Кривава революція. Про мого прадіда Романа

07.11.2017 18:35 0

Михайло Черенков

Cherenkoff-Online, 7 листопада 2017

Революція знищила пам'ять про життя минуле, дореволюційне. Я дуже мало знаю про своїх прадідів. Ось - частина тієї втраченої історії, записана розповідь мого дядька Миколи Марковича Пивовара про загибель мого прадіда Романа. Другого мого прадіда, Івана, також стратять - розстріляють у 1937 році, але то вже інша історія.
Дід мій, Пивовар Роман Іванович, жив у селі Чайківка на вулиці з поетичною назвою - Зарічка. Зі своєю дружиною, моєю бабою Ганною Миронівною (в дівоцтві Мальчик), вони мали п'ятеро дітей: старший – Семен - 1910 року народження, за ним Марко - мій батько – 1912 року, тоді йшли Степан - 1915, Федір -1917 і найменша сестра Ксеня – 1918 року. Жили брати дружно, крім роботи на землі займались торгівлею (купували у селян худобу, свиней і т. і. і возили в Радомишль на ярмарок, там продавали, щось купували і знову продавали). Могли наловити в ставку віз раків і завезти їх на ярмарок. Але головним їхнім ділом були земля і робота на ній. Вдачі обоє були доброї та веселої. Були охочими як до роботи так і до пісні та до танцю, ніколи не бешкетували і не мали ворогів.

Та розповісти я хочу про трагічну долю двох братів.

Десь у великих містах прогриміла революція, почалась громадянська війна, світ навколо почав ділитися на червоних та білих, зелених та жовто-блакитних і ще на якихось і докотився цей поділ до поліського села з красивою назвою Чайківка. Поряд з Чайківкою є село Горбулів. Село велике - в ньому була церква, католицький костьол, а по четвергах в цьому селі був ярмарок. Ярмарок може не такий як Сорочинський, але також знаменитий. Я пам'ятаю як щосереди , під вечір, йшов, або їхав возами люд з ближніх і далеких сіл і міст по нашій вулиці, що вела до Горбульова, просився на ночліг, а вранці, ще за темно, підіймався і спішив чим раніш попасти на ярмарок. Коли вже були автомашини, то всю ніч чувся гуркіт моторів; то їхали ярмаркувати люди майже з усієї України та сусідньої Білорусі. Люди, які проживали в наших краях і приїздили та приходили на ярмарок були різних національностей і віросповідань. Тут були українці, поляки, росіяни, білоруси, євреї, молдавани та інші і, відповідно, всі вони були чи православними, чи католиками, чи іудеями, чи ще якоїсь татарської віри, але всі мирно вживались, мирно торгували і товаришували між собою, не зважаючи на різну національність і віру.

А в четвер, після полудня, ішов уже зворотній потік людей та машин. Повертались з ярмарку.

Назва села Горбулів пішла від двох високих горбів на околиці села, (чи може село було біля цих горбів). Ці горби було видно на нашій місцевості з далека і милували око всім , хто їх бачив. Один горб був вищий, а другий нижчий. Вищий горб звався Дівич-гора. Моя баба Уляна розповіла мені легенду про цю гору.

Давно, ще за козацьких часів, жив в якихось краях, а може і в наших, дуже красивий і славний козак. Любив він дівчину, а вона його. Та козацька доля - не сидіти дома. І в бою чи з турками, чи з ляхами загинув козак. Любляча дівчина знайшла де його поховали і почала носити в подолі землю на його могилу. Але козак був такий славний, що не одна вона тільки його любила - прийшло багато дівчат і всі носили землю на його могилу і на могилу його побратима. І стала могила як гора, і називатись стала Дівич-горою.

Нема уже того ярмарку. Нема уже тієї гори.

До революції проживав у Горбильові церковний дяк Соколовський. Було у нього три сини: Василь, Дмитро, Олександр та дочка Маруся. Батько всім дітям дав освіту, всіх вивів в люди: старший Василь пішов по духовній лінії, середній Дмитро став учителем, найменший син Олександр став військовим. Він закінчив гімназію, почалась перша світова війна і він, закінчивши військове училище, попав на фронт.

