Життя під червоними образами

24.01.2019 1:59 0

Життя під червоними образами

Підготувала Мирослава ІВАНИК

"Збруч", 21 січня 2019

Знимки авторки. Горішня – з помешкання Івана Гречка

до передачі колекції музею УКУ (2012 рік)

Відомий львівський колекціонер червоних гуцульських образів Іван Гречко 19 січня відсвяткував своє 90-ліття. Напередодні ювілею Z зустрівся з ним у невеликій кімнаті Колегіму УКУ, де він мешкає, відколи подарував Університетові більшу частину колекції, яку збирав понад сорок років.

«Добре пам’ятаю, як і де знаходив образи. Бо то не так, як зараз: прийшов до склепу й купив. Кожен образ має свою історію. З кожною людиною, яка її віддавала, треба було поговорити, вислухати... Але то була приємність для мене», – каже пан Іван.

Іван Гречко. Народився 19 січня 1919 року в місті Надвірна нині Івано-Франківської області. Родина була пов’язана з українським націоналістичним підпіллям – батько та брат загинули в УПА, маму і сестру заарештували та етапували на Сибір. Івану Гречку вдалося втекти. Згодом, змінивши анкетні дані біографії, вступає і навчається у Львівському політехнічному інституті та Львівському лісотехнічному інституту. Починає працювати у Львові та залишається тут жити.

Наприкінці 80-х і на початку 90-х років Іван Гречко — в багатьох новостворених громадських організаціях. Він був заступником голови з міжнародних контактів у львівській філії Українського фонду культури, відігравав важливу роль при становленні Народного Руху України, відповідаючи за міжрелігійні і міжнаціональні стосунки.

Після легалізації УГКЦ разом із Теодзієм Стараком, Ігорем Калинцем, Ярославом Гнатівим, Ярославом Лемиком Іван Гречко у 1991 р. став засновником Клубу греко-католицької інтелігенції «Обнова» і його головою.

Гуцульська стихія у львівській квартирі

Червоні образи мені відомі з маленькоса, як у нас кажуть, – з малої дитини. Я їх видів у моїх сусідів. На гуцульському пониззі вони були рідкісними, більше їх було в горах, а внизу було те ліпше малярство – не народне. Але дитиною я їх дуже засмакував: вони були кольорові, блищали і були дуже файні.

Коли вже опинився у Львові і розумів, що мені не вернутися, подумав, що привіз би собі з три образи, які би мені милували око, щоби згадувати про ті краї. Взагалі я не думав бути у Львові, але так склалося політично: брата і тата вбили, бо воювали в УПА, а маму і сестру посадили до тюрми, а потім вислали на Сибір. Я утік, ховався, й упівці переправили мене до Стрия, а звідти – до Львова. А потім засмакував Львів – бо то місто, яке дається любити, якщо ти вже трошки навчишся ходити тими вуличками, маєш кількох знайомих, з ким можна поговорити.

Коли дали кімнату, захотілося на щодень мати тої гуцульської стихії. Десь у 1953–1954 роках поїхав на Коломийщину по образи. Заліз в лапаті гори, знав, куди йти, бо наперед порозпитував, де були і де ще є ті образи. В горах було багато знайомих – тих, хто з моїми були по Сибірах. З тими людьми треба було вміти говорити. Але я там був свій чоловік, і вони мене не боялися, а як приходив хтось чужий, думали, шо, може, то який совєтчук. Життя під червоними образами

У той час гуцули почали будувати собі нові більші хати, а старі не валили. В такій старій хаті і знайшов перші образи: брудні, немиті. Коли привіз до Львова, на ніч лишив на балконі, бо можна було привезти з ними і павуків, і блощиць, і ще чогось, бо вони ж віками висіли на стінах. Рано взявся до них: чистив, змивав усе – але розумів, що треба обережно поводитися, щоб фарба не знищилася.

Відмив і тішився, як файно вони мені оживили хату. Кожного дня прийду з роботи, засвічу світло – образи блищать, кольори видно. Так було з два-три тижні, а потім я зрозумів, що вони мені почали бути буденними. Так вирішив, що треба ще поїхати. І як я засмакував здобуток тих образів, то їздив постійно.

Таємна кімната з образами

Але просто ходити по хатах чи питати людей не можна було, бо був зібраний по-міському, та й в кожному селі був дільничний. З тими органами я мав багато до діла, але тільки за справи політичні. Мабуть, мамині молитви мене оберігали. Вони знали, що я цікавлюся світським малярством, а за образи не знали. В селах я собі знаходив агентів межи людьми. Переважно мав до діла зі старшими жінками і старими ґаздами – по 70–80 років. Вони знали, де є образи, і вони були авторитетами в селі. Вони дізнавалися, в кого є червоні образи. Як знаходили, писали листа, що «приїжджайте, маємо до вас якийсь антерес». Тоді я їхав. Сідав на рахівський чи чернівецький поїзд, раненько в Коломиї пересідав на автобус на села. Приїду, поговорю, переночую, вислухаю всі їхні кривди на життя, хвороби, політичні ситуації і привезу собі ще з три-чотири ікони. Мав велике задоволення: і привозив то, шо хотів, і наслухався усяких речей. А взамін привозив їм або нові образи, які купував під Преображенською церквою, або якісь ліки. У той час у Львові образи робили німі, і радянська влада їх не зачіпала: вони знимкували старі образи, підмальовували кольоровим тушом і продавали. Грошей гуцули з мене не брали, бо казали, шо за свячені речі гроші брати гріх. Хоча раз був випадок, коли ґазда хотів грубі гроши за ікони, я таких при собі не мав. А коли повернувся за кілька місяців, то ікон вже не було. Життя під червоними образами

