Вони або вірять, або ні

21.08.2019 16:18 0

Вони або вірять, або ні

Розмовляла Катерина Глущенко

"Zbruc", 21 серпня 2019

Релігієзнавець, докторант Тілбурзького університету (Нідерланди) Роман Назаренко. У Нідерландах він досліджує іслам за новітньою оксфордською методикою. В Україні — відвідав уже понад 10 областей із лекціями про іслам та християнство. Із Z говорить про відмінності між європейською та українською поліконфесійністю, світові перспективи міжрелігійного діалогу та скептицизм до ідеї мирного майбутнього співжиття європейців та мусульман.

У чому тоді ви вбачаєте основну мету міжрелігійного діалогу?

— Діалог має свої межі й чіткі завдання, але він не може стати панацеєю від усіх проблем. До процесу порозуміння в мене претензій немає, але я часто помічаю, як на виході з нього всі зупиняються, бо не розуміють, яка його кінцева мета. Я не відкидатиму, що міжрелігійний діалог здатний зменшити загальну наелектризованість суспільства, бо дає можливість пізнання Іншого, та він не може вирішити всі проблеми, що виникають на ґрунті поліконфесійності суспільства.

Відомо, що більшість українців вважають себе християнами. Утім, не варто плутати екуменізм та міжрелігійний діалог. Ціллю першого є таке об’єднання, у кінцевому результаті якого, як каже Біблія, був би один пастир і одне стадо. Цією ж парадигмою люди часто дивляться на міжрелігійний діалог, однак він має свої чітко обмежені кордони.

Якщо уявити собі три кола — як у логотипі ауді чи на олімпійських кільцях — це авраамічні релігії. Утворювати ці кола так, щоби вони перетиналися, але не накладалися, і є головним завданням міжрелігійного діалогу. Не кради, не вбивай — ці та інші базові правила утворюють спільні точки, але зливати ці кільця в одне — неможливо.

Коли після анексії Криму до Львова стався наплив мусульман, мусульманська громада попросила львівську владу про будівництво храму — і це було проявом потреби, яка мала б задовольнятися засобами міжрелігійного діалогу. Цікаво, що на той час у Донецьку ми спостерігали небезпечні провокації, коли місто було завалено антиісламськими листівками, сповненими стереотипами та агресією. Відтак центр міжконфесійного й міжрелігійного діалогу Лібертас, у якому я працюю, в особі директора Тараса Дзюбанського, тоді зорганізував конференцію, яка змогла запобігти схожим провокаціям у Львові, зняти напругу та допомогти почуватися як удома мусульманам, які вимушено залишили свої домівки в Криму чи на Донбасі. Цей захід — ніби проста річ, але він засвідчив, що нам, львів’янам, не байдуже до потреб інших. Навіть такі прості кроки чи бодай особисте дружнє ставлення вибудовують підвалини для діалогу.

Якщо розглядати міжрелігійний діалог як процес комунікації між тими, хто потребує, і тими, хто приймає рішення, то що видається стратегічно важливішим у процесі діалогування: інституції чи особисті зв’язки?

— Іван Павло ІІ якось казав про віру й розум, що це немов два крила птаха. Гадаю, тут можна скористатися його порівнянням. Інституційний вимір часто стає єдиним ґрунтом, на якому цей діалог може постати, адже саме інституції здатні створювати простори для спілкування різних людей, різних спільнот. І навпаки: якщо збудувати церкву, у якій не буде людей, чи вона буде нам потрібна? Інституції живляться особистими зв’язками — я бачу це як синергію. Та якщо є перевага якогось зі складників — це також нормально, і часто є результатом регіональних особливостей.

Хто має відчувати та нести відповідальність за це все?

