Капелан Костянтин Холодов: Священик іде на війну, щоб людина не оскотинилася

23.11.2017 0:13 3

Капелан Костянтин Холодов: Священик іде на війну, щоб людина не оскотинилася

Наталія Лебідь

«Главком», 17 листопада 2017

«Ти, людино, зрештою, і є війна»

На зустріч із капеланом Костянтином Холодовим довелося чекати понад півтора місяця. 42-річний протоієрей Української православної церкви Київського патріархату частіше перебуває на фронті, тож доводиться ловити момент, коли панотець приїздить на ротацію. Холодов – людина дії, за плечима в нього – не лише три роки війни, а й Євромайдан, який він пройшов як рядовий член самооборони. Говорить конкретно і лаконічно. Інколи розмова набуває дещо рваного ритму, бо візаві явно почувається некомфортно перед диктофоном. Розмовляємо про волонтерство, парламент, конфесії, атеїзм і Бога. А передусім – про війну, яка, за словами Холодова, змінює геть усе в людині і поза нею.

Отче, хоча війна триває вже три з половиною роки, закон про військове капеланство так і не ухвалено. Хоча про тюремне – прийнято і вже підписано президентом. У чому причина?

У тюремному капеланстві я не розбираюся, і які там нюанси – не знаю. Що стосується військового, воно на сьогодні регулюється лише наказом міністра оборони. Якісь законопроекти з цього приводу якщо й були, то зникли десь у профільних комітетах. А чому так відбулося – це вже не до мене. Якщо народні обранці переконані, що це питання – не на часі, то вони мусять саме так про це і сказати. Мовляв, ми вважаємо, що в армії не потрібні капелани. І тоді все стане на свої місця. І армія перестане чогось очікувати від церкви, і церква – від влади…

З приводу закону до депутатів звертався особисто патріарх Філарет, але і його втручання було проігноровано…

І не тільки наш патріарх звертався, а й представники інших церков… Наскільки мені відомо, законопроекти з цього приводу писалися – можливо, їх просто слід об’єднати чи розглянути міжнародний досвід – американське капеланство, скажімо, чи капеланство країн Балтії… Бо за відсутності закону ситуація така: капелани є у військових частинах, вони виїжджають у зону АТО, але не мають того забезпечення, яке мають військовослужбовці. Іншими словами, якщо капелан загине на війні, його сім`я нічого не отримає. Бо статусу учасника бойових дій він не має, і надбавок до зарплати – також.

Стривайте, але ж у лютому 2017-го Нацгвардія запровадила службу військового капеланства. З працевлаштуванням та трудовим договором. Так, принаймні, стверджують військові чиновники. Це не відповідає дійсності?

Відповідає. Наші священики й справді працевлаштовуються у Збройні Сили. Але вважаються не військовослужбовцями, а працівниками ЗСУ. Як електрики, кочегари чи прибиральники. А відтак, поїхавши в зону АТО, священик не отримує жодних надбавок до зарплати. І не має соціального захисту. У випадку його загибелі держава нічим йому не зобов’язана.

Якою, до речі, є зарплата військового капелана?

У різних частинах – по-різному. Від чотирьох до семи тисяч гривень.

Відсутність закону і легалізації статусу військового капелана може бути пов’язана із тим, що в країні офіційно триває АТО, а не війна?

Гадаю, що ні, бо війна – війною, а закони – законами. Коли в країнах Балтії ухвалювали закони про військове капеланство, війни не було, але вони швидко – буквально упродовж кількох років – перейшли на стандарти НАТО. А ними передбачено військове капеланство… Я сподівався, що коли йде війна, ці процеси відбуватимуться швидше, але помилився. Для когось є війна, а для когось немає.

Усе впирається у Верховну Раду…

Не хочу говорити нічого поганого про Верховну Раду, але депутати свій хліб не відробляють.

Розкажіть, з чого, власне, почалася душпастирська місія в українському війську? Серед священників знайшлися добровольці, котрі виявили бажання поїхати в зону бойових дій?

