Біла ялинка о. Івана Зятика

28.12.2019 2:20 0

Біла ялинка о. Івана Зятика

Юлія Овсяник

"Збруч", 26 грудня 2019

«Коли мою родину вигнали з Лемківщини і поселили в Золочеві, серед небагатьох речей, які вона перевезла, був альбом з сімейними фотографіями. Після Свят-Вечора ми мали традицію той альбом переглядати і згадувати рідних. На першій сторінці була знимка дуже гарного священника. Ним можна було милуватися. Я питала батьків: "Хто це?" Але вони не могли сказати правду, лише казали: "То є дуже добрий священник, який молився так, що аж коліна спухали, на молитві був, як ангел".

Такими спогадами поділилася родичка українського блаженного Івана Зятика Надія Зятик-Сапеляк, виступаючи на конференції, присвяченій пам’яті священномученика. Іван Зятик — викладач і духівник Перемиської семінарії та дівочої гімназії, монах-місіонер Згромадження редемптористів, український блаженний, замучений у таборі, куди був висланий. Досі невідоме місце, де поховано його прах. 26 грудня випадає 120 років від дня народження о. Івана Зятика.

Біла ялинка о. Івана Зятика

Професор догматики одягнув габіт редемпториста

Сьогодні село Одрехова неподалік Сянока – територія Польщі. 26 грудня 1899 року в сім’ї бідних селян Степана та Марії народився ще один син Іван. В 14 років хлопець втратив батька і залишився під опікою матері та старшого брата Михайла, який був сільським писарем. Після початкової сільської школи здібного учня прийняли до Сяноцької гімназії. «Першим з села Одрехови, хто здобув вищу освіту, був саме Іван Зятик»¹. Після гімназії вступив до Перемиської духовної семінарії, яку закінчив з відзнакою. Не мав він гарного голосу чи відмінного слуху, що тоді було вирішальним для священника. Однак його внутрішній духовний стан дивував наставників. Івана Зятика рукоположили на священника у 1923 році. Впродовж першого десятиліття душпастирства він долучився до розвитку Перемиської семінарії: був студентським виховником (префектом), викладав катехизм та догматику (як викладача семінарії Зятика кликали «професором»). «Його любили й шанували як людину глибокої духовності й доброти, як дуже розумного та здібного вчителя. Його всі називали просто – святець»². Водночас він був катехитом і духівником в Українській дівочій гімназії в Перемишлі, яка дала багатьох освічених українських діячок.

Ще семінаристом, припускає дослідник Згромадження редемптористів ієрм. Руслан Піх, Іван Зятик мав змогу бачити величну місію, яку проводили ці монахи у Перемишлі. Ще раз він міг (хоч нема цьому підтвердження) зустрітися з місіонерами у рідній Одрехові, де з місіями приїжджали Кароль Більке і Володимир Стернюк. Покликання до монашого життя все більше утверджувалося в серці отця Івана Зятика, хоч він мав неабиякий успіх як перемиський духівник, працював у канцелярії єпископа Йосифа Коциловського. В серпні 1935 року він залишив Перемишль і приїхав у село Голоско Велике під Львовом. «35-річний професор догматики одягнув габіт редемпториста і став простим початківцем у монастирі», – наголосив у доповіді, присвяченій 120-літтю блаженного Івана Зятика, ієрм. Руслан Піх. «А там в новіціяті є такий звичай: коли настоятель, магістр щось каже новикові, то новик має на коліна клякати. Такі приниження є. То спеціально так, щоб загартовувати волю. А він професор був, і йому дають зауваження. Йому так не давали зауваження, але десь раз такий випадок був, і кажуть: “Треба тобі було йти сюди. Там тебе жінки в руки цілували, ти був професор, а тут от що ти”. Так йому диявол підсилав всякі спокуси, але він то все перебув» (витяг з інтерв’ю з о. Володимиром Піговським)³. Єпископ Михайло Бубній, який одним з перших досліджував життя Івана Зятика, писав про здатність цього священника до покори і послушності. «(…) виконував кожну працю, яку належало виконати новичку: помити підлоги коридорів, вивезти сміття, працювати на городі»⁴. Останній місяць перед першими обітами Іван Зятик провів в монастирі на Збоїсках. Магістр новіціату о. Ван ден Босх так охарактеризував новика, який мав стати монахом: «Глибоко побожний, зібраний, точний в дотримуванні правила; смиренний "до надміру". У нього є нещасна звичка вимовляти вголос часослов та інші приватні молитви, чим ризикує роздратувати і відволікати своїх співбратів. Він легко вливається з іншими». (…) Схильний до деякої стриманості у спілкуванні на рекреації; яка походить із дещо меланхолійного характеру. Дефект, який був відомий ще у світі. Але він бореться з ним безперервно. Дуже щасливий у своєму покликанні»⁵.