— Для себе я виділяю три сфери відповідальності. Перша — миряни, ті, хто ходять до церкви, мечеті чи синагоги. Це пласт людей, які контактують безпосередньо. На мою думку, їм було би банально добре просто співіснувати в повазі одне з одним. Друга сфера — це власне релігійні інституції, які забезпечують діалог у публічній сфері: релігійні адміністрації, духовні управління. Як би я не любив свого сусіда іншої релігії, якщо обличчя його Церкви, наприклад, предстоятель Російської Православної Церкви в Україні Онуфрій, скаже, що греко-католики — це вороги, а я є греко-католиком, наша дружба може порушитися. Інституції не лише можуть творити підвалини для діалогу, а й руйнувати їх. Отож, дуже важливо, щоби вони не лише тримали руку на пульсі потреб своєї спільноти та могли комунікувати їх із владою, а й не дискримінували іншість тих, хто живе поблизу. Третя ланка — посередня між двома та найпотужніша, покликана бути педаллю газу в міжрелігійному діалозі. До неї я би зарахував міжрелігійні центри, громадські організації, університети. Усі три складники є важливі — без них буде складно, але можливо. Проте мають бути медіатори та посередники, які тиснутимуть на педалі й у інших сферах.

Які потреби релігійних меншин мали би задовольняти пріоритетніше?

— Я би звертався до досвіду біженців із країн Близького Сходу у Європу. У них є різні рівні потреб — і різні державні та недержавні стратегії їхнього задоволення. Але перше й найголовніше — це базові потреби виживання: їжа, місце проживання, робота. Потім, коли цей базовий рівень долається, ми впритул підходимо до власне релігійних потреб, а саме — можливості утворити та підтримувати релігійну спільноту, будувати школи та храми, засновувати цвинтарі. На цьому рівні ми вже можемо спостерігати, як постають та реалізуються духовні потреби вірян. На третьому рівні — завдання забезпечити майбутнє релігійної спільноти. Маючи можливість жити тут і тепер зі своїм Богом, маючи можливість підтримувати зв’язок із предками та своїм минулим, спільнота хоче впевнено дивитися в завтрашній день, отож, потребує потужних освітніх центрів, які б забезпечували тяглість та глибину релігійної традиції в наступних поколіннях.

Як відбувається процес міжрелігійного діалогування в Україні?

— Україна є унікальним форпостом, і Революція Гідності засвідчила це дуже яскраво. Навіть війна стала консолідуючим фактором для релігійних лідерів. Коли равини, протестантські пастори та мусульмани зібралися на спільний протест, стало зрозуміло, що релігійні питання не лише не роз’єднують, а й можуть стати потужним поштовхом до чуття єдності. Згадаймо атмосферу на спільних молитовних майданчиках, наприклад. До цього ніхто майже нічого не знав про мусульман, але потім усі побачили й капеланів, і добровольчі утворення, як-от батальйон Джохара Дудаєва та ін. Революція Гідності засвідчила, що релігійна культура настільки укорінена в українцях, що може мати цілком реальний вплив на політику.

Та загалом ситуація дуже залежить від регіону та його релігійної традиції. На Галичині греко-католики почуватимуться комфортніше та вільніше, матимуть більше можливостей, щоби висловити свою релігійність, аніж у східних областях країни. Утім, пригадуючи свої шкільні роки, у нас у греко-католицькій громаді в Сімферополі завжди була україномовна література та можливість вивчати своє. Але на загал рівень релігійної толерантності в Україні такий, що Європа могла б брати приклад.

Разом із моїм науковим керівником у Нідерландах, який володіє арабською та іншими мовами, ми, у центрі Лібертас, переклали та готуємо до публікації збірку хасидських казок Мартіна Бубера. У нього багато казок, але ми обирали ті, у яких він згадує міста, які нам знайомі: Умань, Броди, Золочів. А перекладач смислів Корану українською Михайло Якубович нещодавно у співавторстві випустив книгу «Татари на Волині: історія, культура, контакти». У ній він розглядає історичні, суспільні та культурні зв’язки Волині та мусульманського світу. На цих прикладах легко відчути, наскільки довга традиція співжиття на наших теренах.

У нас величезний досвід, який нам ще належить вивчити та осмислити.

