджкенець Лемківщини о. Степан Дзюбина був затриманий на пероні польськими «без пекарями» і коли вони довідалися, хто він є, то їм «цього вистачить», щоби його заарештували — його відправили до фільтраційного табору в Явожно. Тут в муках загинули 161 українець.

Локальна історія: релігійна складова

Село Хітар заховалось в узгір’ї Сколівських Бескидів, на самому кордоні із Закарпаттям. Юрій Пуківський розповідає про бій, який відбувся тут у 1947 році. На свято Спаса, 19 серпня, у день храмового празника, в оточення радянських спецслужб потрапив цілий загін УПА. Після цього це село було знищене, а церкву підірвали. «В 53-му році зірвали, розбили церкву. І через що розбили? Був над царськими вратами, над іконостасом, намальований ангел, і на голові держав тризуб. … А зверху був намальований рушник і на рушнику написано «Спаси, господи, Україну». Москалі прийшли — ангел з тризубом є, всьо є. Міну підложили і зірвали», — оповідає місцевий старожил Михайло Барна у статті «(Не)вирване коріння».

Продовжує тему номера розлоге інтерв’ю з ректором УКУ о. д-ром Богданом Прахом, який зібрав величезний архівний матеріал і обійшов кожне село західної частини Перемиської єпархії УГКЦ, щоби розповісти про її долю. «Упродовж шести років я фактично жив в архівах — спершу шукав матеріали до свого докторату, який писав про історію релігійних стосунків в західній частиних частинах Перемиської єпархії і роль держави у цих стосунках, але так чи інакше пошуки приводили до часу війни, репресій і депортацій». Разом з дружиною вони дали собі слово дослідити долі усіх тих священиків, які 1 вересня 1939 року, коли розпочалася Друга світова війна, служили в Перемиській єпархії і Апостольській адміністраторі Лемківщини — а це майже 1000 осіб. Працю вони почали ще за соціалістичної Польщі, а продовжили вже в наш час. У результаті вийшло двотомне фундаментальне дослідження. А про його деталі цікаво прочитати в розмові з журналісткою Оксаною Левантович.

Локальна історія: релігійна складова

Серед нових пам’ятників у Львові дуже популярним є пам’ятник Епіфанію Дровняку, одному з найбільш відомих українських художників ХХ ст., яскравому представнику примітивізму, більш відомому як Никифор. Аліна Брода у статті «Митець затьмареного розуму» розповідає цього феноменального майстра, історія якого оповита численними міфами. Лемківський художник любив зображати святих, храми, навіть себе у строях святого. «У Никифора було таке відчуття, що він має місію і він своїми картинами повчає», — розповідає дослідник спадщини Никифора Михайло Слабошпицький. І хоча його картини експонувалися в Парижі, він фактично був жебраком — навіть мав офіційну посвідку від міської адміністрації, якою пишався.

«Затримано зрадника» — саме під таким заголовком з’явилася стаття в одному краківському виданні за 1 вересня 1923 року, у якій йшлося про Митрополита Андрея Шептицького. Для нової польської влади і шовіністичної громадськості він був саме зрадником. А тому влада намагалася його усунути з престолу і прилаштувати десь далеко від Галичини. Святослав Липовецький у статті «Митрополитова одіссея» детально розповідає закордонні поїздки Митрополита Андрея на поч.. 20-х рр.. ХХ ст., як він на міжнародному рівні з одного боку захищав право українців на свою державу, а з іншого боку збирав допомогу для жертв війни. Натомість польська влада збирала докази, щоби звинуватити його в антипольській діяльності ат не допустити його повернення в Галичину. Сам владика мав серйозні проблеми із здоров’ям, а тому неодноразово звертався до лікарів та тривало перебував у лікарнях різних країн. І вже після того, як Галичина була анексована Польщею, в останній день дії візи, він все ж всупереч діям уряду повертається до Польщі, але на кордоні був затриманий поліцією. Шість тижнів він був ізольований, а польські урядовці червоні від злості лише при згадці його прізвища. У результаті в інвалідному візку він повернувся 5 жовтня 1923 року до Львова.

Локальна історія: релігійна складова

«Писанки не лише до Великодня» — розповідає майстриня писанкового розпису, родом з Коломиї, Галина Сиротюк-П’ятничук. Вона розповідає звідки починалася любов до писанки, чому особливо любить процес і які взагалі бувають писанкита що значать символи на них. Перед тим, як братися до писанок, — потрібно обов’язково помолитися. «Доки люди будуть писати писанки, доти буде добро на землі», — вважає майстриня.

«У Радянському союзі, де атеїзм був невід’ємною частиною державної ідеології, найбільше християнське свято, попри заборони та переслідування, святкували мільйони», — твердить Юрій Пуківський у статті «Заборонений Великдень». Автор у великій і багато ілюстрованій архівними фото статті розповідає, як комуністи боролися з найбільшим християнським святом. З одного боку вони створювали штучні свята — свято весни, з іншого — у цей день організовували «суботники» і «недільники», коли на свята примушували працювати на громадських роботах. Особлива увага приділялася атеїстичному вихованню школярів, до чого залучалися вчителі. Лише старших людей ця боротьба не дуже стосувалася, але і їм були труднощі, коли храми примусово закривалися.

