Гаряче церковне літо 2018

18.07.2018 18:35 12

Анатолій Бабинський

Церковно-релігійна тематика вже давно не займала стільки місця в українських ЗМІ, як це відбувається впродовж цієї весни та літа. Сюжети про «Томос», «автокефалію» та інші дотичні феномени сьогодні можна побачити як на загальнонаціональних телеканалах, так і у найрізноманітнішій пресі та інтернет-ресурсах, які зазвичай уділяють церковним справам не надто багато уваги.

Президент Петро Порошенко говорив про автокефалію для української Православної Церкви навіть на відкритті фельдшерсько-акушерського пункту на Київщині та святі останнього дзвоника в одному зі середніх навчальних закладів на Прикарпатті. Українські церковні справи прорвались навіть в іноземний інформаційний простір. Чимало світських і релігійних видань по обидва боки Атлантики протягом останніх місяців намагались розібратись в українському релігійному ландшафті та гадали, які саме зміни можуть у ньому відбутись. Ці публікації, як правило, торкались вже не лише православних справ, але й стосунків між світом католицьким і православним, місця Української Греко-Католицької Церкви у цих процесах, а також взаємин Римського апостольського престолу та Московської Патріархії.

Дозволю собі припустити, що цього всього могло не відбутись, якби не події, які розпочались з анексією Кримського півострова Російською федерацією та початку нею ж збройної агресії проти України в східних областях. Тут доречною може бути аналогія з хімією. Для пришвидшення деяких хімічних реакцій необхідне нагрівання. Щось схоже сталось і в нашій ситуації. Лише з одним нюансом: той, хто вирішив «підігріти», не зміг прорахувати наскільки складною є суміш. Залучивши церковний фронт у гібридну війну, керівництво РФ і Московської Патріархії не зважили складність всіх зв’язків в системі, а також те, що «підігрів» церковної сфери запустить не лише ті процеси, які необхідні їм, але й ті, які були б не те що небажані, але й навіть недопустимі.

Деякі з тенденцій і процесів давно тліли і могли б тліти ще довго, якби не «підігрів». І автокефалія української Церкви належить, на мою думку, саме до таких. Митрополит Володимир (Сабодан) зумів вибороти таке місце для УПЦ (МП) в українському суспільстві, при якому на оте «(МП)» почали звертати все менше уваги. Однак після його смерті, вищезгаданих військових авантюр Москви і фактичної підтримки їх з боку керівництва Російської Церкви, оте «(МП)» в українському контексті знову стало червоною лампочкою. Увесь потенціал, напрацьований Митрополитом Володимиром, було просто знищено руками самої ж Московської Патріархії. Останнє Послання Синоду РПЦ до українського народу, а саме посилання в ньому на улюбленого мислителя В. Путіна і ідеолога російського фашизму Івана Ільїна, здається, в черговий раз пробило дно. Тому на те, як деяким речникам Московського Патріархату в Україні сьогодні доводиться банально брехати українському суспільству, вже не можливо дивитись з жалем, залишився один сарказм. Не вірю, що вони не розуміють, чим займаються.

Боротьба за «український православний пакет», видається, сягнула вже свого апогею. Грецька сторона на сьогодні наговорила російській вже більш, ніж достатньо. Ми почули навіть такі висловлювання, які раніше звучали лише в приватних бесідах. Настільки прямих і гострих слів, сказаних публічно, ми ще не чули. Безперечно, що в приватних перемовинах російська сторона не скупиться на ще гостріші, а подекуди й такі, які греки навіть не хочуть цитувати.