Можу розповісти, як все починалося в мене. Я возив гуманітарну допомогу на Схід. Ну і заразом військовослужбовці, командири залучали мене до душпастирської діяльності. Бо були люди, які хотіли висповідатися, були люди, які хотіли причаститися, люди, які потребували спільної молитви… Згодом все це набуло системних рис. Тобто кожен священик обирав собі підрозділ і з ним співпрацював. Але все це було на рівні волонтерства – не було ще ніяких наказів, ніяких ротацій. Зібрали на парафії якісь консерви, якісь макарони і – гайда на Схід…

Капелан Костянтин Холодов: Священик іде на війну, щоб людина не оскотинилася

Костянтин Холодов говорить, що не носить зброю навіть для самозахисту. «Поруч зі мною друзі, які мають зброю. Вони і є моїм захистом», – каже він

Священик, який бажає стати капеланом, вочевидь, не може просто так залишити свою єпархію? Як відбувається зміна статусу?

Ви говорите про системне капеланство чи про волонтерське?

А існує і те, і друге?

Звісно. Якщо ми говоримо про системне капеланство, про роботу за трудовим договором, то тоді священик, який на час відрядження залишає свою єпархію, має узгодити це зі своїм благочинним, зі своїм архієреєм і зі священиком, який буде його підміняти. Це – системне капеланство. А волонтерське – це коли священик просто вирішив поїхати до своїх друзів у той чи інший підрозділ і привезти їм допомогу або просто побути з ними декілька днів… Це, в принципі, також узгоджується, але достатньо попередити по телефону…

Де ваша парафія знаходиться?

У селі Гурівщина Київської області.

І вас підміняють, коли ви їдете в АТО?

Так, звісно.

Бували випадки, коли благочинний відмовляв священикам-добровольцям у «відрядженнях»?

Ні, такого не було. Ми, наприклад, у себе в липні 2014-го зібрали дві фури З усієї області по 25 тонн допомоги кожна. Зібрали, і владика Єпифаній спитав: «Хто поїде?». Я сказав: «Я поїду», і ще один священик зголосився, владика благословив. Як би він міг заборонити подібне, якщо це була його ідея?

Скільки загалом священиків побувало на війні?

Біля 500 священиків Української православної церкви Київського патріархату. Кожен щонайменше місяць.

Чому саме місяць? Хто визначає подібний термін?

Від самого початку було вирішено, що священик має бути в АТО щонайменше місяць, бо це, по-перше, зручно для оформлення документів і для проведення відрядження через Генеральний штаб, а, по-друге, за менший строк ти нічого не встигнеш, а за місяць можна й з людьми познайомитися…

Тобто минає місяць, і священик…

Їде додому й чекає наступної ротації. Але є й такі, які не їхали, а продовжували перебувати в АТО по два-три-п’ять місяців… Власне, дехто знаходиться на війні постійно – наприклад, мій друг отець Іван. Він від липня 2014-го пробув на війні.

Без ротацій?

Без. Він сам – з Донеччини, його дім знаходиться в окупації, перебувати йому ніде, тож він і лишився на маріупольському напрямку.

Раніше ви говорили, що «добровольці, якщо можна так сказати, забезпечують себе священиками самі», а «ми робимо акцент на Збройні Сили». У ЗСУ досі дефіцит капеланів?

Дефіцит священиків є скрізь. На одну бригаду, а це – до 5 тисяч людей, може припадати два душпастиря, а це замало. Врахуймо, що добровольчий рух зараз вже не той, що в 2014 році, бо кількість добробатів зменшилася, і частина з них – як, наприклад, батальйон «Донбас» – увійшла до складу ЗСУ, а там уже – свої священики.

Хто ваше безпосереднє начальство на війні? Командир частини?

Так, звісно. Коли я приїжджаю в розташування частини, там є командир, який відповідає за все, зокрема, й за тих людей, які прибувають. Тобто і за мене також. А я маю виконувати його накази. Якщо він каже, що всім треба бігти туди-то – ми всі біжимо. Я ж не буду казати, що я – не військовий, і тому не побіжу… Командир відповідає за життя усіх своїх людей.

Тобто комунікація відбувається легко чи складнощі таки трапляються?