Лютнева революція… Українська народна республіка… Січові стрільці…

Боротьба за незалежну Україну під проводом Симона Петлюри, де Олександр стає полковником і, нарешті, він опиняється у своєму рідному селі. Тут він проголосив незалежну від більшовиків народну республіку, до якої входили кілька навколишніх сіл.

У Радомишлі стояла армія самого Котовського, а в Горбульові військо дядьків з навколишніх сіл полковника Соколовського, а Чайківка була між ними. Наїздили в Чайківку то одні то другі, ставили гармати і стріляли: котовці по Горбульову а соколовці по Радомишлю, а також мобілізовували до свого війська нове поповнення. Котовський вважав, що Чайківка є форпостом Соколовського.

Мій дід Роман зі своїм братом Устимом ні за перших ні за других воювати не хотіли: обидва були годувальниками своїх родин, мали малих дітей, та й не знали де та справжня правда, за яку потрібно воювати. Вони ховались і від котовців і від соколовців. Під час одного з нальотів котовців вони ховались в невеличкому березовому лісочку, що ріс не далеко від села. В цей день, побачивши військо Котовського, що входило в село зі сторони села Пилиповичів, багато чоловіків кинулись тікати у протилежний бік, до лісу, який зветься Криваль (там багато кривих, нахилених, чомусь тільки в одну сторону дерев). Але котовці наперед поставили там кулеметну засаду і багато наших односельців загинуло від їхніх куль. Дід же з братом туди не кинулись, а пересиділи цей наліт в ближніх кущах, що недалеко від села. Дочекавшись вечора вони пішли додому, думаючи, що котовців в селі уже нема, бо ті завжди на ніч покидали село і повертались до Радомишля. Та цього разу було не так: їх перестріли дозорні Котовського. Не стали з’ясовувати хто є хто, а зв'язали руки, приторочили до сідел вірьовками і погнали в Радомишль, б'ючи і обзиваючи соколовськими шпигунами. Привели до свого штабу, передали в ЧК.

Під час допиту в кабінет начальника ЧК зайшов наш односелець Платон Крезуб, який був одним з більшовицьких керівників району, побачив їх і вигукнув:

- Роман! Устим! За що, і хто вас заарештував!

Він добре знав братів, знав, що вони ніколи ні з ким і ні проти кого не воювали, а були мирними селянами. Вони розповіли йому та начальнику ЧК про все, що сталось. Платон їм повірив і поручився за них перед чекістом. Хоча той приймав поруку з неохотою (большевистская бдительность), та все ж відпустив їх. Платон привів братів до себе, напоїв чаєм, запропонував перепочити, а тоді вже йти до свого села. Та вже був ранок, відпочивати було ніколи, вдома чекала та хвилювалась рідня: в одного і в другого дочкам було по півроку, тому вирішили йти додому негайно. Вийшли, попрощались і пішли. Дійшли до останніх будинків, скоро буде єврейське кладовище. Раптом окрик:

- Смотри, это те вчерашние соколовцы, они сбежали из ЧК. Стой стрелять буду!

Це був той рудий котовець, котрий вязав їм руки, прив'язував до коня та здав до ЧК, а з ним ще троє котовців. Роман з Устимом були приголомшені: почали гарячково говорити, що їх відпустили, що вони ніякі не соколовці просили щоб їм повірили.

- Не верь им! Сбежали они из ЧК, не могли их так быстро отпустить, в расход их!

Очі котовця налились „революційною ненавистю”, він вихопив револьвера і розстріляв обох. Пройшло два дні, як Роман з Устимом пішли з дому і не повернулись. Серед загиблих під лісом їх не було. Обшукали скрізь де могли вони бути - не знайшли.

Хтось сказав що котовці впіймали двох якихось чоловіків і погнали до Радомишля. Так це не могли бути ні Роман а ні Устим, вони ж не соколовці. Під вечір третього дня прийшла до баби Ганни якась жінка і сказала, що в Радомишлі два дні лежали під тином двоє убитих чоловіків і хтось з місцевих жителів впізнав в них Романа і Устима Чайківки, що часто приїздили до Радомишля на ярмарок.

Обидві дружини полишивши дітей запрягли коня, сіли на воза і поїхали.