Єдине, що заслуговує на більшу увагу, але залишилось мало поміченим різними авторами, це соціологія підтримки усіх цих процесів українським суспільством. Проведене Фондом Демократичні ініціативи опитування показало, що підтримка «створення автокефальної помісної Церкви» в Україні не є захмарною: 31% супроти 20%, які є «проти». Решта є або байдужими, або не мають відповіді на це запитання. Так, тих хто «за», є більшість, і Московському Патріархатові це опитування теж не розвіяло хмар. Але воно показує, що як мінімум половині населення це питання байдуже. Якщо врахувати, що як серед противників, так і прихильників автокефалії є багато таких, які розглядають це питання виключно з політичної точки зору: «за», або «проти» «русского мира», то дані свідчать про надзвичайно потужну секуляризованість того сегменту українського суспільства, який гіпотетично мав (міг) би бути православним. Але це вже «головний біль» чи виклик, який повинен турбувати православних після того, як все завершиться. Навіть якщо Томос буде, що далі? Чи готова Православна Церква в Україні до своєї «нової євангелізації» та місії? До сьогодні левова частка ресурсів була зосереджена, і то переважно з вини Московського Патріархату, на поборюваннях опонентів, цементуванні власних рядів і укріпленні оборонних веж, а не на євангелізації суспільства і місії. Що буде далі — поживемо-побачимо...

УГКЦ vsавтокефалія

Про православний аспект пишеться і говориться сьогодні більш, ніж достатньо. Мені ж хотілося б, як і в минулий раз, звернути увагу на католицько-православний бік справи, який після «підігріву» також переживає свою еволюцію. І в яку була, як і у православному випадку, втягнута не лише Церква в Україні, але ціла Католицька Церква. Тут немає сенсу переповідати все від Гавани і до «єдиного патріархату на території Росії», лише пригадаю, що поруч із роботою на православному фронті, Московська Патріархія увесь цей час намагалась втягнути у навколоукраїнські процеси Римську апостольську столицю. Це, звісно, ніяка не новизна, варто бодай пригадати, як у ХІХ столітті російська влада намагалась заручитись підтримкою Рима у придушенні «польського сепаратизму» в Російській імперії. І, що треба визнати, тоді їм це якийсь час вдавалось. Та хоча ватиканський Ostpolitik зразка 60-70 років минулого століття себе не виправдав, а місцями й дискредитував, Московська Патріархія прагне продовжувати взаємини з Римом саме в дусі політичного прагматизму. З католицького боку також ще є низка осіб, яким такі підходи імпонують. Хоч це давно не є мейнстрімом.

Візит Блаженнішого Святослава до Рима напередодні 1030-ліття Хрещення Русі-України, як видається, протер крапки над деякими «і», які в останній час замулило різними неоднозначними заявами і інтерпретаціями. По-перше, Патріарх Святослав вкотре з‘ясував ставлення УГКЦ до процесів, які відбуваються в українському Православ‘ї. Підхід греко-католиків він охарактеризував латинською максимою salus animarum lex suprema est (спасіння душі є вищим законом), оскільки християнський підхід вимагає від пастирів дбати перш за все про спасіння душ, а не про геополітику. Поділи в українському Православ‘ї не відбулись внаслідок відпадіння частини вірних в єресь. Аргументи, згідно з якими частині православних віруючих відмовляється навіть у християнській ідентичності, мають нецерковну природу. У всій дотеперішній полеміці Московський Патріархат жодного разу не представив вагомих аргументів на користь того, чому вірних Київського Патріархату не можна вважати християнами. Звісно, не справа УГКЦ визначати, яким чином і згідно з якими канонічними актами, відбуватиметься унормування церковно-інституційного життя левової частки православних України, але християнським обов‘язком є підняти голос на захист тих братів-християн, яких несправедливо кривдять. Сподівання українських греко-католиків стосуються також того, що, коли українські православні перестануть бути заручниками геополітичних апетитів сусідньої держави, в Україні зможе розпочатись справді плідний діалог між двома Церквами Володимирового хрещення. А Українська Православна Церква в майбутньому матиме не менш інтенсивний діалог з Римським апостольським престолом, ніж сьогодні існує між останнім і Московським Патріархатом. І що цей діалог буде позбавлений тієї політичної складової, яку додає російська сторона, а матиме суто церковну природу.