У мене – легко. Я в юності проходив строкову службу, і знаю, як поводити себе у критичних умовах, як розмовляти з командирами тощо.

Священики не мають права брати до рук зброю. Та чи бували випадки, коли доводилося таки?

У нас армія – достатньо потужна, аби впоратися з ворогом і без залучення священиків. Кожен має займатися своєю справою. Навіть якщо священики у нас колись стануть офіцерами, тобто набудуть статусу військовослужбовців, є положення у Гельсінських угодах 1977 року про те, що військовий капелан є нон-комбатантом.

Але зброя у вас є? Хоча б для власного захисту на випадок форс-мажору?

Ні. Поруч зі мною друзі, які мають зброю. Вони і є моїм захистом.

Капелан Костянтин Холодов: Священик іде на війну, щоб людина не оскотинилася

Картинки з мирного життя. Холодов і «16 кілограмів коропів». 2012 рік

Священики йдуть служити капеланами в АТО. А чи траплялося навпаки? Наприклад, щоб хтось із учасників АТО згодом прийняв чернечий постриг абощо?

З приводу ченців нічого не чув. Але знайомий з кількома людьми, які сказали, що після війни підуть у священики.

І що зумовило таке рішення?

Війна. Вона на багато що очі відкриває. І освіжає уяву про світ. І хоча війна – це річ страшна, але людину вона змінює докорінно. Когось може оскотинити, когось – зробити ще більш людяним.

Яких випадків більше?

Власне, священик для того і йде на війну, щоб людина не оскотинилася. Щоб у вирі випробувань сказати: «Бог любить тебе так само, як і раніше, хоча тобі, можливо, здається, що на тебе покладено кару. Але це не так, бо насправді ти – кращий за тих, хто сюди не пішов, бо Бог тебе обрав». Цими простими словами можна полегшити найтяжчі випробування.

Київський патріархат ще донедавна займався в першу чергу матеріальною допомогою військам. Чи триває цей процес і які його масштаби?

Найпотужнішим нашим волонтером був і лишається патріарх Філарет. Він не припиняє допомогу армії – навіть попри те, що армія, як ми знаємо, вже стала на ноги і має краще забезпечення, ніж раніше. Патріарх все одно продовжує допомагати окремим бригадам, батальйонам, він нікому не відмовляє, купує техніку, купує обладнання… Він як у 2014 році був прикладом для нас, так є ним і зараз. І це при тому, що в багатьох руки вже опустилися… А патріарх – незважаючи на свій поважний вік – і далі є волонтером з великої літери.

Опишіть день військового капелана. З чого він складається, яким є його перебіг?

Всі дні різні. Зараз ситуація більш-менш спокійна, активних бойових дій нема… Але бригада все одно не стоїть на одному місці, вона змінює місце дислокації, в зоні АТО вона може бути розтягнута й на 70 кілометрів. Що робить капелан у такому випадку? Він узгоджує з командиром свої дії. Розписує все десь на тиждень вперед – але це я говорю про ідеальну ситуацію, коли дійсно можна планувати. Тобто йдеться про те, що в понеділок капелан їде на один опорний пункт, у вівторок – на інший, а в середу, скажімо, треба поїхати у таке-то місце і побути там не один, а два дні, бо там є людина, яка потребує допомоги…

Капелан прокидається разом з усіма. Всі йдуть вмиватися й чистити зуби – і капелан йде до ранкового туалету. Всі йдуть на вправи чи на нараду – капелан стає до молитви. Вирізнятися з-поміж інших він не може, капелан є такою ж частиною військового колективу, як і всі решта.

Боєць, який потребує душпастирської допомоги, може звернутися до вас у будь-який момент? Чи, скажімо, для сповіді існують спеціально відведені години?

Знову-таки, якщо говорити про ідеальну конструкцію, то раз чи двічі на тиждень має бути організована «година капелана». Цей час потрібен для того, щоб провести бесіду – для тих, хто бажає, звісно. Наприклад, якщо наближається якесь релігійне свято, пояснити бійцям, у чому його суть. Або казати якісь мотивуючі речі. Говорити з бійцем про те, чому він – тут, а його сусід Василь – удома займається бізнесом… Втім, зараз, коли більшість на контракті, бійці вже не потребують додаткової мотивації – вони знають, де вони перебувають і навіщо. Але все ж буває, що нападає хандра, і капелан має підтримати…

А богослужіння коли?

