Кінець епохи "церковних ігор престолів"

13.05.2019 23:21 0

Володимир Волковський

Особистий блог, 13 травня 2019

Минулого тижня стався вибух в Православній Церкві України. Це може призвести до непередбачуваних наслідків не лише в масштабах України, а і навіть на світовому рівні.

Після повідомлень про спроби патріарха Філарета ініціювати новий собор, щоб скинути Епіфанія, поміняти Статут ПЦУ, ухвалений на Об'єднавчому соборі, самочинно проголосити патріархат та повернути Філарета на трон – ініціативна група «Десять тез» оприлюднила Звернення на захист канонічних принципів устрою Православної Церкви України до єпископату та духовенства ПЦУ. Звернення підтримали багато єпархій ПЦУ та ЗМІ (насамперед, ТСН, зокрема, журналістка Неллі Ковальська), провідні православні богослови і відомі публічні діячі Церкви. Протягом кількох днів відбувся справжній «парад» листів підтримки від єпархій ПЦУ, адресованих митрополитові Епіфанію. Зрештою, виступив сам Епіфаній. Проте основні події – ще попереду.

До цього наша політблоґосфера не була готова. Вона була надто «у виборах». Водночас смішно і сумно, як деякі бідні політичні аналітики намагаються дати собі раду із тим, що відбувається у ПЦУ. Церковні справи важко аналізувати, коли не розумієш деякі внутрішні «силові лінії». Тому ціла спільнота аналітиків церковного життя долучились до пояснення ситуації: зокрема, портал «Церкваріум» (де є посилання на листи єпархій), Віктор Трєгубов, Катерина Щоткіна, Тарас Антошевський, Юрій Чорноморець, Дмитро Горєвий, Володимир Бурега, навіть Міністерство культури, а ще діячі церковного «громадянського суспільства» як Тетяна Деркач, Аля Шандра, Андрій Смирнов та інші.

Всі ці статті – мастрід, для тих, хто хоче зрозуміти стан справ. Проте є що додати, тож спробую.

Справа не про персоналії, а про принципи

Це не протистояння (колишнього? почесного?) патріарха Філарета та митрополита Епіфанія. Це зовсім не про вибори – хоч у когось і «заїла пластинка» про «томос-тур». Справа стоїть дуже серйозно – що вибере українська церква? Включення у всесвітню, ґлобальну православну спільноту, Вселенську Церкву, де треба грати за правилами, чи вже звичний для деяких ієрархів самоврядний (чи не самодурний) абсолютизм без правил?

Дуже важливо, хто є Предстоятель, щоб умови Томосу і Статуту ПЦУ дотримувались непорушно. Це – нові правила гри. Це – умови, за яких Вселенський Патріарх Варфоломій І пішов на те, щоб підписати Томос. Варфоломій зробив це, поставивши на карту все – ризикуючи власним словом, репутацією і загрозою світової всеправославної війни.

Він власним словом і ділом переконував всі православні Церкви, що надання автокефалії не є «легалізацією розкольників», є абсолютно легітимним і канонічним актом Вселенського Патріархату на теренах його ж стародавньої Київської Митрополії. Нагадую: протягом десятиліть, пропаганда РПЦ зробила все, щоб репутація Філарета і «розкольників» була максимально демонічною, і досі РПЦ продовжує всілякий тиск на всі Церкви, користуючись своєю фінансовою та політичною силою.

Проте патріарх Філарет – при всій повазі до людини, що десятиліттями боролась за автокефальну церкву – не хоче чи не може погодитись на мирний спочинок у переможному і поважному стані. Це вже кілька разів ставило процес надання Томосу під питання. Філарет заявив, що він піде на спочинок, якщо оберуть дружню йому кандидатуру. Це стало підставою для «росіян» дискредитувати ПЦУ, мовляв, це перелицьована УПЦ КП, легітимовані розкольники, і взагалі, «сатана Денисенко» отримав легітимацію, а отже, Варфоломій став нелегітимним.

Тобто на кону стоїть не влада двох дядьок у рясах у релігійній спільноті – навіть не тільки стабільність держави Україна (хоча вагу церковної автокефалії для незалежної держави на Сході Європи вже пояснювали сто разів). Масштаб цієї справи виходить далеко за межі України, її виборів і місцевої камарильї – він сягає обсягів всесвітньої православної спільноти.

Але у нас погані новини – як для прибічників «відродження КП», так і для «злорадствующих росіян».

Православна Церква України – не Філарет і не УПЦ КП: сценарії майбутнього

Протистояння, що тліло кілька місяців, вибухнуло. І тепер, після Звернення «Десяти тез», після виступів Епіфанія та листів багатьох єпархій, стало очевидно – ПЦУ зовсім не є УПЦ КП, і тим паче не є Філарет.

