Бути дружиною священника: про натхнення, дітей, небуденні чудеса і буденні пригоди

19.11.2019 8:12 3

Бути дружиною священника: про натхнення, дітей, небуденні чудеса і буденні пригоди

Розмовляла Наталія Фанок

ІП «Діло»,15 листопада 2019

Юлія Овсяник – звичайна дружина звичайного священника, мама трьох маленьких діток, журналістка за професією та за покликанням. А ще тиха, добра, мудра та чуйна жінка. Та, яка знає багато, але скромно про це мовчить :).

Сім’я шостий рік живе у Стрию, де отець Олег має свою парафію (парафія блаженного священномученика Миколая Чарнецького, – ред.). Проживають у затишній єпархіальній квартирі з дітками – 5-річною Анною, 3-річним Михаїлом та Миколаєм, якому скоро виповниться рочок. Три кімнати невеличкі, але тут дуже домашньо: лунає дитячий сміх, чути повчання панотця, а з кухні долинає звук баняків. Господиня готує гарбузову зупку. Як апетитно вона пахне :).

Хрещення Миколая. Фото з сімейного архіву

Кореспондентка ІП «Діло» поспілкувалася з Юлею та розпитала, як воно – бути їмостю. Постійно у центрі уваги, для когось ти взірець, від інших – отримуєш на горіхи. Так, суспільство часто уникає їмості, бо ж на незручні теми не поговориш, матюки треба фільтрувати :).

Про покликання жінки, материнство на межі героїзму та звичайні людські стосунки – у нашій розмові з Юлією Овсяник.

Співаю в церкві голосніше за інших в той час, як мої діти перекидають свічники

О, я дуже люблю бути в центрі уваги наших парафіян! (усміхається). Чесно! Мій вигляд настільки простий, що в когось я можу викликати добродушну усмішку, старші жіночки мають мене за свою дитину і всіляко допомагають (хтось забирає дітей з гуртків, хтось напече рогаликів (сміється), з молоддю балакаю просто і без викаблучувань, тобто я отримую задоволення від того, що всі мене знають і, може, слідкують за мною на Літургії. Інша справа, коли слідкують за нашими дітьми. Бо ясно, що люди чекають, що ксьондзові діти будуть стояти в церкві, як свічечки. Натомість, наші чада вже кілька разів перекинули свічники зі свічечками під час богослужінь, отож… Тут я часто терпну. Але саме з наших непосид в нас на парафії почався період, коли батьки свобідніше приходять до церкви з малюками і вже не бояться, що бабці вискородять їх просто під «Отче наш» (усміхається).

Бути дружиною священника: про натхнення, дітей, небуденні чудеса і буденні пригоди

Фото з сімейного архіву

Власне, єдиний мій приклад, який я можу подавати своїм парафіянам, то це приходити щонеділі, а при змозі і в будні, на Літургію з малюками. Я не маю якихось інших служінь: не веду катехизацій, гуртків, не керую церковним хором, хіба співаю на церкві голосніше за інших і часто знаю напам’ять змінні частини Літургії. Отже, єдине, чим я можу послужити, це власним прикладом. І усмішкою та добрим словом.

«Вона взагалі адекватна?»

Часто буває, що я маю шанс «стати прикладом» і за «межами парафії». Буває, що десь потрапляю в компанію молодих матусь і хтось, бачучи, що в нас троє дітей, може запитати, яким методом контрацепції я думаю надалі скористатися. Розповідаю, що користуюсь лише одним методом – природного планування сім’ї. Починаю описувати, що це треба вимірювати температуру, стежити за слизом. Натомість можна зовсім відмовитись від презервативів і мати повноцінний, а не перерваний статевий акт. Дівчата дивляться на мене і певно думають: «Вона взагалі адекватна чи ні? В то все можна вірити?» Не знаю, чи вдалося мені колись когось переконати, але головне посіяти зерно, а Бог працює далі.

Священник – не жебрак, може дозволити собі достойне авто

Колись взяла собі до уваги слова отця Миколи Фредини про те, що священник – не жебрак: чоловік, який не п’є, не курить, не грає в азартні ігри, щодня виконує покладені на нього обов’язки, чому ж би не мав їздити на достойному авто? То ж логічно. Ну, у нас дуже просте авто. Їмость не має на собі багато срібла-золота (усміхається). Ні хутра, ні інших цінних речей. Чесно кажучи, я сумніваюся, чи хтось колись закине нам ото поширене в суспільстві тавро, що священник – то той нероба, який тільки й шукає способів, як збільшити об’єми церковної таци. Більше того, ми опинилися на парафії, яка вже розпочала будувати церкву. Розумієте, яка це делікатна ситуація: йде будова за людські пожертви! Що перше приходить на думку? – «Лиш би ксьондз собі половину не брав!» Але як і на кожному серйозному підприємстві, тут існує якась форма підзвітності. І от мій чоловік щомісяця, коли дуже докладно, коли більш загально, але зачитує звіт про реалізацію парафіяльних пожертв. Справа з будівництвом потроху зрушується. Найбільшою помилкою в наш період є робити добрі справи і скромно про них мовчати. Не знаю чому, але в цих випадках відразу з’являється змій і починає жалити одну єву, другу, третю… так народжуються плітки. Саме тому молодше покоління священників активно веде сторінки своїх парафій у соцмережах і описує, що, коли, для кого відбувається. Так завойовується довіра.

