«ГОМОФОБИ», «ЗАХИСНИКИ ПРАВ ЛЮДИНИ» І ХРИСТИЯНИ

17.12.2019 0:59 0

«ГОМОФОБИ», «ЗАХИСНИКИ ПРАВ ЛЮДИНИ» І ХРИСТИЯНИ

Восени 2017 р. в одній зі шкіл британського графства Оксфордшир 27-літнього вчителя математики Джошуа Саткліффа відсторонили від роботи за те, що помилково назвав на уроці дівчинку дівчинкою. Вона ж вважає себе хлопчиком. Дитина пожалілася батькам, а ті подали скаргу до шкільної адміністрації – і вчителя покарали. Він намагався якось обходити згадки про стать тої дівчинки, не застосовуючи до неї займенників «він» чи «вона», але зрештою попався; хвалячи за добре зроблене завдання її й іще одну ученицю, сказав: «Хороша робота, дівчатка!» – і цього виявилося достатньо.

Крики про утиски «людей з іншою статтю» і про те, як вони від цього страждають, здається, взагалі не беруть до уваги страждань тих, хто з цими людьми перетинається й випадково щось каже не так. Джошуа християнин; за його словами, йому складно було перебороти себе й називати дівчинку «він», тож він її взагалі ніяк не називав. Проте рано чи пізно мусив програти. Коли говориш, що біле – це біле, а тобі зі всіх боків кажуть, що чорне, і навіть погрожують звільненням, ти або підлаштовуєшся, або відстоюєш правду. І страждаєш. Але всім плювати на твої муки, адже «захисники прав людей» захищають від страждань «пригноблених» – які, втім, справді страждають і потребують особливого підходу, а не запевнень у тому, що з ними не діється нічого такого і що вони здорові, як усі інші, просто «світ різноманітний». Ну, як 2+2 – це не завжди 4, може бути і 5, і 3, і взагалі що завгодно. Головне – не завдавати страждань тим, хто вважає, що не 4…

«Не має великого значення, ким ти народився, важливіше, ким ти себе вважаєш» – це, коротко, суть певної ідеології, за неповагу до якої в деяких країнах загрожує звільнення чи навіть в’язниця, а ще, звісно, ярлик «гомофоб».

Нікому ніби й на думку не спадає, що людина взагалі-то може себе вважати ким завгодно, але це не завжди має щось спільне з реальністю, тобто є звичайною неправдою. І незгоду з цією неправдою – під виглядом «боротьби з гомофобією» – карають і цькують. Але ж люди здатні помилятися! Хтось може вважати себе Наполеоном, проте, з усією повагою до нього, він – не Наполеон.

Так, є генетичні розлади, які викривлюють уявлення людини про її стать (приблизно 60 «статей» уже нарахували у світі, якщо не більше), але відколи їх почали кваліфікувати як норму? А всіх, хто вважає це не нормою, а, власне, розладом, охоче називають гомофобами.

Тим більше, що деколи такі розлади тимчасові, спричинені, можливо, середовищем, а не генетикою. Але «захисники прав людини» скоренько стають на захист такого когось, підтримуючи на цій «новій прекрасній дорозі життя». Ось що пише особа, якій, на щастя, вдалося уникнути таких «захисників»: «Я в певний момент вважала себе хлопчиком. Було якось, період такий, і якби я жила в Данії, наприклад, де дітям одразу дають гормони й роблять операції, то жах, не уявляю, як би потім шкодувала. Бо я тепер не хочу і не почуваюся хлопчиком».

Хтось скаже: «Що вам зробили геї, чи трансгендери, чи ще якісь “нетрадиційні” особи, навіщо втручатися в їхнє життя?». Звісно, якби нічого не зробили, то над таким запитанням варто було б задуматися. Проблема, однак, у тому, що втручаються якраз до «традиційних», караючи за іншу думку й навіть за випадкову «помилку» в називанні статі. Деколи тим «традиційним» справді важко перебороти себе, щоб називати хлопця дівчиною, а дівчину – хлопцем, коли інформацію, яку вони отримують від очей, вух і здорового глузду, ставлять під сумнів. Але ж для кожної людини принципово, щоб речі були названі своїми іменами; брехливо називати чорне білим чи казати, що 2+2=22, бо комусь так здається й він дуже страждає, якщо з ним не погоджуються.

Або ще запитують: як це може зашкодити вам і вашим дітям, що ви так про це переймаєтеся? Як, наприклад, це зашкодило тому вчителю? Запитання риторичне. Він, вочевидь, мав «сидіти і не рипатися». Але чому всіх, хто має інше уявлення про стать, називають «гомофобами»? Чи вони вже не мають права висловлювати свої думки?