«Уніятизм»

Ще більш важливою крапкою над «і» стало з’ясування питання так званого «уніятизму». РПЦ з року в рік намагається підмінити цілий богословський діалог із католиками власне цим одним предметом. Проблема полягає в тому, що, з одного боку, католицька і московська сторони вкладають в терміни «унія» і «уніятизм» різні значення. Для РПЦ між цими двома словами взагалі немає різниці. А з іншого боку, на нинішньому етапі католицько-православного діалогу термін «уніятизм» втратив будь-який богословський характер і перетворився на виключно політичний термін. Російська Православна Церква, а ще більше інші Православні Церкви, не мають жодних проблем з різними Східно-Католицькими Церквами, особливо тими, які зосереджені на Близькому Сході. Патріарх Кирил й інші високі чини РПЦ можуть без проблем зустрічатись із східно-католицькими патріархами, але не з главою УГКЦ. Буквально відразу після зустрічі Блаженнішого Святослава з Папою Франциском відбулась екуменічна зустріч і молитва в м. Барі. Там були як православні, так і східно-католицькі предстоятелі і єпископи, був там і митрополит Іларіон Алфєєв. Проте він не піднімав і там перед Папою теми «уніятизму» і навіть молився з «уніятами» за мир на Близькому Сході.

Цікаво, що на зустрічі в Барі не був присутнім Патріарх Кирил, хоч його гіпотетичний приїзд попередньо несміливо анонсувався. Чи то питання визнання автентичності останків царської сім‘ї, які мали обговорюватись на останньому Синоді РПЦ, його більше цікавили, чи небажання бути «одним з» Патріархів поруч з Понтифіком, чи нехіть бути другим, а то й третім після Патріархів Константинополя і Александрії стримали його від поїздки, чи ще інші причини, невідомо. Гадаю, що у стосунках з католиками Патріарх Кирил віддає перевагу двостороннім стосункам, під час яких сторони бодай виглядають паритетними.

Повертаючись до теми «уніятизму», можна сказати, що вибірковість застосування цього терміну лише до деяких Східно-Католицьких Церков з боку Московської Патріархії свідчить про те, що суть питання сьогодні лежить не в богословській площині, а політичній. І тому він застосовується лише до тих, хто, на думку РПЦ, перебуває в межах їхнього канонічного ГУЛАГу. Хоча, якщо б завтра було започатковано богословський діалог між католиками (східними і західними) і православними щодо феномену «уніятизму», то навряд чи його хід задовольнив би Московський Патріархат. РПЦ виходить зі своїм «антиуніятським» арсеналом лише туди, де є впевненою в тому, що такі розмови можна буде вести непублічно і більш-менш контролювати їхні наслідки. А після розмов можна буде надати власну інтерпритацію для своїх же ЗМІ.

Крапкою над «і» в цьому контексті можна зі сміливістю назвати те, що Папа Франциск, за словами офіційного прес-релізу, назвав звинувачення УГКЦ в «уніятизмі» безпідставними.

Можливо, дещо поза контекстом цієї статті можна відзначити ще одне підняте питання, яке турбує українське суспільство, а саме тему примирення між українським і польським народами. Кажуть, що окремі польські (чи польського походження) римо-католицькі єпископи намагаються заручитись підтримкою з боку Рима щодо своєї позиції. Згідно з цією позицією, має відбутись не примирення народів, а радше покаяння українського. Найприкрішим у всій цій ситуації є якраз те, що УГКЦ постійно наголошує на необхідності слідуванню тим шляхом, який був накреслений за чільної участі одного з попередніх понтифіків, а саме святого Івана Павла ІІ, який сам був поляком. На разі ми не чули, щоб Римський престол зайняв сторону цих окремих польських кіл, та й це б відверто суперечило практиці Ватикану щодо таких ситуацій. Навпаки, посилення крайніх націоналістичних тенденцій в нинішній Польщі розглядають у Ватикані з серйозною тривогою. Натомість ми почули, що сторони мусять рухатись вже започаткованим шляхом примирення у дусі, накресленому за участі святого Папи, не зважаючи на всі перешкоди. Підтримав Понтифік і ініціативу УГКЦ проголосити святого Івана-Павла ІІ покровителем українсько-польського примирення.