Локальна історія: релігійна складова

А от в Канаді українські храми закривалися не з примусу, а через брак парафіян. Устина Стефанчук, блогерка та колекціонерка, яка нещодавно переїхала з України до Канади, почала досліджувати українські храми у цій країні. Лише в провінції Альберта вона знайшла майже сотню залишених храмів. Нещодавно у Львові вона представила свій фоторепортаж церков з українських прерій західної Канади. Також Устина колекціонує українські національні костюми та предмети побуту. Але на цьому вона не зупинилися — тепер працює над проектом хабу, який об’єднує українців, яким цікаво щось робити для українських емігрантів у Канаді.

І це ще не весь список матеріалів четвертого номеру журналу «Локальна історія» за 2019 рік. Загалом у кожному з номерів є щось, дотичне до релігійної тематики.

«У нас вже з’явилося декілька текстів на релігійну проблематику, — розповідає читачам РІСУ головний редактор «Локальної історії» Віталій Ляска. — Першочергово ми розпочали з тем, які знаходяться на пограниччі мистецтва і релігії: це і так звана Ченстоховська ікона, і найдавніша західноукраїнська ікона із села Явора на Турківщині. Цю серію, автором якої є знаний мистецтвознавець і медієвіст Володимир Александрович, невдовзі продовжить Холмська ікона — унікальна святиня з столиці короля Данила Романовича. Релігійну тематику ми безумовно будемо продовжувати. Невдовзі на сторінках “Локальної історії” вийде матеріал про Патріарха Володимира (Романюка), базований на матеріалах з архіву СБУ. Також маємо на меті більш детально торкнутися проблем впровадження християнства на Галичині у княжу добу, зокрема з кута зору археології».

Загалом, журнал “Локальна історія” виріс з однойменного проекту, який група однодумців розпочали наприкінці 2013-го. «Коли мене питають, чим ми займаємось, то я завше відповідаю, що “Локальна історія” є громадським аналогом Інституту національної пам’яті, — говорить Віталій Ляска. — На початках ключовою в діяльності проекту була рятівнича місія. Наші дослідники та волонтери село за селом, містечко за містечком записували спогади старожилів, оцифровували старі фотографії та фіксували місцеві пам’ятки. За цей час у нашому архіві накопичено близько 30 тисяч унікальних світлин і зібрано свідчення понад 5000 людей, частина з яких уже відійшла у засвіти. Паралельно з цим ми працювали в архівах, робили та дарували переважно сільським школам виставки про історію їх громад. Така діяльність викристалізувала і наше дослідження історії: ми намагаємось вивчати і презентувати її суспільству знизу, на мікрорівні, на рівні саме місцевої, тобто локальної минувшини. Нещодавно перед нами постала дилема: що робити з результатами цих та інших досліджень і як спонукати людей справді цікавитися нашою історією? Тож ми вирішили перейти у формат справді публічної історії та спробувати реагувати на попит суспільства на знання минулого. Тобто, спершу йшло про певну проектну амбіцію. Та коли я почав аналізувати сегмент історичної преси на українському ринку, то направду вжахнувся. З тієї невеликої кількості журналів чи газет на власне історичну тематику не було і не має жодного видання, у якому домінуючою була українська історія. Тож у часі роботи над журналом ми суттєво модифікували нашу концепцію і виокремили три рівні локальної історії: це історія конкретної людини чи локації, історія краю чи регіону (наприклад, Галичини чи Слобожанщини), ну і безперечно історія України на світовому тлі. Тож зауваги про домінанту галицького матеріалу, які нам закидали на початках, зараз добре нівелюється статтями на козацьку тематику чи репортажами з Глухова, Бахмута, Старого Криму чи Олешок. Скажімо, травневий номер у нас на чверть — кримський. Це і розмова з Мустафою Джемілєвим, і стаття Гульнари Бекірової про депортацію кримських татар у 1944-му, і стаття Віктора Брехуненка про кримсько-козацькі союзи до Богдана Хмельницького.

“Локальна історія” — журнал про минуле та сучасне. Ми пишемо не лише про сухе минуле, але й про те, чому історія є важливою та актуальною зараз. Заради цього працюють як і професійні історики, так і журналісти, які цікавляться цієї тематикою», — підсумовує головний редактор видання.

Детальніше про видання і проект «Локальна історія» можна читати на сайті і в мережі Фейсбук. А сам журнал можна придбати в книгарнях або виписувати.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/studios/announcements_of_publications/75858/

Следующая новость
Предыдущая новость

Памятники любой сложности и цены Джиу-джитсу как способ самозащиты Клуб СуперСлотс для азартных игроков Священник УПЦ в Крыму просит оккупационные власти открыть нудистский пляж Строительные люльки ZLP – 630 с полной комплекцией

Публикации