Можна було б сказати, що якщо вже Бог створив людей такими, то треба погодитися з Його волею й не суперечити їй, зокрема й через ненависть до «нетрадиційних». Звісно, ненависть до таких людей незгідна зі вченням Церкви: це такі самі діти Божі, як і всі інші. Проте тут ідеться про йменування, а не про саму особу. З іншого боку, нелюбов і ненависть до так званих «гомофобів» видно постійно, і вони стають дедалі сильніші.

Так, людину створив Бог, а не диявол, але ж у якийсь таємничий спосіб люди хворіють, а дехто навіть із хворобою народжується. Але це не має бути приводом вважати, що така особа не хвора лише тому, що її створив Бог і потрібно її любити. Проблема, власне, полягає у змішуванні всього: особи та її вчинків, людини та її гріха, свободи самовираження та хвороби чи розладу.

Дедалі частіше говорять також про те, що ця «інакшість» – це в жодному разі не розлад, а просто різноманіття. А тому хто дав право називати її хворобою? Згадують, наприклад, Третій Рейх, де «нетрадиційних» забирали до концтаборів, і виникає аналогія, що всі, незгідні з нормальністю такого різноманіття – нацисти. Але тут є кілька проблем. По-перше, тут закладена ще одна маніпуляція. Нацисти не лише називали «нетрадиційність» хворобою, а й знущалися з таких осіб і вбивали їх у таборах. Тобто діяли абсолютно всупереч законам як людським, так і Божим. А по-друге, хто постановив вважати генетичний розлад «не хворобою»? І чому карають за те, що хтось називає хлопця хлопцем, а дівчину – дівчиною? Це така форма захисту від «гомофобів» – звільняти з роботи тих, хто вважає що в цьому світі є лише дві статі? Тут же йдеться про захист через приниження інакодумців. І хто тоді нацист?

Складніше питання з людьми, які народилися гермафродитами, тобто мають і чоловічі, і жіночі статеві органи. Є також псевдогермафродити – це коли зовнішні статеві органи не відповідають внутрішнім. Що робити з цим і як до цього ставитися?

Гермафродитизм – теж не норма, і вчені описують його як розлад сексуального розвитку. Звісно, «захисники прав людини» з цим категорично не погоджуються. На мою думку, варто почекати, вибравши одну зі статей. Поступово в декого виявляється, що це був псевдо-гермафродитизм, в інших гормони належної статі перемагають розлад у дорослому віці. У деяких випадках можливе хірургічне втручання, особливо в разі псевдогермафродитизму; часто в таких людей реальна стать проявляється у зрілому віці, коли нормальна діяльність гормонів змушує функціонувати внутрішні органи.

Але що робити до «зрілого віку»? Не давати людині громадянських прав? Моживо, єдине логічне розв’язання – зазначати (бодай тимчасово) невизначеність статі. Щось подібне обговорювалося в Німеччині восени 2017 р.; довкола цього виникло багато галасу, а новини говорили про запровадження «третьої статі».

Громадянські права надають конкретно «чоловікові» або «жінці». Власне, вказування, навіть умовне, що особа за статтю чоловік чи жінка – це і є надання громадянських прав. Інакше треба вигадувати «третю», чи «нейтральну», чи ще якусь стать, законодавчо підтягуючи під неї права. І який буде результат? Туалети, роздягальні, спортивні змагання, монастирі (?) для «третьої статі»… Суцільний балаган. А якщо й інші запрагнуть для себе окремих туалетів, роздягалень, змагань?

Так, гендер – це не тільки біологія. Не можна, як кажуть критики класичного підходу до статей, зводити все до природи, тобто до фізіології. Гендер – це сукупність різних ознак, зокрема психологічних і соціальних. Проте біологія, а точніше фізіологія, становить фундамент гендеру. Якщо відійти від цього об’єктивного чинника в суб’єктивний бік – хто як відчуває, кому як здається, у кого яка наразі «орієнтація» – то нібито розв’язуємо «проблему» даної особи (і доволі сумнівно, чи правильно розв’язуємо), але отримуємо цілу масу суспільних питань: батьки й діти в родині, ідентифікація дитини з батьком і матір’ю, релігійні, моральні, антропологічні, політичні проблеми тощо.