Навіть якщо «група Філарета» зможе розколоти ПЦУ і провести так чи інакше собор, де відірве від Церкви частину єпархій – це не стане трагедією. У Константинополя та у Епіфанія є кілька варіантів стратегії і «зрада» може обернутись «перемогою».

1. Насамперед, тих, хто підуть за Філаретом, чекає ізоляція в розколі, і тепер уже абсолютно канонічна і на віки. Понад те, зважаючи на поважний вік Філарета, його «КП 2.0» довго не триватиме. А потім його послідовники постануть перед проклятим питанням: «За що?».

І якщо попередня анафема від РПЦ була шита білими нитками, вочевидь політично вмотивована, і страждати від неї було хоч якось виправдати шляхетною боротьбою за автокефальність Української Церкви – то чим тепер ви виправдаєте знову ізоляцію УПЦ? Адже Помісна автокефальна Церква України є. За що ж тоді героїчно сидіти в ґетто?

2. ПЦУ отримає нове «чисте» реноме – це вже точно церква «без Філарета». Це позбавить аргументів всіх тих, хто виступає проти визнання ПЦУ. Для священиків та вірян із УПЦ (МП) це стане великим плюсом на користь ПЦУ – адже «філаретофобія» в «МПшних» колах справді зашкалює. Колишня УАПЦ так само залишиться у ПЦУ.

І нехай ПЦУ втратить частину парафій, вона поповниться новими. Якщо ПЦУ на чолі з Епіфанієм у єдності з Вселенською Церквою вистоїть – «новорозкольникам» доведеться рано чи пізно повертатись.

І все, що треба буде робити Епіфанію і ПЦУ – просто тримати двері відкритими, бути готовими пробачити блудних дітей та всіляко творити теплий привабливий клімат у Церкві.

3. Це принесе нові шанси і неочікувані можливості. ПЦУ «позбавиться токсичних елементів». Позбавлена тих «суворих церковних практиків», які, здається, давно вже втратили віру і здатність іти на ризик заради віри та Євангелія. Втративши їх, цинічних консерваторів (чи консерв?), ПЦУ може здобути шанс для більш радикальної політики в напрямку відродження Київської православної традиції та Церкви. Звільнена від необхідності оглядатись на вимоги «митрополітбюро на чолі з генсеком», ПЦУ може спокійно і впевнено будувати Православну Церкву, якою вона має бути, відповідно до своєї природи Христової Церкви.

І хоча у «тій партії» набагато більш заслужений гравець – митрополит Епіфаній може із своєї «слабкості» створити силу. Відмовившись від «традиційної вертикалі», він може творити нову Церкву, основану на горизонтальному спілкуванні. Для чого бути «главстєрхом», коли набагато краще творити спільноту рівних та вільних? І «вмілий сильний гравець» буде розбитий групою «маленьких і слабких».

За ПЦУ та Епіфанієм стоїть набагато більше – канонічна легітимність, Томос, Вселенський патріарх (а це нівроку важить!) і, як показали останні дні, добра частина Церкви. І йому не треба бути супер-лідером і «альфа-самцем» – достатньо зважитись відкрити двері і створити інклюзивний простір Церкви, відкритий для професіоналів, що водночас є відданими християнами. Така соборноправність та солідарність набагато ближча духові Київської Церкви.
Парадоксально, але факт – зараз Епіфаній у вигіднішому становищі. У крайньому разі, він би міг просто стояти до кінця на принципах вірності канонічній автокефалії, букві і духу Томосу та Статуту. Будь-які дії протилежної «партії» погіршують її становище. Натомість Епіфаній просто політикою відкритості, стійкості і непорушної відданості рано чи пізно здобуде більше, ніж втратить. Навіть якщо битва буде жорстока – особливо за нерухомість і рахунки – але зрештою, час і канонічні обставини працюють на ПЦУ.
4. Нарешті, якщо всі справи підуть погано, Константинополь може запустити сценарій розширення ставропігійної присутності. Починаючи з Собору, ставропігія в Києві так і не була «запущена». Богослужіння відбуваються рідко, регулярна присутність обмежена, якщо не номінальна. Натомість репутація Вселенського патріарха вище, ніж будь-якої православної конфесії в Україні. Мимоволі згадується, що у часи козацької України (особливо у 1569 - 1654 роках) кількість ставропігій Константинопольського патріарха в Україні сягала десятків, серед них цілі братства, церкви і монастирі.
Якщо для «митрополитбюро» і середньовічної феодальної свідомості ставропігія є дійсно конкурентом, то для сучасної ПЦУ вона не є конкурентом анітрохи. Ставропігія може стати прихистком для тих православних спільнот, які не можуть і не хочуть залишатись в лоні РПЦ, але з різних причин побоюються переходити у ПЦУ. У сучасному світі, який давно будується за зразком мережі та мостів, а не ізольованих мурами квартирок, така подвійна присутність тільки на користь розвитку Православної Церкви. Зрештою, блискучий приклад не-трагічності такої ситуації є Західна Європа чи Америка. Хоча це лише гіпотетичний сценарій – навряд Константинополь колись піде на таке.
Єдине, що може стати трагічним – якщо Епіфаній не витримає і здасться під тиском. Якщо він сам віддасть своє первородство і зрадить – не лише довіру тих, хто виступив за нього, але і довіру та репутацію Вселенського Патріарха.