Власне, у неділю. Тобто в будь-який день, бо на фронті неділь не буває. Самі лише понеділки (сміється).

У вас просять відпустити гріх убивства?

На війні немає вбивства. Зокрема, якщо говорити про оборонні дії, а не про наступальні. Якщо гине ворог, то лише тому, що він сам захотів загинути. Він знав, що якщо піде зі зброєю в руках, то буде ліквідований. Людина сама себе вбиває – своїми діями. У нормального військового немає бажання вбивати, є бажання захищати. Але так вже є, що крайній спосіб зупинити ворога – це зупинити його фізично. Чи це буде ніж, чи це буде куля – байдуже, головне – зупинити. Тож убивства не війні нема, є лише деактивація ворога, який не залишає нам іншого вибору.

Ви згадали хандру, яка може напосісти на бійця. А чи стикалися ви із суїцидальними думками чи намірами? Вдалося відвернути когось від гріха самогубства?

Особисто в мене такого не було. Було в моїх побратимів-капеланів. А в мене бували бійці з поганим настроєм, були такі, в яких не все гаразд вдома… Таких людей треба виявляти відразу, за них треба молитися, але головне – відправляти додому. Хай їде додому, хай відвідає жінку. Хай командир візьме відповідальність за цю людину, але збереже життя цьому солдату.

Ви говорили, що спочатку для бійців поява капелана у війську була справою незвичною. Нині адаптаційний період завершився?

Давно. І минув він досить швидко, буквально за перші півроку війни. Люди швидко зрозуміли, що капелан на війні потрібен. Коли я був головним капеланом АТО, мені про це особисто говорив генерал Руслан Хомчак. Він казав: «Я знаю, чому в такій-то бригаді є проблеми. Бо там немає капелана». Я відповідав: «Руслане Борисовичу, нічого, робитимемо так, щоб він там з’явився».

Капелан Костянтин Холодов: Священик іде на війну, щоб людина не оскотинилася

На рідній парафії у Гурівщині

Що для вас є найбільш складним на війні?

Відірваність від дому і від родини. Ця проблема спільна для всіх військових. Але я, не будучи військовим, можу зібратися і поїхати до рідних, а військовий може зробити це тільки в тому випадку, якщо є наказ командира частини. Якщо представити у вигляді діаграми рік військовослужбовця, то час, проведений ним вдома, дорівнюватиме десь 25%. І ось це – найтяжче.

Бачачи, як гинуть люди, ви ніколи не відчуваєте сумніви у своїй вірі? На Бога не гніваєтеся?

Ні. Це ж не Бог вбиває людей.

Але Бог допускає вбивства.

Бог допускає смерть. Ми всі стоїмо на порозі вічності. Просто один йде раніше, інший – пізніше. І загинути в бою – почесна смерть для чоловіка. Я навіть трохи заздрю тим, хто загинув такою смертю. Бо сам-то я планую дожити до старості й померти в колі своїх дітей і онуків, але ось цей от молодий хлопець загинув в бою, і тому назавжди залишиться молодим і красивим… Ще раз кажу: ми всі – на порозі вічності, але один перейде туди героєм, а інший – паскудою.

Скільки конфесій представлено в АТО?

Палітра дуже велика. Є православні, є греко-католики, з якими я товаришую, а є протестанти…

Судячи з паузи, з ними ви не товаришуєте?

Вони у своїй доктрині проповідують пацифізм, але при цьому мають військових капеланів, і це для мене незбагненно.

А православні не проповідують пацифізм?

Ні.

Тобто як?

Пацифізм – це коли церква забороняє своїм вірним брати зброю до рук. Саме так є у протестантів, тому я й не розумію, що роблять їхні капелани на війні. Але менше з тим.

І якщо на одній території зійдуться православний панотець і протестант – виникнуть тертя?

Ні. В мене, принаймні, тертя не виникало. Війна – це не те місце, де ділять паству.

Але прозелітизм (навернення у свою віру) стається?