Та справа полягає навіть не в тому, ким хто почувається, а в тому, що певні групи тиснуть на більшість, щоб такі суб’єктивні відчуття визнати за об’єктивні й закріпити законодавчо, караючи за невизнання цього явища як суспільної чи навіть медичної норми. І тут вкрай очевидно, що дехто зацікавлений у тому, аби розмити поняття «сім’я», «чоловік», «жінка», «діти», «батьки» тощо. Іншими словами, з винятків хочуть зробити правило й карати за його недотримання. І все під прикриттям «захисту прав людини». Наче хтось із добропорядних громадян погано ставиться до людей із певними аномаліями, синдромом Дауна, неповносправністю чи іншими, зокрема й психічними, розладами.

Ми можемо й мусимо прийняти цих людей такими, які вони є. Лукавство полягає в тому, що їх пропонують сприймати не як когось, хто потребує опіки, допомоги, лікування абощо, а як нормальних і здорових. Церква постійно наголошує на пошані до кожної особи, незалежно від її особистих поглядів, релігії чи «орієнтації» – але також виразно підкреслює, що здорове суспільство складається з чоловіків і жінок, що діти народжуються від тата й мами й у такій сім’ї мають бути виховані, врешті, що Бог створив чоловіка і жінку. Коротко кажучи, потрібно з повагою ставитися до особи, до грішника, до іншого, до кожного, хоч би як він поводився, – проте водночас пам’ятати про моральне вчення Церкви та про те, що певні вчинки з цим ученням не узгоджуються.

Окрема справа полягає в тому, як пов’язані гендерні питання з християнством і зі Святим Письмом зокрема. Дехто вважає, що в Біблії нічого конкретного про це не написано. Позицію Писання щодо нетрадиційної орієнтації показує навіть не так Старий Завіт, як Новий. «Содом» – це така поширена жахалка, як і «онанізм», хоча Онан зі Старого Завіту був засуджений не за онанізм, а за небажання продовжити рід. Та якщо вже цитувати Старий Завіт щодо нетрадиційних зв’язків, варто звернутися до прямого наказу з книги Левіт: «З чоловіком не сходитимешся, як сходишся з жінкою: це гидота» (Лев 18, 22). Гріх онанізму ж неприйнятний з огляду саме на новозавітне вчення про те, що наші тіла – це храм Святого Духа: «Хіба не знаєте, що тіла ваші – члени Христові? Узявши, отже, члени Христові, – зроблю їх членами блудниці? Хай так не буде! Чи не знаєте, що той, хто пристає до блудниці, є з нею одним тілом? Бо “будуть, – каже, – двоє одним тілом”. Хто ж пристає до Господа, є одним духом. Утікайте від розпусти! Усякий гріх, що його чинить людина, є поза її тілом; а хто чинить розпусту, грішить супроти власного тіла. Хіба ж не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас? Його ви маєте від Бога, тож уже не належите до себе самих. Ви бо куплені високою ціною! Тож прославляйте Бога у вашому тілі!» (1 Кор 6, 15-20).

У Новому Завіті про нетрадиційну орієнтацію й тих, хто її практикує, виразно вчить апостол Павло: «Чи ж не знаєте, що неправедні царства Божого не успадкують? Не обманюйте себе! Ані розпусники, ані ідолопоклонники, ані перелюбники, ані розгнуздані, ані мужоложники, ані злодії, ані зажерливі, ані п’яниці, ані злоріки, ані грабіжники – Царства Божого не успадкують. І такими з вас деякі були; але ви обмились, але ви освятились, але ви оправдались іменем Господа Ісуса Христа та Духом нашого Бога. “Все мені можна”, та не все корисне. “Все мені можна”, та я не дам нічому заволодіти наді мною» (1 Кор 6, 9-12).

Чи в іншому Посланні: «Тому й передав їх Бог за похотями їхнього серця на нечистоту, щоб вони самі сквернили власні тіла між собою. Вони замінили Божу правду на неправду і честь віддавали і служили створінню радше, ніж Творцеві, котрий благословен повіки. Амінь. За це ж і видав їх Бог пристрастям ганебним, бо їхні жінки змінили природні вживання на протиприродні; так само і чоловіки, полишивши природні вживання з жінкою, розпалилися своєю пожадливістю один до одного, чинячи ганьбу, чоловіки на чоловіках, і приймаючи на собі самих належну плату свого блуду» (Рим 1, 24-27).

Нарешті, в Посланні до Тимотея: «А ми знаємо, що закон добрий, коли хтось уживає його за законом, відаючи, що закон дано не для праведника, лише для беззаконних, непокірних, безбожних, грішників, нечестивих та нечистих, батьковбивців та матеревбивців, душогубців, розпусників, мужоложців, людокрадів, забріханців, кривоприсяжників і для всіх інших, що противляться здоровому навчанню, згідно з Євангелієм слави блаженного Бога, яку мені довірено було» (1 Тим 1, 8-11).

