Бути Церквою сьогодні

29.04.2018 13:03 18

Бути Церквою сьогодні

Не можна сказати, що в Церкві ніколи не відбувалися рефлексії щодо її власної ідентичності. Не можна сказати, що ми перші ставимо перед собою таке питання. Відомий католицький богослов ХХ століття Анрі де Любак уточнює, що активна фаза такої саморефлексії зазвичай припадає на момент кризи. Зокрема, стверджує, що був час, коли Церква не замислювалась над тим, що таке Традиція, а просто жила нею. Але в якийсь момент з’являється сумнів, чи все, чим ми живемо, справді є Традицією, і тоді в цей момент у Церкві розпочинається рефлексія та пошук. Цей процес переосмислення Католицька Церква пережила в середині ХХ століття, особливо під час Другого Ватиканського Собору.

Питання, що означає «бути собою» для Церкви, виникало в момент зустрічей з Іншим, бо це також момент кризи. Наприклад, для ранньої Церкви цим Іншим були юдеї. І якщо стосовно язичницького світу рання Церква добре розуміла власну ідентичність, те, що означало «бути собою», то як же бути стосовно юдеїв? Подібний досвід Церква переживала в часи великих розколів. Тут варто звернути увагу на процеси в Західній Церкві у епоху Реформації. В цей час у «системі» з’явився Інший, і на це треба було якось відповідати: якщо він каже, що є Церквою, але відділився від мене, то хто ж тоді я? Важливо зазначити, що період, який настав після Реформації, був якраз часом, який в історіографії отримав назву «конфесіоналізація», що передбачала чітку артикуляцію власної ідентичності, формулювання того, ким я є, і не в останню чергу стосовно Іншого, бо ідентичність має відносний характер, тобто її формулювання відбувається стосовно чогось чи когось.

Сьогодні ми бачимо схожу ситуацію в Україні у відносинах між різними православними юрисдикціями. Тут, звісно, багато політики, але є й спроба, нехай часто недолуга, зрозуміти, ким є отой Інший, який каже, що він теж православний, але не перебуває в єдності зі мною. Ми також бачимо, що на міжправославному рівні триває пошук ідентичності Православної Церкви, чи в ній існує якийсь надпомісний авторитет, чи вона є лише федерацією помісних Церков і так далі. І однієї зрозумілої відповіді на ці запитання ще немає.

Цікаво, що в епоху Реформації Церква на Триденському Соборі не запропонувала чіткої догматичної конституції про саму себе. А перша реальна спроба відрефлексувати власну ідентичність відбулась не в момент церковного розділення, а в момент «з’ясування стосунків» з державою. Союз трону і вівтаря, який тривав століттями, з одного боку, був «теплою ванною» для Церкви, а з другого - її ідентичність почала розмиватися, вона почала втрачати себе у державі. І повертаючись до цього питання в контексті українського православ’я (чи й Православ’я загалом) - це той шлях, який ще треба православним пройти. А щодо католиків, то перший проект соборової конституції «Про Церкву Христову» з’явився на Першому Ватиканському Соборі. Але й його відклали убік. І мабуть, добре зробили, бо на той час у Католицькій Церкві ще не визріло те саморозуміння, яке вже було на Другому Ватиканському Соборі.

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що якщо в попередні віки рефлексія на те, що означає «бути Церквою», відбувалась у відношенні до іншої релігійної спільноти, яка теж ідентифікувала себе як Церква, то в ХІХ столітті Церква розмірковувала над тим, що означає «бути Церквою», розмірковуючи над тим, чим є держава. Зі слів ще одного відомого богослова ХХ століття Іва Конгара, завдяки чіткому розділенню Церкви та держави Церква нарешті зрозуміла, ким вона є, якими є її справжні завдання в світі та суспільстві. Можу сказати, що ці питання для нас, греко-католиків, загалом з’ясовані.

І коли питання «бути собою» звучить сьогодні, після Другого Ватиканського Собору, мені здається, що воно стосується вже не так Іншого в релігійному сенсі і не держави, а культури. Маю на увазі широке поняття культури, те, яке бачимо в документах згаданого Собору. І тут також слід наголосити на її важливості, оскільки, як було сказано на Другому Ватиканському Соборі, «характерним для людської особи є те, що вона досягає справжньої та повноцінної людськості тільки через культуру» (GS 53).

А щоб зробити свої міркування більш наочними, дозвольте згадати життя святої Терези з Лізьє. Той, хто читав її «Історію однієї душі», мабуть, пам’ятає ту атмосферу, яку вона описує. Звісно, це ідеалізована картина культури, яка її оточувала, але все ж це не казочка. Усе в цій культурі стремить до вівтаря, меса є вершиною щоденного життя. Щось подібне бачимо в житті праведного Митрополита Андрея Шептицького - історію його першого Святого Причастя. Уже пішовши до монастиря, Тереза пережила свою Велику п’ятницю: світ без Бога. Це стан, у який потім занурився цілий світ. І сьогодні культура вже не є такою. Чеслав Мілош каже, що тепер ми вже не можемо говорити про релігію як систему мислення цілого суспільного організму. Сьогодні проблеми, з якими зіштовхується людина, не обговорюються «мовою релігії». Нинішня культура не є природним середовищем, яке спрямовує людину, як ту маленьку Терезу, до зустрічі з Христом. Є дуже гарне порівняння культури з водою в акваріумі. Тож вода, яка нас сьогодні оточує, є іншою, аніж була ще сто років тому. Місцями вона навіть стає отруйною, непридатною для життя і розвитку, який ми осягаємо саме завдяки культурі. Через це дуже багато християн ставлять питання, як жити в цій культурі.