Європа, до речі, цього досвіду не має. Вони мали згрубше дві-три зустрічі з мусульманами: Реконкіста — захоплення мусульманами Піренейського півострова в 8 столітті, та боротьба Священної ліги з Османською імперією. Якби тоді впав Відень, впала би вся Європа. Цікаво, що тоді навіть козаки допомагали відстоювати це місто. Третім доторком можна назвати робочу міграцію мусульман до Європи після Другої світової війни.

Я буду непопулярним, та хочу зізнатися, що не вірю в мирне співіснування Європи з мусульманами в тому вигляді, у якому там, наприклад, співіснують віряни та секулярні громадяни. Це занадто різні парадигми. Утім, усе залежить. Є регіони, у яких біженці отримують допомогу — і швидко адаптуються. 15 % французької армії та 20 % швейцарської становлять біженці. Але й тамошні в’язниці на 60 % заповнені мусульманами. А в Утрехті (Нідерланди) створено спеціальну поліцію для ісламських кварталів.

На відміну від кінця минулого століття, зараз європейський мультикультуралізм стає дедалі обережнішим, мовляв, потрібні вам мечеті? Та вони ж у вас уже є. У Нідерландах є 500 мечетей на 2 мільйони населення. Дві з половиною тисячі — у Франції. Це колосальні цифри.

З одного боку, влада таким чином визнає взагалі присутність цих людей. Але, з іншого, вона стигматизує цих людей як особливо небезпечних.

— Я не знаю, чи можна це назвати стигматизацією, адже мені ці заходи швидше свідчать про відкритість місцевих влад до того, щоби грати з мігрантами за їхніми правилами. Для мене дуже показовим є порівняння мусульманських біженців з українцями, які мають значно менше привілеїв та підтримки, якщо мігруватимуть у Нідерланди.

Під час навчання в Нідерландах я два роки жив у мусульманському районі, бо там було найдоступніше житло. Етикетки (маркування) усіх продуктів, які можна було знайти на моїй вулиці, були написані арабською. Якщо молоді мігранти можуть потроху вивчати мову, то старші покоління часто живуть там пів життя, але мови так і не знають. Ці мусульманські райони утворюються не лише через ізоляціоністські позиції влади чи місцевого населення, а й тому, що мігранти не хочуть робити кроків назустріч. Як на мене, влада тут значно ініціативніша, аніж мігранти.

Коли європейці дивляться на біженців мусульман або з християнської парадигми, або з європейської, вони вважають, що якщо в нашому кварталі живуть люди інших поглядів, вони все ж мають поводитися, як ми. А іслам — це інша цивілізація, це релігія, яка, станом на сьогодні, не погоджується навіть на найменший компроміс секуляризації. Вони або вірять, або ні.

У так званої політики blind tolerance вже є свої наслідки. Першим із них можна назвати появу та посилення націоналістичних поглядів, утворення правих партій, які виступають проти міграції. З боку державних політик ці наслідки включають у себе складніший процес отримання віз задля скорочення міграційних процесів. Європейські країни кажуть «стоп», вони не хочуть повністю припиняти міграцію, та прагнуть мати на неї свої важелі впливу, бути в змозі регулювати, а це перші, можливо, не дуже вдалі спроби.

Я песимістично ставлюся до цих перспектив співжиття власне тому, що й мусульмани, і європейці висувають одне до одного схожі вимоги, а саме — часткової чи повної асиміляції. Парадоксально, але схожі вимоги тут призводять не до порозуміння, а до конфлікту інтересів, який дедалі загострюється. Експерти передбачають, що до 2050 року кількість мусульман та християн зрівняється — кожен четвертий європеєць буде мусульманином, а 40 % християн світу будуть жити поза Європою, в Африці та Сахарі.

Вони або вірять, або ні

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/religious_digest/76905/

Следующая новость
Предыдущая новость

Стоит ли выбирать крашеные межкомнатные двери? Комплексный подход к решению проблем со здоровьем Купить джинсы Pierre Cardin и куртки Columbia в интернет магазине Как выбирать хорошее казино в 2019 году Строительство мансарды

Публикации