Звісно, апостол Павло, крім мужоложців, тобто гомосексуалів, перераховує також інші гріхи. Чому тоді до злоріків, п’яниць і зажерливих ставлення м’якше, ніж до мужоложців? Це «звичні» гріхи, і я не чув, щоби хтось закликав лікувати чи оточувати особливим піклуванням людей, яким вони властиві. Можливо, Церкві варто так само сприймати ЛГБТ-осіб, як і всіх інших, грішних і недосконалих, але рівних? А з іншого боку, чи ці настанови апостола Павла ще актуальні, якщо інші – носіння хустки чи наказ жінкам мовчати в храмі – актуальність уже втратили?

Ставлення Церкви до всіх грішників подібне: з повагою й милосердям ставитися до особи, але вказувати на гріх і наслідки грішного життя. Позірне вирізнення мужоложців зі списку спричинене тим, що деякі «захисники прав» намагаються назвати їхні дії нормою, а не гріхом. Ані п’яниці, ні злодії, ні зажерливі не ходять парадами, пропагуючи свій спосіб життя і вимагаючи від суспільства визнати його за нормальний. Їх вирізняють, бо вони самі прагнуть вирізнитися.

Що ж до актуальності вчення… Справді, Павло говорив до конкретної спільноти, яка мала нагальні проблеми. Проте Церква визнала його послання натхненними і вважає частиною свого вчення. Деякі справи чи проблеми таки були локальними чи тимчасовими, але інші стали універсальними.

Хтось, звісно, може спитати, наскільки доречні зараз правила, якім 2000 років? Чи роблять вони людей кращими, чи допомагають прийти до Христа? Зрештою, Церква законсервована – чи жива? Щоб відповісти на це, варто пригадати, що не вчення апостола Павла застаріле, а саме «правила гомосексуальності», яким значно більше за 2000 років: вони були ще до Христа, між іншим у Стародавній Греції, а зараз їх просто пробують відродити як норму. Тож це ніяка не прогресивність. А з іншого боку, чи гомосексуальні практики допомагають прийти до Христа? Чи зміцнюють вони християнські сім’ї й виховання дітей у родині батька і матері? Знову ж, запитання риторичні.

Інший аргумент, який доволі часто виринає в дискусіях щодо «нормальності та природності» гомосексуальних зв’язків, звучить приблизно так. До Христа приводять не правила, а любов, як каже Він сам. І чому не припустити, що ці люди справді люблять одне одного? Чи можемо ми зазирнути їм у душу і сказати на 100 %, що саме між ними, блуд чи любов? Крім того, традиційні сім’ї іноді бувають такі жахливі, що благословляти це й наказувати брати приклад геть язик не повертається. Хіба не можливо, що та відповідь, яку Церква повторює останні тисячі років, і призвела до прайдів і тиску меншин на «гомофобів»?

Аргумент про любов, здається, мав би розставити всі крапки над «і». Але й перелюбник, зраджуючи дружину, часто любить коханку, а вона його – і то всім серцем, і це в них серйозно! Так само й дорослий педофіл може любити неповнолітню дівчинку – чи хлопчика. Відколи це любов, навіть щира, стала приводом дозволяти щось, вважати виправданим і нормальним?

Зрештою, у світлі морального вчення Церкви любов не усправедливлює зв’язку не лише між геями, а й між чоловіком і жінкою, якщо вони не повінчані, тобто не поєднані в Таїнстві Шлюбу, а живуть разом. Тож тут Церква однаково ставиться як до «традиційних», так і до «нетрадиційних».

Тимчасом наводити «жахливі традиційні сім’ї» як аргумент на користь нетрадиційних – це старий і недозволений прийом, тобто маніпуляція. Це ніби доводити, що краще мати хорошу вкрадену машину, ніж погану свою, яка постійно ламається. Ту саму маніпуляцію часто використовують щодо всиновлення: краще жити в «порядній родині геїв», аніж у патологічній традиційній. Або, наприклад, як можна засуджувати виховання дітей двома лесбійками, якщо й так багато кого з нас виховували лише жінки: чи мама з бабусею, чи тільки мама? Цей популістський метод «порівняння поганого з гіршим» завжди виграшний. Але порівняння ненормального стану з ненормальним – це маніпуляція.

Так, патологічні родини чоловіка і жінки існують, так, дітей виховують самі матері. І тут є велике завдання також для Церкви: розвивати в сім’ях чесноти любові, взаємоповаги, взаємодопомоги, пробачення, терпіння, однодумності, жертовності тощо. Інакше сім’ї стають згіршенням і спокусою, що «краще вже мати батьків-геїв, аніж алкоголіків».