Бути дружиною священника: про натхнення, дітей, небуденні чудеса і буденні пригоди

Фото з сімейного архіву

Інколи ми просимо в Бога кип’яток, щоб полити квіти

Від свідомого віку і такого стану, коли вже більш-менш знаєш, чого хочеш від свого подружжя, я справді мріяла стати дружиною священника. Якось відчувала в тому і своє покликання: в такий спосіб послужити Богу, з Яким тоді виходила на новий рівень стосунків. Але звичайно мені важило не просто вийти заміж за будь-кого з семінаристів (усміхається). Ні, я шукала «свого», як і всі нормальні дівчата. В якийсь момент почала молитися в тому наміренні і Бог відповів на молитву. Але труднощів було досить. Не все так просто і красивезно, як може здаватися збоку. Якось я брала участь в реколекціях для дівчат, які зустрічалися з семінаристами, до нас прийшов психолог і ми всі відповідали на схоже запитання: «чи ти мріяла про таке». Я зізналася, що так, але не розумію, чому так важко на дорозі до мрії, яка от-от має здійснитися. Психолог відповів такою метафорою, яку часто згадую: «Інколи ми просимо в Бога кип’яток, щоб полити квіти»…

Думаю, кожен має готуватися до подружжя, незалежно, чиєю дружиною маєш стати. Це правильно. Для цього створюється щоразу більше інституцій, зокрема, церковних. Підготовка має починатися змалку з розмов з батьками чи з кимось із дорослих, але конструктивних і, звичайно, мудрих. Я була на кількох спеціальних реколекціях для дівчат семінаристів. До нині згадую їх з приємністю. Ми мали також коротку передподружню підготовку про життя у священничому подружжі. Основний меседж, що таке життя – то не мед, я з того всього винесла. Але найбільше готував мене мій майбутній чоловік! Ми часто проговорювали всілякі незручні, проблемні, болючі «місця», інколи це геть псувало настрій для і так не частих побачень, але, як виявилося, було дуже корисним в перспективі.

Бог – спеціаліст з чудес

Мій майбутній чоловік мав чіткі пріоритети, я їх вивчила, деякі заганяли мене в глухий кут і причиняли неспокій. Але я розуміла, де може бути компроміс, а де ні. Наприклад, болючою темою було те, що ми не могли жити після одруження в батьківському домі, бо Олег вважав, що подружжя має жити окремо, то раз, а друге, що священник має жити близько до своєї парафії. Врешті якось то питання так загострилося, що ми просто почали молитися в наміренні, як його вирішити, і молилися довго. Я просила, щоб батьки могли мене відпустити і, щоб це не спричинило їм болю. Тоді для моєї родини то було на межі чуда. Але Бог – спеціаліст з чудес!

Натхнення черпаю у своєму серці!

Черпаю натхнення, як би пафосно то не звучало, у своєму серці! Це ж воно вело мене до священничого подружжя! То ж в нього має бути багато натхнення для цього! А ще маю змогу писати статті на релігійні теми. Часто мені потрапляють до рук дуже гарні книжки про тих чи інших діячів Церкви, святих жінок, блаженних. Їхній життєвий шлях не може не надихати. А ще натхненням є мій чоловік. Олег Овсяник – класний священник, кажучи мовою сучасника. Він на своєму місці. І я дивлюся, як він собі дає раду з тим чи іншим, і пробую і собі так (усміхається).

Бути дружиною священника: про натхнення, дітей, небуденні чудеса і буденні пригоди

Фото з сімейного архіву

Сьогодні модно збирати список порад, як зробити так, щоб… Десять правил щасливої сім’ї, п’ять пунктів успішної кар’єри, двадцять кроків до того, щоб полетіти к космос… «Гей-га, стримайся», – чула я колись, як мама-гуцулка втихомирювала свого сина. І мені так хочеться сказати. Стримаймося, прислухаймося до себе, та ж ми не порожні, у нас є якесь божественне наповнення, Бог з нами говорить. То все відбувається у нашому серці. Такі численні, різноманітні тренінги з виходу жіноцтва на успішну пряму трохи збивають з пантелику. Так, вони можливо, помічні, якщо ти йдеш туди уже наповнена своїм якимось натхненням, настроєм, тяглістю традицій твоєї родини. Тоді можеш собі шліфувати свою модель, яка ти жінка, яка ти мама, яка дружина. Але, як на мене, самі по собі рецепти з десяти пунктів не поможуть, якщо ти не слухаєш себе і не пробуєш пізнати.