Так привозив і привозив ікони. Зранку вставав, довго дивився і думав: ці найкращі, а попередні вже ніц не варті. Меблів тоді в хаті майже не було, вішав ікони в два ряди, а частину складав попід стіни, час від часу витягав, дивився на них і думав: які файні. І так пішло на довгі роки. Я ніколи не був на жодному курорті, за границю не пускали. Але мені доста було Карпат. Чувся там добре, бо був свій межи своїми.

Багато ікон привозив у поганому стані, бо вони довго висіли, могли бути побиті, подряпані, з відлущеною фарбою. То мусив навчитися, як то реставрувати, бо наші реставратори не вміли такого. Тоді у Національному музеї працював реставратор Петро Лінинський, і я питався в нього, як то краще робити. Читав польську літературу, вивчаючи процес виготовлення ікон. У нас таких книжок тоді майже не було. Я підтримував контакти з тими колєґами, з якими вчився за Польщі у школі, і вони мені пересилали потрібні книжки. Так почав пробувати клеїти і відновлювати образи. Київські реставратори лякали мене, шо то може зашкодити іконам, але як вже почав, то вже робив до кінця. Тепер та реставрація має вже років 30, а ікони досі виглядають елєґансько. Потім навіть інших вчив реставрувати.

Ті ікони у Львові я нікому не показував. Тільки довірені дуже перевірені люди знали, як-от Сорока і Лемик. Я для себе то збирав. Хата була велика. Переважно пили каву на кухні, а в кімнату ніхто не заходив. Рідні спершу дивились на мене, як на дивака якогось. А потім теж почали то смакувати і оцінювати після того, як тим почали цікавитись зі всього світу.

Їздив, доки не почала валитись радянська влада. Тоді я був в Русі, тоді ж і греко-католицька Церква почала виходити з підпілля. Та і назбирав стільки, що вже не міг дати собі з тим ради. І вже, як то кажуть, висохли джерела, з яких я то черпав.

Про пані з Швейцарії та подарунок Папі Римському

Ще за совєтів колекціонери з Ленінграду та Одеси хотіли їх купити. Але то були люди комерції, їм то до серця не лежало, як мені. Навіть не хотів про то слухати. Грошей мені вистачало тих, шо заробляв, не був великим витратником. Боже сохрани, щоб я щось продавав. Я за ті ікони великих грошей не дав, тільки час. Але той час мені марно не пройшов – я набувся кожного разу з тими старими людьми про старі часи, про їхні терпіння при радянській владі, про виселення на Сибір, про партизанку нашу. В тих людях була жива історія.

Приїжджала до мене полька з Швейцарії і теж хотіла купити. Але вона хотіла мати «ті образи зі кресів східних». Я перепитав, чи вона то трактуватиме походження власне як з східних кресів, а не України? Вона сказала, що так. І ми розійшлися на тому, що не можу то подарувати.

Життя під червоними образами

Під час розмови згадаємо історію, як Іван Гречко двічі їздив на зустріч з Папою Іваном Павлом Другим. На одній з зустрічей подарував йому ікону Св. Юрія на склі. Уточняю, як пан Іван вибирав саме ту ікону, яку дарував Папі.

Дарував той образ, який мені не було шкода, але щоб був цілий і в доброму стані. То була перша делегація українських галичан до Папи. І постало питання, що Папі подарувати, а я знав, що Папі подобались ті світські малярства.

Ще одну ікону подарував канадському музею. Там є багато наших, і я, коли їздив туди, бачив, що там то цінуватимуть. Трохи речей подарував в Австралію – вишиванки, щоб на тому кінці світу бачили, як вишивали наші жінки.

«Такі образи малювали і в інших країнах, але гуцульські – найліпші»

Якщо російська православна Церква боролася з народним малярством, то українська греко-католицька толерувала. Тільки той образ треба було посвятити.

У кожній хаті було 3–5 образів. Як заходив до старої хати, зліва завжди була піч, де спали, палили і варили. А з правої сторони був так званий старший кінець – головний кут у хаті. Там наряджували померлих, коли вмирали; там садили молодих, коли вони приходили зі шлюбу; і там висіли образи. На одному гуцульському образі могло бути 3–4 святих. Якщо то була Свята Покрова, то під нею могло бути п’ять святих: хто то точно був, ніхто не знає. І кожна ікона мала своє малярство і чимсь відрізнялась.