Цікаво було спостерігати за меланхолійним і надміру покірним чоловіком, який був високого зросту, широкоплечий і від природи фізично сильний, але дуже лагідний і богобоязливий. «Стрункий, пристойний, зодягнутий в чорну священичу рясу (…) Чорне коротко стрижене волосся надавало йому вигляду дещо строгого, а водночас підкреслюючи його юну бадьорість (…) можна було б назвати його уособленням спокою та ласкавості. На нього ми тоді дивилися як на святця, богомільного праведника»⁶, – згадував о. І. Ортинський, в якого жив відразу після свячень Іван Зятик.

21 вересня 1936 року о. Іван Зятик склав перші чернечі обіти. Формацію, як місіонер (Згромадження Найсвятішого Ізбавителя «має харизму проводити місії на парафіях»), Іван Зятик пройшов у Станиславові. Перший раз на місії виїхав у село Іваниківка разом з майбутнім владикою Василем Величковським. В тому селі тоді було 10 «особливих навернень» і пів тисячі людей захотіло вступити до Братства Матері Божої Неустанної Помочі. Перебування в Станиславові було коротким: настоятель монастиря святого Климентія у Львові просив, щоб дали когось з отців-редемптористів, бо тут було дуже багато роботи. Львівський період о. Івана Зятика був дуже плідний та переповнений обов’язками. Він – духівник для братів-монахів; дорадник настоятеля і його намісник; відповідає за матеріальні потреби чернечої обителі. Іван Зятик вправляється в проповідництві і невдовзі стає затребуваним реколектантом: його запрошують до духовної віднови як парафіян, так і священників, монахів, дяків. Одним з таких яскравих спогадів є запис про реколекції, які давав о.Іван Зятик в українській гімназії в Стрию у 1939 році. В духовній віднові взяло участь 37 священників. «Реколекції в Стрию під проводом Впр о. Зятика були так любі і відтворювали таку ніжну атмосферу, як витворює мила і сердечна розмова дорогої мамусі зі своїми дітьми, коли то діти посідають біля неньки, склонять голови на її лоно, вдумаються і вислуховують о Божі правди і Божу Любов. Дай Боже ще дочекати таких реколекцій, дай Боже всім священикам виходити з духовних наук так піднесеними і покріпленими», – писала тоді газета «Мета»⁷.

З початком Другої світової війни співпало складання вічних обітів Івана Зятика. Монастир на вул. Зиблікевича (нині Івана Франка) наполовину заповнили біженці та військові. З 1940 року тут поселилися органи НКВД – просто під боком у монахів. Ярослав Левицький, який був ближче знайомий з редемптористами, писав у спогадах про передвоєнний період: «(…)o. Зятик, дуже добрий проповідник, але без реторичних афектів, спокійний і зовсім байдужий до всіх світових справ. Зате оо. Де Вохт і Ковалик цікавилися різними актуальними справами, головно тим, що нас всіх тоді найбільше цікавило, a саме дальшим розвоєм політичних подій. О. Зятик не проявляв в тому напрямі найменшого заінтересування. Все таки з близьких розмов з ним, a також на основі його глибоко обдуманих проповідей і наук можна було ствердити, що проблеми туземського життя не були йому чужі. Та наймилішими для нього розмовами були все таки релігійні теми»⁸.