Сумнівне також твердження про те, що це репресивна відповідь Церкви призвела до і тиску з боку меншин. Наприклад, у Данії представникам ЛГБТ все дозволено, зокрема й шлюби, ніхто їх не сміє утискати. А вони все одно щороку влаштовують прайди. Навіщо? Самі відповідають: агітувати прибульців-мусульман. Тобто вони не за свої права, виявляється, борються й не для себе роблять ці паради, а для агітації, для інших. Зрештою, більшість учасників прайдів – це не геї, а звичайні активісти на зарплаті, чия робота полягає у звичайному просуванні-пропаганді ідеї.

У випадку, про який ішлося на самому початку, справа була більше в захисті прав учителя, ніж у правах «дівчинки-хлопця», і так захищених. Ось це й непокоїть. Бо вчення Церкви доволі виразне: є чоловіки й жінки, шлюб – це союз чоловіка й жінки, дітей мають виховувати чоловік і жінка. Якщо особа вважає себе кимось, ким вона не є, це її приватна справа; але коли через це атакують інших людей, змушуючи підпорядковуватися таким поглядам (бо навіть священиків змушують вділяти шлюб у храмі таким парам, а за відмову погрожують судом), це справді тривожить і викликає обурення та спротив. І це якраз обурення через порушення права людини на свободу віросповідання й думки.

Кожна дія породжує протидію. Християни теж повинні вміти захищати свої права. Головне робити це по-євангельськи, пам’ятаючи, зокрема, слова Христа: «Ви чули, що було сказано: Люби ближнього свого й ненавидь ворога свого. А я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас; таким чином станете синами Отця вашого, що на небі, який велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних. Бо коли ви любите тих, що вас люблять, то яка вам за це нагорода? Хіба не те саме й митарі роблять? І коли ви вітаєте лише братів ваших, що надзвичайного чините? Хіба не те саме й погани роблять? Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт 5, 43-48). Тут не йдеться про те, що «нетрадиційні» – це вороги. Навпаки, це такі самі діти Отця Небесного, як і всі інші. Мова, скоріш, про часто агресивних «активістів» і так званих «захисників прав». Їхнім діям проти прав і свобод «традиційних», зокрема вішанню ярликів «гомофоб» чи «фашист», належить рішуче протиставлятися, але завжди мудро й у рамах як законів держави, так і євангельської благовісті.

Права кожної людини мають бути захищені. Проте не можна маніпулювати, називаючи розлади чи хвороби правами людини. Це хиба – змагатися за «право хворіти» чи «право мати розлад» у тому сенсі, щоб захищати такий стан, утверджувати й визнавати його нормою. І так само хибно свої приватні погляди чи фантазії, зокрема щодо себе самого, видавати за об’єктивні, а тим, хто їхньої об’єктивності не визнає, погрожувати карою чи судом. Такий підхід не має нічого спільного ні з людським правом, ані з Божим, ані з логікою взагалі. Якби віруючі подавали до суду на атеїстів за те, що ті не визнають об’єктивності їхніх релігійних переконань, то це був би такий самий абсурд. Вірити можна в будь-що, але ця віра не може нав’язуватися чи ставати загрозою для інших і їхньої свободи.

Зважаючи на останні тренди в західному суспільстві, які мало спільного мають зі справжньою наукою чи етикою, а дуже багато з ідеологією й часто агресією щодо інакодумців, можна припустити, що в майбутньому на нас чекають іще не одні дебати, суперечки, конфлікти чи навіть відкриті протистояння з цього приводу. Однак не можна зневірюватись у найвищій суспільній цінності сім’ї, тобто спільноти жінки, чоловіка та їхніх дітей. І ця спільнота потребує захисту. Розмови про те, що традиційним сім’ям «нічого не загрожує», відволікають увагу й намагаються применшити атаку ідеологів на звичайну, нормальну людську родину. Проте тільки з такими сім’ями можна сподіватися майбутнього для світу, зокрема й західної цивілізації, де зараз, здається, усвідомлення цього намагаються розмити.

Фрагмент книги "Віра шукає розуміння", Кайрос 2019

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/78213/

Следующая новость
Предыдущая новость

Лучшие изделия из камня Плитка Tubadzin для вашего интерьера Легальное казино FreePlay для настоящих игроков Кардинал Леонардо Сандрі: «Любов до правди не дозволяє нам прийняти мовчання щодо ситуації в Україні» Відкрито запис на курс «Євреї та українці: Тисячоліття співіснування» професора єврейської історії з Чикаго

Публикации