Хочу звернути увагу на два шляхи, які я особисто для себе визначив, читаючи сучасні публікації чи стежачи за дискусіями, які мають місце як у глобальному контексті, так і в нашому українському. Торік у США вийшла книга консервативного інтелектуала, колумніста і коментатора для багатьох американських видань Рода Дрегера (Rod Dreher) The Benedict Option (українською її можна перекласти як «Шлях Бенедикта»). Її часом називають найважливішою релігійною книгою останнього десятиліття. Свою відповідь на неї дав навіть напівофіційний орган Ватикану, який редагують єзуїти, La Civilta Cattolica. Те, що такий поважний часопис відреагував на цю публікацію, свідчить, що феномен «шляху Бенедикта» заслуговує на увагу. Мені особисто ця книга важлива не так сама по собі, як та дискусія, яку вона породжує.

Род Дрегер виходить у своїх міркуваннях із заключної тези відомого філософа Елісдеа Макінтайра, який у останніх абзацах своєї фундаментальної розвідки «Після чесноти» каже, що в культурному плані ми переживаємо епоху, схожу на кінець античності, і тому потребуємо нового Бенедикта (мовиться про Бенедикта Нурсійського, отця західного монашества) та нових локальних спільнот чоловіків і жінок, які пронесли б скарби класичної культури суспільного, інтелектуального та морального життя через нові «темні віки». Бо саме монастирі пронесли цю класичну культуру через варварські часи і таким чином зберегли та сприяли її відродженню в часи Середньовіччя. Чогось такого, на думку Макінтайра, ми потребуємо сьогодні, хоча це повинно мати інший характер. Це останнє застереження, є цікавим, але Дрегер, здається, не врахував його у своїх роздумах. Взагалі, кажуть, що Макінтайр згодом жалкував, що написав цей останній абзац. Йому не подобалось, що саме він викликав чи не найбільше зацікавлення і дискусій з цілої книги. Дрегер не перший, хто пропонує свою інтерпритацію його.

Що каже Род Дрегер? По суті, те, що битва за культуру програна, а Церква, чи Церкви, стала частиною обслуговуючого персоналу споживацького суспільства. І певною мірою таки має рацію. Він вважає, що Церкві варто було б формувати невеликі спільноти, які зберегли б для наступних поколінь те, що залишилось сьогодні лише в Церкві (і то не всюди). А саме: автентичне вчення про людину, її суспільне, моральне й інтелектуальне життя. Часто тут також покликаються на слова попереднього Папи Бенедикта XVI, який у своєму есе «Віра і майбутнє» в 1969 році передбачив, що Церква втратить у кількості, зате здобуде у якості. І це, власне, будуть малі групи щиро і глибоко віруючих людей.

Однак не всі згодні з Дрегером, що битва за культуру програна. Після того, як він запропонував свій «шлях Бенедикта», на «богословському ринку» з’явились багато інших «шляхів» і святого Августина, і святого Григорія і т.д. Голова Українського патріархального товариства у США доктор Андрій Сороковський на сторінках The Ukrainian Weekly додав до цієї дискусії і «українську візію» - «шлях Антонія». І я гадаю, що ця дискусія варта продовження.

Як на мене, то теза про те, що битва за культуру не є програною, є слушною. Річ у тім, що культура, в якій ми живемо, не є цілковито антихристиянською, не є антиподом християнства, оскільки містить велику кількість елементів саме християнської культури. Вона намагається лише позбавити ці елементи їхнього первісного значення, вирвати їх з контексту. Тут знову ж таки можна звертатися до книги Макінтайра. Загалом ми маємо справу з чимось таким, що отримало назву «дилема Бокенфорда» (від прізвища німецького юриста). Мається на увазі те, що ця культура не здатна сама із себе продукувати ті цінності, на яких намагається базуватися. Такі терміни, як «гідність», «права людини», «толерантність» не належать їй, а були запозичені з попередньої культури - християнської. Ми чуємо нібито зрозумілу християнству лексику, але їй намагаються надати нового змісту. Проте ми вже є свідками того, як всією цією «конструкцією» трясе. Оскільки нинішня культура не витворила цих понять сама із себе, вона не здатна бути творчим джерелом і творчим середовищем, яке підтримувало б такі цінності при житті.

Звідси «бути Церквою» сьогодні, як на мене, це, окрім усього іншого, що Церква повинна здійснювати в цьому світі, є повернення цих уривків християнської культури, що присутні у сучасній культурі, у їхній контекст і таким чином відновлення їхнього автентичного значення. Церква покликана бути знаком у центрі цього світу, де всі ті цінності перебувають у гармонії, віднаходять своє історичне, філософське і богословське коріння і таким чином стають зрозумілими і тим самим дають надію, що наша цивілізація не відривається від свого коріння. Що цінності, які вона вважає своїми орієнтирами, перебувають в середовищі, з якого вони зросли і яке лише й здатне їх генерувати.

Перероблений текст доповіді на семінарі "Бути собою" з нагоди завершення року 125-ліття Патріярха Йосифа Сліпого , який відбувся 9 лютого в Київському центрі УКУ. Опубліковано в журналі "Патріярхат" №2 за 2018.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/blog/70978/

Следующая новость
Предыдущая новость

В Киеве исламские шейхи вошли в жюри конкурса верстки и графического дизайна Самые популярные приложения для взлома мобильных игр на Андроид Фонд “Папа для України” надав 500 тисяч євро на проекти відбудови Донбасу та соціального захисту переселенців Подарунок на добру згадку з гравіруванням Курсовые и дипломные работы для студентов

Публикации