З 1939 році чимало редемптористів-студентів навчалися у Тухові (нині Польща), втікаючи від радянської влади. Отець Іван Зятик був не раз приставлений до студентів, щоб дбати про їхній духовний розвиток. Один з семінаристів, Іван Козовик, відгукувався про духівника так: «Отець Іван Зятик – надзвичайний духовний ерудит. Його духовність походила не тільки з книжок, а й з внутрішнього життя. То була неземна людина, здатна до високого містичного життя»⁹.

Біла ялинка о. Івана Зятика

У спільноті редемптористів

Найсмиренніший серед редемптористів стає Генеральним вікарієм Катакомбної Церкви

Відомий філолог Мирослав Мороз згадував, як мав розмову з отцем Зятиком, і запитав, чи не бояться монахи переслідувань. Зятик відповів: «Церкву завжди переслідували, ми підемо слідами мучеників». Кампанія НКВД з ліквідації Львівської архиєпархії УГКЦ відбувалася в два етапи: перший, коли за одну ніч в квітні 1945 року арештували весь єпископат на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим. Друга хвиля арештів відбулася у 1949-50 рр., після вбивства радянського письменника Ярослава Галана, який спричинився до ліквідації Церкви. «11 квітня о 17-ій годині митрополит Йосип Сліпий, якого було таємно попереджено про те, що на нього чекає, зібрав нараду з чотирьох священників – найближчих друзів, – розповіла на конференції, присвяченій 120-літтю бл. Івана Зятика доцент кафедри історії УКУ Світлана Гуркіна. – Просив двох з них перейняти на себе юрисдикцію Церкви, однак обоє відмовилися, не вірячи в можливість арешту. Менш, ніж за дві години митрополита арештували»¹⁰. За словами Світлани Гуркіної, останніми, хто тоді розмовляв з Йосипом Сліпим, були владики Никита Будка та Миколай Чарнецький, настоятелі монастирів Климентій Шептицький та Йосиф де Вохт. Двох останніх митрополит просив перейняти на себе церковне управління в разі його арешту. Владики Чарнецький і Будка були забрані тієї ж ночі. На так званій «капітулі» за тиждень після арешту Йосипа Сліпого обрали капітульного вікарія, який переймав на себе обов’язки митрополита. Першого капітульного вікарія о. Омеляна Горчинського виявили і арештували за кілька днів. Замість нього обрали пароха села Мшани Миколу Хмільовського. Йосиф де Вохт і Хмільовський таємно зустрічалися на квартирі о. Степана Рудя у Львові, але ігумен редемптористів так і не розповів Хмільовському, що насправді він мав би виконувати головні обов’язки в митрополії. У 1947-му арештували архимандрита Климентія Шептицького, через рік депортували бельгійця Йосифа де Вохта. Останній перед вигнанням звірився своєму дораднику о. Івану Зятику, що митрополит Сліпий уже із заслання потвердив його право виконувати функції Генерального вікарія. Тепер де Вохт мав залишити когось після себе – то було єдиним способом зберегти структуру Катакомбної Церкви. Так тимчасове управління митрополією, як і спільнотою редемптористів, перейшло до Івана Зятика.