На жаль, так.

І саме з боку протестантів?

Не тільки. Але й це не привід сваритися. Я готовий співпрацювати з усіма, єдиний виняток – це Московський патріархат.

Капелан Костянтин Холодов: Священик іде на війну, щоб людина не оскотинилася

Патріарх Філарет є найпослідовнішим волонтером, говорить Холодов. Він продовжує систематичну допомогу бійцям – попри те, що зараз армія краще укомплектована, ніж це було в 2014-му

До речі, влітку цього року Кабмін заборонив брати капеланами священнослужителів УПЦ МП. А хіба раніше вони були чи прагнули бути при українському війську?

Вони весь час прагнули туди потрапити. Але на початку війни вони сиділи тихо, як миші під віником, бо не знали, чия візьме. Спочатку «рускій мір» наступав, і на окупованих територіях окупантів московські священики зустрічали хлібом-сіллю, були зразковими колаборантами, співпрацювали та й досі співпрацюють із росіянами, але коли наступ було зупинено… Вони розгубилися і почали думати, куди їм бігти – до красивих чи до розумних. Деякі й досі не визначилися, а деякі зрозуміли, що «руского міра» не дочекаються, тож вже зараз виявляють бажання допомагати Збройним Силам. З погляду державної безпеки я б їм цього не дозволяв і не допускав би нікуди – ані до війська, ані до лікарень, куди вони ходять «проповідувати»… Як би ж то вони Христа проповідували, але ж ні… Вони проповідують зовсім інші речі.

Серед бійців є вірні саме московського патріархату?

Є. Зустрічав таких.

І як ви з ними комунікуєте?

Дехто покинув УПЦ МП ще у 2014 році, але особливо фанатичні залишилися. Але таких – одиниці. І я не вважаю, що задля таких одиниць треба допускати до війська московського священика, який має зв’язок із Москвою.

Тобто вони фанатично віддані «рускому міру», але служать в українському війську?

Вони віддані російській церкві. Вони в неї вірять більше, ніж у Бога. Все-таки деякі бесіди я з ними проводив, бо хотів дізнатися, чому все саме так…

Дізналися?

Вони пояснюють, що нас так навчили. В когось є родич – священик УПЦ МП тощо… Так їм проповідували й у такий спосіб їх і травмували…

На окупованих територіях залишилися приходи УПЦ КП? Вам доводилося спілкуватися з тамтешніми панотцями? Як вони виживають за терористичних «ДНР» / «ЛНР»?

Вони там у підпіллі. Фактично не служать… І їм надзвичайно важко. Знаю це з переказів, бо сам з такими священиками зв’язку, на жаль, не маю.

Загалом серед бійців АТО превалюють віруючі чи атеїсти?

Трапляються й атеїсти. Але я б назвав їх не атеїстами, а радше – деїстами… Вони кажуть, що є певна сила (Богом вони її не називають), але вона до нас не має стосунку, а ми – до неї. Словом, кожен – сам по собі… Не знаю, на чому засновані їхні переконання. Можливо, на якомусь негативному досвіді спілкування з духовенством.

Може, не на негативному спілкуванні з духовенством, а на негативному спілкуванні з Богом, який все ж допускає, ми про це вже говорили, жахливі речі?

Якщо людина так думає, вона має поцікавитися історією. В історіографії періоди життя людства часто поділяються саме на «до війни» та «після війни». Якщо людина захоче зрозуміти – вона здобуде знання. А просто махнути рукою і сказати «Бог поганий, тому що є війна» – це неправильно… Тебе, котрий вчора п’яним бив жінку та дітей, хіба Бог змусив це робити? Ні. Це ти б’єш людей. Бо маєш свою волю. Бо ти, людино, зрештою, і є війна.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/69075/

Следующая новость
Предыдущая новость

Игры в клубе Азино777 для настоящих ценителей риска Міністр з питань тимчасово окупованих територій обговорив з архієреями УПЦ КП ситуацію в Криму і Донбасі Новый Год на Мальдивах – мечта, которая становится реальностью Виртуальный мир сказочных приключений Быстрый обмен с Киви на Приват

Публикации