Забитих уже прибрали з місця розстрілу і вкинули до загальної могили, в котрій повинні були закопати тих, хто загинув, чи був розстріляний та невпізнаний. Тіла почали розкладатись, розпухли, впізнати вже нікого не можна було. Єдина прикмета, по якій можна було впізнати діда, була сережка у вусі, ознака козацького роду. Друга прикмета - в нашому роду є родова відмітка – скручені подагрою і переплетені великий і другий пальці на ногах. Такі пальці були у діда Романа та у його брата Устима, по цих пальцях і по рваному вусі впізнали їх.

На похорони зійшлося все село. Поховали їх не на сільському кладовищі, а на церковному цвинтарі, там, де ховали людей знатних, таких, що заслуговували на повагу громади та, як говорила моя двоюрідна баба Оксана, сестра баби Ганни, „воїнів убієнних наглою смертію”.

На той час Семену було 9 років. Марку було 7 років. Степану було 4 роки. Федору було 2 роки. Ксенії було півроку.

Через рік Семен впаде з високої груші, яка росла у нас біля хліва і через декілька днів помре. Старшим у сім'ї залишиться Марко, - мій батько.

Попереду у нього буде тяжке сирітське дитинство, виховання та навчання старших братів, голодомор, колективізація, війна, полон, визволення, і все наступне життя.

Настали такі часи, коли правда про трагедію братів Пивоварів мусила була або забутись, або змалюватись у іншому вигляді. Коли батьки загинули, діти були ще малими і не розуміли хто ж і за що забив їхніх батьків. А комуністична пропаганда зробила їх жертвами соколовщини. Росли діти, онуки і нам говорили, але при цьому ховаючи очі, що дід Роман з братом загинули від руки соколовців. Я запитував у баби Оксани, чому ж жертви контрреволюції були захоронені біля церкви, а вона відповідала, відвівши очі, що так потрібно. Діти росли і виховувались активними комсомольцями і комуністами.

P.S. Пройде сорок років. Федір, офіцер радянської армії, учасник війни, служив в білоруському місті Бобруйськ військкомом. Мав своє коло друзів та знайомих, куди входили перші особи міста та району: секретар райкому, голова райвиконкому, прокурор, суддя, редактор місцевої газети і інші, як тоді говорили „номенклатурні одиниці”. Поза службою та роботою вони дружили сім'ями, відмічали св'ята, дні народження і т. і. . На одній з таких вечірок хазяїн дому познайомив Федора зі своїм батьком. В розмові Федір розповів про себе, звідкіля він родом. У співбесідника засяяли очі і він розповів, що в громадянську війну воював на житомирщині, брав участь у розгромі „банди” Соколовського, що він був у Радомишлі і навіть в Чайківці, яка запам'яталась йому тим, що дозор, командиром, якого він був, впіймав там двох соколовців, заарканив їх, притяг до Радомишля і здав в ЧК. Наступного ранку він, з кількома бійцями. патрулював на околиці міста і побачив двох підозрілих чоловіків, що спіхом йшли зі сторони міста. Котовці їх затримали і впізнали в них вчорашніх соколовців, які якимось чином втекли з ЧК. Соколовці намагались втекти. Час був грізний, розбиратись було ніколи і він обох їх розстріляв.

Федір не задумався, хто б це міг бути: чи хтось з його односельців, чи може це були люди з сусіднього села, чи дійсно соколовці.

Ішов 1962 чи 1963 рік. Федь, як завжди, приїздив хоч на декілька днів у відпустку до рідних. На той час він проживав у Ризі. Часи були уже не сталінські, була Хрущовська відлига. Зайшов до нас наш сусід, що жив від нас через одну хату, Василь Іващенко, запитав чи нема у нас Федя, (всі називали його Федьом). Я сказав, що зараз нема, кудись пішов. Дід Василь сказав: “ Коли прийде, нехай зайде до мене,я хочу розповісти йому про йог батька і твого діда”. І розповів йому дід Василь, який у молодості товаришував з моїм дідом те, про що я написав вище. Федь згадав, що зустрічався у Бобруйську з тим рудим котовцем, який застрелив його батька.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/68908/

Следующая новость
Предыдущая новость

Блюда грузинской кухни с доставкой на дом в Харькове Особенности аренды кондо на Пхукете УАПЦ обіцяє перевірку продажу монастиря Функциональная мебель: выбираем диван Католики Чорткова знайшли покровительку Європи на горищі місцевого храму

Публикации