Епілог

Візит Президента Петра Порошенка до Зарваниці, де він вкотре говорив про справи навколо автокефалії Православної Церкви, в мене особисто залишив двоякі відчуття. Не був там присутнім, але з інформаційних повідомлень довкола візиту складається враження, що Блаженнішому Святославові довелось навіть в деякій мірі опонувати Главі держави. Не розумію, чому спічрайтери Глави держави стільки уваги приділили справі автокефалії, готуючи його до виступу в Зарваниці. Місцями в його виступі все було наскільки перемішано, що вже не зрозуміло було, хто має отримати Томос: українські православні, держава чи ціле українське суспільство, половині з якого щодо нього байдуже.

Проте прозвучала у виступі Президента теза, яка видається вельми цікавою. Йдеться про те, що в часи бездержавності саме УГКЦ була каркасом, який підтримував українське суспільство і не давав йому розчинитись в інших етносах і націях. В Західній Європі виникнення модерних держав супроводжувалось конфліктом між Церквою і державою, яка фактично відвойовувала у Церкви елементи влади і авторитету у суспільстві. Український шлях (чи його сегмент) був дещо іншим: конфлікт між Церквою і модерною державою тут також був, але держава, яка вступала в конфлікт із Церквою, не була «своєю». Тож і лінія конфлікту проходила не в тому місці, де це зазвичай було в багатьох західних суспільствах. Це обширна тема і різні регіони мають свою специфіку і різні фази, але в тій чи іншій мірі і в різні періоди ці процеси були схожими. Церква, особливо Унійна, у XVIII, ХІХ і ХХ була не менше ні більше, а квазідержавою бездержавного народу. Цілком можливо, що доволі висока довіра до Церкви в сучасному суспільстві пояснюється саме тим, що церковна структура, церковний «хребет» має набагато більшу історичну тяглість, міцність і передбачуваність у порівнянні з державним каркасом, який ще продовжує формуватись. Безперечно, для добра і Церкви, і держави, було б добре, якби їхні функції були розмежовані. А в нашій ситуації це могло б відбутись без таких конфліктів, як це було в деяких країнах у попередні століття. Але як це відбуватиметься і якою буде майбутня конфігурація церковно-державних стосунків, де буде обмеження їхніх сфер, чи політика втручатиметься в моральну сферу, яка їй не належить, а чи церковні структури будуть прагнути симфо-злиття з державними структурами в Україні, побачимо. Можливо, невдовзі.

Якщо ж говорити про лише церковний аспект цьогорічної прощі до Зарваниці, то важливим у цьому контексті є візит кардинала Ґуалтьєро Бассеті, президента єпископської конференції Італії, який приїхав на прощу у якості папського посланця. Кардинал Бассеті не остання фігура у Римській курії і є членом Папської ради у справах єдності християн. Саме тієї, на роботі з якою Російська Православна Церква зосереджує максимум своїх сил. Гадаю, йому важливо було побачити УГКЦ зсередини, поспілкуватись з єпископатом, духовенством та вірними. Відчути життя і дихання української греко-католицької спільноти. Послання Папи, які він привіз, стосувались того, що найбільше болить українське суспільство: «Мир є найвищим благом, особливо для українського народу, який вже роки терпить від «меча війни», що приносить смерть, руйнування та страждання. Молімось до Князя миру, щоб зброя нарешті замовкла на цій улюбленій українській землі та в інших частинах світу».

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/authors_columns/ababynskiy_column/71853/

Следующая новость
Предыдущая новость

Конвекционные печи: полезный аксессуар на любой кухне Канадская печь «Булерьян» - это самое выгодное решение! Термосы разных видов П'ятидесятники України апробують нову навчальну програму для місіонерів Відомості про релігійну та етнічну приналежність українців як виняток можуть передаватися в Європол

Публикации