Червоні образи малювали ще за Австрії. Перестали, коли з’явились олеодруки. У селах були ті, хто то малював, вбирали в рамки і возили ярмарками, а кожна ґаздиня купувала ту святу, яку любить. Ну, і в кожній хаті мусіло бути розп’яття, бо Христос страждав за всіх: і за Василів, і за Степанів, і за Андріїв.Життя під червоними образами

Наша Буковина теж мала такі образи. Але там є багато святих, які не характерні для Галичини: Харлампій, Домініка тощо. І техніка одна була, а стиль зовсім інший.

Образи на склі ще малювали в Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії. Але наші є найліпші – так кажуть мистецтвознавці. На Гуцульщині найбільше любили малювати св. Юрія, бо він був покровителем скотарства. Також малювали святого Миколая, розп’яття, Матір Божу (до неї завше зверталися жінки). Кожен святий мав свою нішу і свою сферу опіки.

Наші ікони дуже високо цінують за композицію і трактування зображення. Малярі не мали поняття про анатомічні виміри людського тіла, але добре знали, шо кожен святий створений на образ і подобу Божу. Які то щирі виходили картини! Образи малювали на гутному склі, бо його було багато, легко було дістати і то вже була готова площина. Фарба була дешева – брали оліфу, а пензлик робили з волосків коров’ячого вуха. Пігменти купували у склепах: було три кольори, а для інших змішували. Наприклад, жовтий та ультрамарин – виходив майже зелений; чорний і жовтий – бронзовий, як волосся. Полотно треба було спочатку розтягати, ґрунтувати, а на склі відразу можна було малювати. Майстрів, видко, шо було вдосталь, але не забагато, бо мало було типажів. Але ікони на склі були тільки в хатах, а в церквах – інші.

Гуцульські крайки і речі з далекої Бурятії

Коли їздив за образами, теж збирав свічники, крайки, вишиванки, рушники, хрести. Це все теж передав музею. Я ходив селами, бачив, що то файне, але що то зникає. Воно вже виходило з побуту, об крайки витирали ноги – а я не міг уявити, що по тому не залишиться сліду. У радянські часи музеї за то не дуже дбали. А я знався з людьми, і вони мені то давали, за то платив їм якісь невеликі гроші.

Багато їздив Союзом і з роботи, і туристом. З-під Улан-Уде (Бурятія) привіз чотири великі мальовані ікони їхніх богів. Ми два місяці ходили горами і в одному місці трафили на бурятське село, людей з якого вивезли совєти. Там було лише чотири дерев’яні колиби, в яких застали місцевого геолога. Я вигукнув: «Йой, які цікаві образи на стінах!» – і страшенно тим запалився, так мені то все сподобалося. Завели мене на стрих, а там ше більше всього: книжок, образків... Запитав, чиє то, але геолог не знав. Попросив у нього шось одне, а він каже: «Бери всьо». Мав на плечах 40 кг муки. Викинув трохи тої муки, набрав тих речей. Себе донині їм, що не кинув тих мішків, не забрав то всьо до Львова.

Нині речі, які Іван Гречко привіз з Бурятії, знаходяться у фондах Львівського музею історії релігії.

Музей для червоних образів

Життя під червоними образами

У лютому 2013 року Іван Гречко офіційно подарував більшу частину своєї колекції Українському католицькому університетові: 65 із понад ста.

Образи роками висіли на стінах. Я і нині закрию очі й бачу їх: де кожен висить. Коли я вже вирішив їх віддати, приходив в кімнату, світив світло, дивися на них і думав, як я того збудуся. А коли вже віддав, прийшов до хати – хата гола. Але мені ніби тягар з серця впав. Думаю, Слава тобі Боже, що віддав то в надійні руки, що то буде служити всім і я вже не переживаю, кому то лишити. Так є і до тепер.

Життя під червоними образами

У нинішній кімнаті пана Івана немає жодного гуцульського образу. На стіні висить лише невелика сучасна ікона. Каже, не має більше потреби в червоних образах на стінах, бо може будь-коли піти в музей і подивитися на них.

У Львові тепер малюють такі образи. Але то вже просто пам’ятка про то, як було, для забави. Мені подобається, шо так є – хай та малярська техніка живе. Це не шкодить. Але то вже не сакрум, того не понесете до церкви святити. Тоді то все робилося з глибокою вірою та переконанням, а нині для забави.

Життя під червоними образами

Урочисте вшанування Івана Гречка в УКУ з нагоди 90-річчя. 20 січня 2019 року

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/kaleido_digest/74438/

Следующая новость
Предыдущая новость

Израильский раввин провел в Днепре открытую лекцию о сущности молитвы Лучшие потолочные светильники в детскую комнату Рэп-группа "Gospel Рeople" выступит на христианском фестивале в Херсонской области УПЦ предостерегает от новой ереси — культа архимандрита Рафаила (Бараника) Как подготовить ребёнка к школе

Публикации