Знайомство з о. Миколою Хмільовським дуже вплинуло на хід подій в житті о. Івана Зятика. Він зустрівся з парохом Мшани у 1949 році і розповів йому, ким насправді був Йосиф де Вохт і як передав монахові Зятику право наступництва. Хмільовський не відразу зрікся обов’язків капітульного вікарія, аж доки із заслання не прийшло підтвердження цьому від митрополита Сліпого. Іван Зятик мав всього пів року, аби діяти як головний священник в Львівській архиєпархії. Він передбачав і свій арешт, тому на черговій зустрічі з Хмільовським роздумував, хто б міг його замінити. Зупинилися на отцю-каноніку Степану Рудю, але і того невдовзі «взяли» органи НКВД. В той період були ліквідовані всі монастирі на території Галичини, а монахів, які залишалися на волі, звезли до Унева, де вони перебували в неприйнятних умовах. Попри такі важкі життєві обставини о. Іван Зятик примудрявся всіляко підтримувати ув’язнених церковних діячів: він не лише листувався зі Сліпим, Чарнецьким, Величковським, Стернюком, але й надсилав їм необхідні для богослужінь атрибути. «Будучи генеральним вікарієм нелегальної Греко-Католицької Церкви, на початку 1949 року, я встановив письмовий зв'язок з уніатським митрополитом Сліпим. Крім цього підготовляв переписку з засудженими уніатськими єпископами Чарнецьким, Лакотою, і священиками Стернюком, Величковським, Грициляком і іншими, про що вже докладно розповів на минулих допитах. У своїх листах Сліпому, Чарнецькому, Стернюку, Величковському і іншим я детально інформував їх про становище Греко-Католицької церкви в Західних областях України, а також надавав їм матеріальну допомогу. З монастирських коштів я організовував для них відправку посилок з продуктами харчування, а також направляв грошові перекази»¹¹, – йшлося у протоколі допиту ув’язненого Івана Зятика.

Отця Зятика заарештували 5 січня 1950 року в Уневі. Слідство тривало півтора року. За цей час священника утримували у львівській «внутрішній» тюрмі МДБ та золочівській тюрмі, останніх пів року перед винесенням вироку він перебував у київській в’язниці. «У Золочеві був замок, який оминали десятими дорогами. То було сумне місце, – розповіла Надія Зятик-Сапеляк. – Я була зовсім малою, але пам’ятаю, як казали, що бабця носила туди передачі. Для стрийка».

Спершу отцю Івану, як ігумену монастиря, інкримінували «антирадянську діяльність», вилучили у нього релігійну літературу. Очевидно, Зятик був потрібен для того, аби навести слідчих на нові імені, пов’язані не лише з церковним, але й військовим підпіллям. У своєму дослідженні владика Михайло Бубній подає спогад родичів, яких приводили в тюрму до Зятика. «Коли вивели його, не годен було впізнати. Він був такий збитий, такий знищений, що не був до впізнання. Всі просили його підписати (перехід на православ’я – О.Ю), і я кажу: «Стрийку, візьміть і підпишіть». (…) А він каже: «Ні! Цього я вже не зроблю»¹². Навіть, коли пригрозили розправою над родиною, Зятик не похитнувся: «Божа воля», – відповів.

Нового розмаху набула кримінальна справа о. Івана Зятика навесні 1950 року. «В березні 1950 року була проведена спецоперація, завдяки якій вдалося спіймати зв’язкову головнокомандувача УПА Дарію Гусяк. Далі, через обман, вони дізналися про місце, де переховувався Роман Шухевич і 5 березня, внаслідок перестрілки з працівниками МДБ, він загинув. На допитах від Дарії Гусяк вони отримали цікаву інформацію про зв’язок Романа Шухевича з греко-католицьким священиком Миколою Хмільовським. Окрім цього, на місці його смерті вдалося знайти записник з явками і паролями на різних осіб, серед яких, швидше за все, значилося й ім’я цього священика. 31 березня 1950 року о. Хмільовський був заарештований на своїй парафії, в селі Мшана Перемишлянського району. На допитах цей 70-річний священик розповів слідчим про свою діяльність як капітулярного вікарія Львівської архиєпархії, змушений був розповісти про зв’язок з керівництвом українського збройного підпілля, діяльність як члена УГВР. Серед цього всього він згадав і про свої контакти з о. Зятиком», – розповів на конференції докторант Інституту Історії Церкви о. Василь Гаранджа.

Отець Зятик тепер був пов'язаний однією кримінальною справою з «учасниками уніатського підпілля» Хмільовським та Білоскурським. Знайомство з «людиною Шухевича» автоматично робило його «зрадником батьківщини». В’язневі, який проходив за цією статтею, світила найвища міра покарання – розстріл. Суд виніс вирок – 10 років виправно-трудових таборів. Отець Іван Зятик був закинутий в так званий «Озерний табір» Іркутської області.

