«Кам'яний вік» пострадянського православ'я

31.08.2019 0:39 30

Тетяна Деркач,

Cerkvarium

Нещодавно УПЦ МП вибухнула переможною реляцією: священник з Бердянська, який перейшов до ПЦУ, не витримав пануючої в новій церкві бездуховності і повернувся в лоно «канонічної церкви». Одних цей в прямому сенсі камбек дуже потішив — як доказ власної правоти в обстоюванні «істинної віри», не особливо вибираючи засоби. Інших це повинно було демотивувати в ухваленні рішення про перехід до ПЦУ. Мовляв, навіщо міняти шило на мило, палити мости та плювати в колодязь — раптом доведеться повертатися? Але нас цікавить не стільки зовнішній ефект навколо цих досить буденних подій. Важливо спробувати розібратися, з якої причини це відбувається. Знаючи причину та мотивацію священників, можна хоча б схематично уявити, як можуть розвиватися події далі.

Причин «ре-повернень», на думку автора, може бути кілька. Перша причина — перехід до ПЦУ був емоційним рішенням, прийнятим унаслідок образи на правлячого єпископа УПЦ МП або конфліктів з іншими священниками цієї юрисдикції. Це ми вже бачили в недавньому минулому, коли міграції кліриків з юрисдикції в юрисдикцію були лише питанням особистого комфорту «мігрантів». Переходом до опонентів можна було погрожувати (і часто зовсім не без успіху) своєму церковному керівництву. Однак треба визнати, що парад емоційних (тобто, не ідейно мотивованих) міграцій вже залишився в минулому. Статистика чисельності кожної юрисдикції вимірюється вже в тисячах парафій і починає працювати закон великих чисел. Єпископам вже давно все одно, скільки сталося одиничних переходів кліриків з їх єпархії до конкурентів: «семінарії ще понароджують».

Друга причина — фінансова невлаштованість. Адже ні для кого не секрет, що пожертви від громади далеко не завжди можуть покрити потреби парафії, священника та обслуговуючого персоналу. Доводиться шукати жертводавців або меценатів. І тут часто священник стає заручником особистих поглядів потенційного титаря. В одному випадку меценат не готовий ділитися чесно заробленими грошенятами з «московськими попами», в іншому гаманець відкривається лише для «канонічної церкви». Вибір не з приємних, особливо якщо для священника його діяльність — не бізнес, до якого слід ставитися цинічно без особливих морально-етичних рефлексій.

Третя причина — турбулентність у самій громаді. Не всі священники були готові до того, що у 2014 році їх паства різко вийде зі звичної зони комфорту та опиниться перед проблемою самоідентифікації. І так могло статися, що священник переходив до ПЦУ на вимогу громади, абсолютно не відчуваючи ані найменшого співчуття до української патріотичної ідеї. Зрозуміло, що йому буде дискомфортно служити в цій громаді вже в юрисдикції колишнього «класового ворога».

Четверта причина — ворожість «старичків» до «новачків». Особливо це відчувається в тих проблемних для ПЦУ регіонах, де домінує Московський Патріархат. Там на рахунку кожен меценат, кожен клаптик дешевого приміщення, кожен десяток пастви. І були випадки, коли представники колишнього Київського Патріархату, які автоматично стали кліриками ПЦУ, дуже неприязно зреагували на «новачків», витісняючи їх з «хлібних місць».

Ну, і нарешті, найвагоміша причина, яка лежить на поверхні: боротьба не за душі, а за храми. І ось на цьому моменті хочеться зупинитися докладніше.

Нерідко доводиться читати в зведеннях з «поля бою» про те, що «такий-то храм залишився вірним канонічній церкві», або «такий-то храм перейшов до ПЦУ». Звучить зовсім абсурдно — адже у храму немає ніжок, він не може перейти в якусь юрисдикцію — це майно. Але чомусь цей абсурд мало кого бентежить. Однак тут немає нічого нелогічного, якщо згадати, що згідно з п.1 розділу ХІ Статуту РПЦ «парафією є громада православних християн, що складається з кліру та мирян, об'єднаних при храмі». Тобто, не спільна віра є точкою збору парафії, а храм. І саме храм є символом самоідентифікації громади. Хоча в Україні формально інше визначення парафії, ментально ми все ще живемо фантомними болями РПЦ: є храм — є парафія, немає храму — немає парафії.