«Юльцю, та ти шоби єдно вродила»

Бути мамою трьох для мене – це величезне Боже благословення! Не тому, що та фраза так пасує їмості і я маю її сказати (усміхається). Ні, то справді величезний Божий вклад у реалізацію мене як жінки. Чому Божий? Бо я вірю, що дітей «планує» для нас Господь. Пригадую, як колись ми вели розмови про материнство з моєю бабою Юлькою, яка вже давно у вічності. Я її дуже любила. Мене назвали на бабину честь. В неї було троє дітей. І я казала: «Ну, може і я буду мати трьох». А я в дитинстві була хвороблива, плаксива і на все дуже вразлива. Баба Юлька дивилася на мене і скрушно казала: «Юльцю, та ти шоби єдно вродила» (сміється). І я з тою установкою виростала. Тому трійко – то мій героїзм, хоч я свідома, що мають і по п’ятеро, тому, коли нас віднедавна почали називати «багатодітною сім’єю», то мені важко до цього призвичаїтись. Здається, що ми звичайнісінька сім’я.

Бути дружиною священника: про натхнення, дітей, небуденні чудеса і буденні пригоди

Михаїл. Фото з сімейного архіву

З іншого боку – на передподружніх науках згаданий вже отець Микола Фредина (він тоді був ректором семінарії) навчав нас: «Домовтеся ще до весілля, скільки у вас буде дітей». Ну, принаймні, поговоріть про це, то важливо. І ми пробували домовитись: я за заданою мені установкою казала, що спершу спробую, як то мати одне дитя, а чоловік (їх у сім’ї теж троє) казав, що двоє – то трошки замало, хай буде троє для повноти щастя. Отже, виходить, що трійко дітей – для мене не такий вже й сюрприз (усміхається).

«Яка класна у нас нині пригода: могли ночувати вдома, а спимо в лікарні!»

Але справа не лише в кількості дітей. Троє дітей – це широка гама настроїв, характерів, темпераментів, фізичних і психічних задатків. Тому то ціла дисертація для тих, хто став батьками. «Я вчу тебе, як мову іноземну», – обожнюю цю влучну фразу про доньку з вірша Ліни Костенко. Люди, яким ви дали життя, виховання їх – то дуже важкий і чи не найважливіший екзамен. Я його щодня намагаюся скласти. Маю купу трійок або «не зараховано», хоч по житті я колись була «відмінниця» (усміхається). Є різні етапи у вихованні дітей і різні цілі. Поки вони ще маленькі, я намагаюся навчити своє тріо радіти життю! Не унивати! Чому це зараз є для мене таким місійним завданням? Бо я ще й сама навипередки з ними цього вчуся! Досі мені цього дуже не вистачало. Такий промовистий приклад, як це діє. Недавно я з найменшим лягла в лікарню, чоловік мусів бути ввечері і вранці на Службі Божій, не було, з ким лишити старших дітей, то Олег зібрав у торбинку їхні піжами і привіз у лікарню на нічліг. Повезло, що нікого не було в палаті. Ми вляглися в ліжка, поспівали молитви (читані нам не йдуть, а співані дітям – саме те, що треба), пограли в «Слова» і трирічний Михаїл, вже засинаючи, визнав: «Яка класна у нас нині пригода: могли ночувати вдома, а спимо в лікарні!» І мило-любо заснув (усміхається). А це ж він ще фільм про Поліанну не бачив…

Замало просто співчувати

Мій світлої пам’яті тато захотів, щоб я стала журналісткою, коли лиш я надрукувала свою першу шкільну замітку в районній газеті. Побачив іскру, так би мовити, чи відчув батьківським серцем. І багато вклав зусиль, щоб мене спрямувати на дорогу навчання і здобуття професії.

Мій чоловік багато працював над моїм характером, світоглядом, навіть, емоціями. І теж чимало змінив. Наприклад, найголовніший «здобуток»: проговорювати образливі моменти відразу, а не через рік! (усміхається).

Бути дружиною священника: про натхнення, дітей, небуденні чудеса і буденні пригоди

Фото з сімейного архіву

Спільнота «Весела родина», до якої я належала у свій передподружній період (там ми опікувалися молоддю з особливими потребами) – навчила мене правильно приймати людей, які несуть такий хрест – фізичну недугу. Тепер, коли я бачу когось на інвалідному візку, то не охкаю: «Боженьку, яка біда, яке горе», а приймаю ту людину разом з гідністю, яку їй Бог залишив у будь-якому разі.

І сьогодні особливо важливе те вміння, коли ціла країна йде хресним ходом, і стільки сімей несуть тягар втрати, каліцтва, сирітства. Замало просто співчувати. Треба приймати їх гідний вибір – захищати державу і її людей, і захоплюватися ним.

Ссылка на первоисточник: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/kaleido_digest/77843/

Следующая новость
Предыдущая новость

Монастир на Франківщині перейшов під юрисдикцію Київського Патріархату Организация похорон в Киеве недорого Самый загадочный алкоголь - абсент Как выполнить качественный перевод Белоснежная улыбка – залог успеха

Публикации