Отцю Зятику не було життя у таборі: мабуть, тихість і мовчазність цього колись кремезного чоловіка ще дужче бісила наглядачів. Владика Михайло Бубній зібрав свідчення співв’язнів, які казали, що монах часто терпів побої. Через три місяці перебування в таборі він попав до лікарні після сильного побиття палицями. Отець Іван Зятик не оговтався від завданих ран і помер 17 травня 1952 року. Припускають, що його поховали в селі Новочунка Тайшетського району, де була лікарня для в’язнів. У 2004-му троє редемптористів здолали 5 тисяч кілометрів, намагаючись відшукати поховання Івана Зятика. «Ми знали номер поховання, але в тому лісі були лише западини, що нагадували могили, за якими ніхто не доглядав. Більше нічого не збереглося. Жодної таблички», – поділився спогадами учасник експедиції о. Ярослав Федунів.

Біла ялинка о. Івана Зятика

Ймовірне місце поховання о. Івана Зятика в Тайшетському районі, Іркутської області над озером Байкал

«…ще маю один спогад з дитинства, – продовжувала Надія Зятик-Сапеляк. – В нас на Різдво все була на біло вбрана ялинка. Ланцюжки ми робили з білого паперу, так званої «бабіни»; нарізали тільки білий сніжок; робили такі кучеряві білі «помадки», в яких були цукерки; горішки загортали у білі і срібні позлітки. На верхівці завжди був ангел. Так вбирати ялинку навчив мого тата стрийко Іван. Казали, що так він все вбирав вдома, в Одрехові. А отця Івана Зятика ми всі в родині кликали «стрийко».

Біла ялинка о. Івана Зятика

Житійна ікона бл. свмч. о. Івана Зятика. Іконописець Богдан Зятик

___________________________

¹ Бубній М. Іван Зятик. – Львів: Євросвіт, 2003. – С. 6.

² Бубній М. Іван Зятик. – С. 9.

³ Піх Р. Іван Зятик – шлях редемпториста: від вступу до арешту 1935-1950 рр.//За матеріалами конференції «Ми підемо слідами мучеників», присвяченій 120-літтю бл.Івана Зятика, 2019.

⁴ Бубній М. Іван Зятик. – С. 11.

⁵ Піх Р. Іван Зятик – шлях редемпториста: від вступу до арешту 1935-1950 рр.//За матеріалами конференції «Ми підемо слідами мучеників», присвяченій 120-літтю бл.Івана Зятика, 2019.

⁶ Бубній М. Іван Зятик… – С. 8.

⁷ Піх Р. Іван Зятик – шлях редемпториста: від вступу до арешту 1935-1950 рр.//За матеріалами конференції «Ми підемо слідами мучеників», присвяченій 120-літтю бл.Івана Зятика, 2019.

⁸ Піх Р. Іван Зятик – шлях редемпториста: від вступу до арешту 1935-1950 рр.//За матеріалами конференції «Ми підемо слідами мучеників», присвяченій 120-літтю бл.Івана Зятика, 2019.

⁹ Піх Р. Іван Зятик…. //За матеріалами конференції «Ми підемо слідами мучеників», присвяченій 120-літтю бл.Івана Зятика, 2019

¹⁰ Гуркіна С. Специфіка управління Катакомбною Церквою в 1945-1952 рр. //За матеріалами конференції «Ми підемо слідами мучеників», присвяченій 120-літтю бл.Івана Зятика, 2019.

¹¹ Гаранджа В. Єрм. Іван Зятик: особливості слідства (на основі кримінальної справи) //За матеріалами конференції «Ми підемо слідами мучеників», присвяченій 120-літтю бл.Івана Зятика, 2019.

¹² Бубній М. Іван Зятик… – С. 18-19.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/religious_digest/78340/

Следующая новость
Предыдущая новость

Чем хорош пленочный теплый пол под ламинат На круглому столі в СБУ священик УПЦ КП говорив про загрози від УПЦ (МП) В Харькове христиане передали госпиталю 400 кг медицинских материалов для раненых бойцов Детская комната для двоих детей: фото и варианты планировки На Харківщині урочисто відкрили і освятили пам'ятник гетьману Івану Мазепі

Публикации