Шанс та можливості для Церкви: «травнева гроза»

Звернення та парад листів підтримки справляє надихаюче відчуття – це ніби церковний Майдан. Російські портали вже це так і охрестили – мабуть, не розуміючи, що вони грають роль Валаамової ослиці (Чисел 22:23—33). Дарія Морозова, відомий богослов із видавництва «Дух і Літера», порівняла ситуацію із «травневою грозою» або подіями серпня 1991 року: «Опоненти української автокефалії вже зловтішно співчувають «зраді», «провалу» й «новому розколу» в лавах молодої непокірної Церкви. Слово «розкол» лунає і серед прибічників ПЦУ. Але чомусь замість трауру тут відчувається якесь радісне збудження, подібне передчуттю весняної грози. Схожа суміш тривоги, піднесення і надії, здається, бриніла в повітрі у серпні 1991 р., коли по всіх каналах показували «Лебедине озеро», а під Білим домом народ – уже категорично не радянський – голіруч зупиняв останні танки комуністичної зими.»
Дуже важливий символ подій – те, що звернення активних мирян стало основною інформаційною акцією, відіграло роль ініціатора масового руху на підтримку митрополита Епіфанія. Ще у січні 2019 року «Десять тез до Православної Церкви України» зібрали тисячі підписів. Ці тези були і є, по суті, програмою розвитку Української Церкви. Вони пролунали як нагадування всім «старим-почесним» – не здумайте бавитись у ваші «ігри престолів», у яких ви майстри. Тут – Церква Христова, а не місце для реалізації ЧСВ.

Можна сказати, церковне громадянське суспільство нарешті стало суб'єктом, а не об'єктом церковної «політики». Об'єднавши довкола програми тез багатьох провідних інтелектуалів та активістів, воно активно включилось у дискусії. Церква – не є справою ієрархів, геополітики, виборів, президентів тощо. Церква є нашою справою, моєю справою, справою кожного віруючого православного християнина. «На наших очах Дух свободи, відчуття можливості висловитись і жадання оновлення долають віковічні "схеми" і незламні "структури влади"», пише Дарія.
«Публика, которая активно поддерживала Томос, "голосовала за Томос", хочет видеть в итоге достойную украинскую церковь. Которую когда-нибудь признают, которая, возможно, когда-нибудь получит статус патриархата. Но это всё не так важно здесь и сейчас. Программа-минимум – сделать такую церковь, за которую не будет стыдно перед собой. Чтобы томосный хайп все-таки конвертировался в какое-то видимое качественное изменение, а не оказался чистым незамутненным актом популизма» – процитуємо слова Катерини Щоткіної, сказані ще у січні. І доповнимо – і щоб не було соромно перед Христом.
Навіть відомий Синод за круглим столом є символом таких водночас викликів і можливостей. З одного боку, це виклик – адже Філарет не хоче поступатись місцем тому, кого називали кращим учнем і послідовником Філарета. Але з іншого боку, це символ – колапс середньовічної монаршої вертикалі і шанс на формування солідарної братньої Церкви, де єпископи не є «владиками-деспотами», а є братами і співслужителями во Христі. І «той, хто хоче бути першим, най буде усім слугою» (Мк., 9:35). Може, навіть варто побажати, щоб надалі саме круглий стіл став зразком для синодів і соборів (за взірцем Мф. 20 : 26 - 28).

Українська Церква здобула автокефалію – і багато хто думав, що це вже кінець. Виявилось, – а більшість воцерковлених людей це і знало – що це лише початок. Початок довгого, важкого шляху. Зловтішатись, проклинати, впадати у відчай – не на часі. І радість Пасхального святкування нехай не затьмарить ніщо.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/75775/

Следующая новость
Предыдущая новость

Эвакуация легковых машин в Киеве Как выполнить качественный перевод Игровой портал для избранных - слоты для настоящих победителей Сочетание цветов в одежде Крымская епархия УПЦ подготовила фотовыставку о патриархах РПЦ

Публикации