Але якщо вдуматися, активне храмобудівництво після розпаду Радянського Союзу відбувалося не стільки як наслідок зростання кількості віруючих, об'єднаних в громаду, скільки як спроба «відмолити гріхи» атеїзму перед Богом. Тут приходить на розум асоціація з текстом з книги Виходу (глава 11): євреї мазали кров'ю жертовних ягнят одвірки своїх дверей, щоб ангел смерті пройшов повз них і не знищив їхніх первістків. Так само і наш народ намагався засіяти пострадянський простір цибулинами храмових куполів, щоб Бог зверху бачив: ага, це люди богобоязливі, їх не треба чіпати. Думка про те, що храм не завжди є провідником до Христа, в ті часи здавалася дикою та богохульною: ну як же, людина побачила золоту цибулину, зайшла, перехрестилася, поставила свічечку — значить, вже прокинулися якісь глибинні церковні рефлекси, завирувала віра християнська. Втім, свою позитивну роль у поверненні пострадянського народу до християнської традиції храми все ж зіграли. Якщо заборонити учням свідчити про Христа, каміння кричатиме (Лк.19:40). Багатьом вдалося дістати з глибоких підвалів душі стрижні християнської совісті і як мінімум протерти їх від іржі.

Але традиція і віра не завжди тотожні. І досі вважається, що традиційна культова естетика — запорука правильної віри. І відмова від будівництва храму, проведення служб в «непристосованих для цього приміщеннях» в ряді випадків сприймається як ознака духовної примітивності. Тому боротьба за храм — це і боротьба за «духовну зрілість». І якщо в результаті конфлікту частина громади йде служити на квартиру до священника — це програш. Хто залишився в храмі — той і переміг. Чи треба пояснювати, наскільки потворна ця логіка? Але поки, як показує практика, саме ця логіка визначає тональність інформаційних бюлетенів церковної боротьби.

Віра – від слухання, а слухання – через Слово Христове (Рим.10:17). Люди навчилися словами Літургії звертатися до Бога. Але часи швидко змінюються: якщо раніше з покоління в покоління передавався інстинкт участі в церковних таїнствах «заради здоров'я», то сьогодні молодь абсолютно нечутлива до забобонних залякувань бабусь, і піднесена храмова естетика їх мало вражає. Тому Церква повинна вчитися давати сенси, а не ритуали. Поки цього розуміння, на жаль, немає. Значить, будемо продовжувати місіонерити по-старому з усіма наслідками, що випливають звідси. А також і з парафіянами, які випливають з церкви. Так що поки пострадянське православ'я перебуває, пардон за каламбур, в «кам'яному віці».

Але далеко не все, що відбувається, можна відрефлексувати як наслідок людської непослідовності та самозахисту. Іноді мова йде про банальні та досить цинічні соціальні технології, які активно застосовуються і в церковних справах.

Наприклад, дискредитувати ПЦУ можна за допомогою простої технології, коли спочатку анонсується перехід священника або громади в ПЦУ, а через деякий час з гіркотою можна спостерігати покаянне повернення блудних синів в лоно «канонічної церкви». Мовляв, було коротке божевілля, побули трохи в цій новій церкві — і очі відкрилися: там одна політика, націоналізм, бездуховність, екуменізм, в храмах їхніх відчувається холод і порожнеча тощо. Природно, що ці «циганочки з виходом» з «безблагодатної церкви» голосно та пафосно анонсуються в церковних ЗМІ. Як то кажуть, профіт в наявності.

Але, напевно, є в цьому якесь Боже провидіння, що ПЦУ доведеться пройти через це, набути досвіду розсудливості в тих ситуаціях, коли складно стримати своє завзяття поліпшити статистику переходів, які чомусь прирівнюються до об'єднання. Це тільки романтики вважають, що «невільник — не богомільник». Практика показує, що все залежить від мотивуючих ресурсів і методів: адже невільники теж люди.

І трохи моралізаторства наостанок. Ніхто не готовий приймати вибір іншої людини. Доходить до смішного, коли під час храмового конфлікту священник частину своєї реальної пастви здатний оголосити чужинцями, які ніколи не ходили до храму та не брали участі в таїнствах. Єдність такої громади вже відновити буде складно. Мудрість Авраама, який відпустив з миром (і великим майном) Лота («Нехай сварки не буде між мною та між тобою, і між пастухами моїми та поміж пастухами твоїми, бо близька ми рідня», Буття 13:8) — для нас поки недосяжна висота. А те, що в усьому світі вважається цивілізованим способом вирішення суперечок, у нас називається «компромісом з дияволом». Який часто починається зовсім не з компромісу. А з піни на губах «янгола».

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/authors_columns/tderkach_column/77006/

Следующая новость
Предыдущая новость

Как заправить картридж? Домашня зарядна станція для електромобіля Качественные и стильные часы Casio Где найти качественную обувь в Киеве ? На Косівщині покійників до церкви переправляють канатною дорогою

Публикации